Коли жирафа стає стоп-краном

Ігор Котик
Ігор Котик

У ці дні, коли думки багатьох людей крутяться довкола подій трирічної давнини, Юрій Винничук пропонує перемкнутися на інший канал і згадати, що боротьба й жорстокість мали місце не лише на Майдані та Інститутській, а й у письменницьких рядах. «Як боролися з постмодернізмом» – називається його колонка, в якій він, уже не вперше, дає відсіч тим, хто непоштиво висловлювався про постмодерністів. Постмодерністи – це ті, хто втілюють у собі новаторське, елітарне мистецтво, вони освічені, знають мови. Ось як Ірена Карпа – письменниця, яка творить «літературу вищого класу». Ну а хто вживав слово «постмодернізм» із негативною конотацією або критично висловлювався на адресу когось із тих, хто, за Винничуком, належать до постмодерністів, ті автоматично потрапляють у чорний список зі спілчанами, соцреалістами, пролетарськими письменниками 20-х років. Вони – консерватори, графомани, не належать до тих, хто був в опозиції до влади Кучми та Януковича, не знають світової літератури, не володіють іноземними мовами (про знання української не йдеться). Серед них – Роман Іваничук та Богдан Бойчук (обоє покійні, публікація Винничука з’явилася якраз на дев’ятий день по смерті Бойчука), Олександр Яровий і Юрій Тарнавський, Степан Пушик і Степан Процюк та ще деякі.

Винничук не полінувався пошукати ворогів елітарного письменства в Україні, рясно наповнив свою розправу, матеріал до якої збирав, очевидно, не один місяць, цитатами з «Літературної України», «Української літературної газети», «Дзвону» та інших авторитетних джерел надцятирічної давності. Студентам, котрі писатимуть курсові чи дипломні про постмодернізм, вже буде легше – на одній інтернет-сторінці купа цитат в тему і відразу видно, хто є хто в українській літературі.

Щоб бути переконливим, достукатися до серця читача, потрібно провести чітку межу між добром і злом. Критерії? До біса критерії! Нехай цим займаються ті, хто ховаються в «останній прихисток графомана», тобто в критику. Класик пише для народу, а не для замулених термінологіями снобів. Тому в нього все чітко й переконливо: є феномен постмодернізму, а є «феномен баранізму». Людям це подобається, матеріал схвалено сотнями лайків.

А те, що Юзьо Обсерватор грає за межею фолу, на те мало хто звертає увагу. Три конкретних спостереження.

Перше. «Ніхто з тих, кого так дійняв той епізод в романі «Дванадцять обручів», не зробив для поширення поезій Антонича в Україні та за кордоном і близько стільки, як Андрухович.» Кого це стосується? Перед тим Винничук говорив про Іваничука, але узагальнює: «ніхто з тих…» Отже, репліка стосується й інших, неназваних осіб, кого дійняв епізод про Антонича в «12 обручах». Читач, менш-більш обізнаний у темі, напевно згадає тут Ігоря Калинця (та й чи лише його?): він і «12 обручів» критикував, і для Антонича щось зробив. Щось – це півстоліття тому наново відкрив поета, віднайшов його могилу й займався її впорядкуванням, присвятив дослідженню біографії поета багато років копіткої праці. Та все воно – дрібниці, ви ж розумієте. Хіба варто згадувати назву якоїсь-там біографії Антонича, написаної Калинцем, до того ж у співавторстві?
Друге. Ставити в один ряд із Яровим, соцреалізмом і пролетарською літературою Юрія Тарнавського і називати цей еклектичний ряд «феноменом баранізму» – це клінічний вияв цілковитої інтелектуальної безвідповідальності. Тарнавський хоч і має претензії до постмодернізму й постмодерністів, але сам не цурається постмодерної естетики. Якщо мої слова звучать непереконливо, то, може, аргументом буде стаття Тамари Гундорової «Де(Кон)струкції на тлі Чоловічого Тексту» з її монографії «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн». Свідомо чи ні, Винничук не робить жодних обмежень у своєму критичному запалі, тому складається враження, що всі закиди, які звучать у його дописі, – зокрема незнання світової літератури та незнання іноземних мов – стосуються і поетів Нью-Йоркської групи (Тарнавський, наскільки я знаю, володіє сімома мовами). Винничук думає, що коли наводить критичну фразу Тарнавського стосовно Шереха, то тим компрометує першого в очах читача. Але ж Шереха за його недобачання ролі Нью-Йоркської групи критикували і без Тарнавського – Соломія Павличко у своїй відомій праці «Дискурс модернізму в українській літературі» та Віталій Кейс, у якого була спеціальна розвідка, спрямована проти Шерехових тез стосовно Нью-Йоркської групи.

Третє. Винничук пише: «Література вищого класу завжди викликала ненависть у творців соцреалізму, тому, коли у 1960-тих роках у Прибалтиці, на Кавказі та і в Росії, з’явилася модерна поезія (а модерною на той час міг бути навіть звичайний верлібр), в Україні таке нахабство швидко закатали під асфальт.» Я міг би підписатися під таким реченням, якби прочитав його поза контекстом. Однак тут маємо контекст, який каже, що «зараз в Україні бачимо дві паралельні літератури, які ніколи не пересікаються. Є Спілка письменників, яка перебуває у своїй внутрішній еміграції, і є альтернативна письменницька група, яка увесь час на поверхні літературних подій». Щоб не завдавати собі клопоту, Винничук ототожнює Спілку письменників і борців із постмодерністами, таким чином він не бачить Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука та Ігоря Калинця серед творців модерної поезії. За його класифікацією, вони, очевидно, соцреалісти.

І я цього спростовувати не збираюся. Бо доводити, що жирафа – це не те, що стоп-кран, – на це у мене немає часу.

Винничук, між іншим, не завдає собі труду бодай якось окреслити винесене в заголовок поняття постмодернізму. Цей термін потрібен йому лише як трибуна, з якої легко плювати на інших. Щоб досягти цієї мети, усі засоби годяться. Сучасне мистецтво – воно таке. Можна згадати про те, що Франко критикував молодших прозаїків, але не згадати, що він-таки і високо їх оцінював, уважно аналізував їхнє новаторство. Можна провести чітку межу між своїми й чужими й пришпилити до них яку завгодно стилістику. Можна приватизувати собі Підмогильного, Івченка чи Свідзінського (жоден із них уже не скаже: «Я не з вами, Винничук, я з Процюком/Калинцем/Бойчуком»). А хто не розуміє такої методології, той не гідний високого ймення постмодерніста.