Коли жирафа стає стоп-краном

Ігор Котик
Ігор Котик

У ці дні, коли думки багатьох людей крутяться довкола подій трирічної давнини, Юрій Винничук пропонує перемкнутися на інший канал і згадати, що боротьба й жорстокість мали місце не лише на Майдані та Інститутській, а й у письменницьких рядах. «Як боролися з постмодернізмом» – називається його колонка, в якій він, уже не вперше, дає відсіч тим, хто непоштиво висловлювався про постмодерністів. Постмодерністи – це ті, хто втілюють у собі новаторське, елітарне мистецтво, вони освічені, знають мови. Ось як Ірена Карпа – письменниця, яка творить «літературу вищого класу». Ну а хто вживав слово «постмодернізм» із негативною конотацією або критично висловлювався на адресу когось із тих, хто, за Винничуком, належать до постмодерністів, ті автоматично потрапляють у чорний список зі спілчанами, соцреалістами, пролетарськими письменниками 20-х років. Вони – консерватори, графомани, не належать до тих, хто був в опозиції до влади Кучми та Януковича, не знають світової літератури, не володіють іноземними мовами (про знання української не йдеться). Серед них – Роман Іваничук та Богдан Бойчук (обоє покійні, публікація Винничука з’явилася якраз на дев’ятий день по смерті Бойчука), Олександр Яровий і Юрій Тарнавський, Степан Пушик і Степан Процюк та ще деякі.

Винничук не полінувався пошукати ворогів елітарного письменства в Україні, рясно наповнив свою розправу, матеріал до якої збирав, очевидно, не один місяць, цитатами з «Літературної України», «Української літературної газети», «Дзвону» та інших авторитетних джерел надцятирічної давності. Студентам, котрі писатимуть курсові чи дипломні про постмодернізм, вже буде легше – на одній інтернет-сторінці купа цитат в тему і відразу видно, хто є хто в українській літературі.

Щоб бути переконливим, достукатися до серця читача, потрібно провести чітку межу між добром і злом. Критерії? До біса критерії! Нехай цим займаються ті, хто ховаються в «останній прихисток графомана», тобто в критику. Класик пише для народу, а не для замулених термінологіями снобів. Тому в нього все чітко й переконливо: є феномен постмодернізму, а є «феномен баранізму». Людям це подобається, матеріал схвалено сотнями лайків.

А те, що Юзьо Обсерватор грає за межею фолу, на те мало хто звертає увагу. Три конкретних спостереження.

Перше. «Ніхто з тих, кого так дійняв той епізод в романі «Дванадцять обручів», не зробив для поширення поезій Антонича в Україні та за кордоном і близько стільки, як Андрухович.» Кого це стосується? Перед тим Винничук говорив про Іваничука, але узагальнює: «ніхто з тих…» Отже, репліка стосується й інших, неназваних осіб, кого дійняв епізод про Антонича в «12 обручах». Читач, менш-більш обізнаний у темі, напевно згадає тут Ігоря Калинця (та й чи лише його?): він і «12 обручів» критикував, і для Антонича щось зробив. Щось – це півстоліття тому наново відкрив поета, віднайшов його могилу й займався її впорядкуванням, присвятив дослідженню біографії поета багато років копіткої праці. Та все воно – дрібниці, ви ж розумієте. Хіба варто згадувати назву якоїсь-там біографії Антонича, написаної Калинцем, до того ж у співавторстві?
Друге. Ставити в один ряд із Яровим, соцреалізмом і пролетарською літературою Юрія Тарнавського і називати цей еклектичний ряд «феноменом баранізму» – це клінічний вияв цілковитої інтелектуальної безвідповідальності. Тарнавський хоч і має претензії до постмодернізму й постмодерністів, але сам не цурається постмодерної естетики. Якщо мої слова звучать непереконливо, то, може, аргументом буде стаття Тамари Гундорової «Де(Кон)струкції на тлі Чоловічого Тексту» з її монографії «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн». Свідомо чи ні, Винничук не робить жодних обмежень у своєму критичному запалі, тому складається враження, що всі закиди, які звучать у його дописі, – зокрема незнання світової літератури та незнання іноземних мов – стосуються і поетів Нью-Йоркської групи (Тарнавський, наскільки я знаю, володіє сімома мовами). Винничук думає, що коли наводить критичну фразу Тарнавського стосовно Шереха, то тим компрометує першого в очах читача. Але ж Шереха за його недобачання ролі Нью-Йоркської групи критикували і без Тарнавського – Соломія Павличко у своїй відомій праці «Дискурс модернізму в українській літературі» та Віталій Кейс, у якого була спеціальна розвідка, спрямована проти Шерехових тез стосовно Нью-Йоркської групи.

Третє. Винничук пише: «Література вищого класу завжди викликала ненависть у творців соцреалізму, тому, коли у 1960-тих роках у Прибалтиці, на Кавказі та і в Росії, з’явилася модерна поезія (а модерною на той час міг бути навіть звичайний верлібр), в Україні таке нахабство швидко закатали під асфальт.» Я міг би підписатися під таким реченням, якби прочитав його поза контекстом. Однак тут маємо контекст, який каже, що «зараз в Україні бачимо дві паралельні літератури, які ніколи не пересікаються. Є Спілка письменників, яка перебуває у своїй внутрішній еміграції, і є альтернативна письменницька група, яка увесь час на поверхні літературних подій». Щоб не завдавати собі клопоту, Винничук ототожнює Спілку письменників і борців із постмодерністами, таким чином він не бачить Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука та Ігоря Калинця серед творців модерної поезії. За його класифікацією, вони, очевидно, соцреалісти.

І я цього спростовувати не збираюся. Бо доводити, що жирафа – це не те, що стоп-кран, – на це у мене немає часу.

Винничук, між іншим, не завдає собі труду бодай якось окреслити винесене в заголовок поняття постмодернізму. Цей термін потрібен йому лише як трибуна, з якої легко плювати на інших. Щоб досягти цієї мети, усі засоби годяться. Сучасне мистецтво – воно таке. Можна згадати про те, що Франко критикував молодших прозаїків, але не згадати, що він-таки і високо їх оцінював, уважно аналізував їхнє новаторство. Можна провести чітку межу між своїми й чужими й пришпилити до них яку завгодно стилістику. Можна приватизувати собі Підмогильного, Івченка чи Свідзінського (жоден із них уже не скаже: «Я не з вами, Винничук, я з Процюком/Калинцем/Бойчуком»). А хто не розуміє такої методології, той не гідний високого ймення постмодерніста.

Ігор Котик

Літературний критик, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та літературно-критичної збірки «Про перетворення тіла на слово» (2019), співавтор збірника «Критика прози» (2011)