Йонатан Голслах: «Сьогодні Європа потребує позитивного патріотизму»

Йонатан Голслах. Фото з сайту standaard.be
Йонатан Голслах. Фото з сайту standaard.be

Йонатан Голслах – професор міжнародної політики Вільного університету Брюсселя, автор книжок «How Europe Will Survive the Asian Century», «Macht of Mythe?», «Trapped Giant», «The Power of Paradise», дописувач «The Washington Quarterly», «South China Morning Post», «Journal of Common Market Studies». Голслах веде активне суспільне життя, багато подорожує світом із лекціями та презентаціями, бере участь у публічних дебатах і представляє свої праці на європейських та азійських книжкових ярмарках. Йонатан має особливий талант: писати про складні речі просто й навіть у найгостріших дискусіях залишатися на боці «гуманної політики» – зокрема щодо біженців, бідних громадян та малого бізнесу. Цієї зими пан Голслах приїхав в Україну, аби презентувати свою книжку «Сила раю. Як Європа може бути попереду в азійському сторіччі» (перекладач Петро Таращук, видавництво «Темпора») і прочитати низку лекцій у рамках Київського Економічного Форуму. «ЛітАкцент» зустрівся із автором, аби поговорити про сучасних філософів, виклики та загрози майбутнього і те, чому кожен президент має прочитати Макіавеллі.

– У час, коли все частіше чути закиди, ніби Європа «вже не та», ви написали книжку, де пояснили, як Європі стати «тою». І йдеться зовсім не про повернення «колоніальної могутньої» Європи, а про відновлення соціальної справедливості, про збільшення ролі держави у контролюванні ринку і корпорацій. У чому роль і значення цього проекту? Чи справді можна щось змінити за допомогою книжки?
– Я вірю в силу ідей. Всі великі моменти в історії – і технологічні прориви, і зміни політичного характеру – починалися з ідей. Ідеї є маяком у дискусіях, вони визначають, у який бік рухається людська думка, допомагають спрямовувати енергію та неспокій суспільства в певному напрямі.

Сучасну Європу хвилює, що вона зупинилася, застрягла на одному місці, і до закінчення кризи ще дуже далеко. У праці «Сила раю» я пишу, чим теперішня криза відрізняється від попередньої: вона глибоко закорінена, сьогодні можна говорити насамперед про кризу культурної ідентичності. Якщо ми хочемо дати Європі шанс, то маємо фокусуватися на тому, що нас поєднує, а це дещо більше, ніж політика та економіка. Це спільна історія та спільне майбутнє. І визначаючи таке майбутнє, ми маємо відштовхуватися від певних ідей та цінностей. Як на мене, Європу відрізняє від решти світу гуманізм, в осерді нашого мислення перебуває людина – її можливості й потреби. Той факт, що у людей є потреби, змушує їх кооперуватися, цінувати і плекати своє оточення, і соціальне, й природне. У цій гуманістичній традиції – сила Європи. І намагаючись сьогодні знайти вихід з кризи, ми маємо відштовхуватися не від економічної теорії чи політичної могутності, а від того, ким ми є і як ми можемо розвиватися, спираючись на досягнення минулого.

Я вірю у прогрес, минулі століття принесли чимало позитивних змін, однак останні роки в Європі позначені відчуттям непевності, нестачі. Зараз саме час розбудовувати суспільство, що зберігатиме досягнення минулого, але водночас намагатиметься рухатися від базових потреб до потреби самореалізації, соціальної згуртованості і дружби. Якщо ми й надалі будемо відштовхуватися від економічної теорії, як це відбувається нині, то у жертву буде принесено гуманізм.

Йонатан Голслах. Сила раю. Як Європа може бути попереду в азійському сторіччі / переклад з англійської Петра Таращука. — К: Темпора, 2016
Йонатан Голслах. Сила раю. Як Європа може бути попереду в азійському сторіччі / переклад з англійської Петра Таращука. — К: Темпора, 2016

 

– Ким є ваш читач, до кого ви звертаєтеся в «Силі раю»? До сучасних політиків? Молодого покоління? Або ж просто до всіх, хто цікавиться міжнародними відносинами?
– Політики, звичайно, входять до моєї цільової аудиторії, але я писав насамперед для студентів. Зараз особливо відчувається брак орієнтації, визначеного напряму руху, і це робить молодих людей нещасними. Щотижня я намагаюся «розбудити» своїх студентів, показати їм позитивний образ майбутнього. Сьогодні ми маємо прокласти шлях, визначити вектор розвитку.

 

– Для того, аби дати молоді надію?
– Так, для того, аби дати надію, а також пояснити, як ми можемо рухатися у цьому напрямі. Бо у надії, без визначення того, як можна досягти кращого майбутнього, ховається велика небезпека. Втрата ілюзій призводить до відчаю. Політика – це вміння поєднати образ майбутнього і сьогоднішню ситуацію за допомогою логічних, прагматичних кроків.

Провадячи дискусії у європейських інституціях, я помітив, що нас розриває економізм і фетиш технологій, тоді як питання людяності, гуманізму знехтувано. Ми фокусуємося на примноженні грошей – Європа ніколи не мала таких матеріальних запасів, як сьогодні, – однак не знаємо, що з ними робити. Єдиний вихід із цього глухого кута – чітко визначити нашу мету й шлях до неї. Наприклад, замість того, аби будувати черговий непотрібний завод, давайте побудуємо школу, хорошу інфраструктуру, почнемо більше платити вчителям, зробимо міста зручнішими для життя. І початкова точка цих змін – ідея, відчуття потреби у змінах, аби наступне покоління мало краще майбутнє.

51buAl9oWbL._SX316_BO1,204,203,200_

– Ви є професором Вільного університету Брюсселю, унікального за своєю структурою начального закладу. Розкажіть більше про вашу альма-матер, чому університет «вільний», які виклики це ставить перед викладачами і студентами?
– Свобода думок – наріжний камінь нашого університету, у цьому, напевне, полягає його головна особливість. Виклики ж у всіх університетах схожі: для того, аби надихати молодь, адміністрації потрібні ресурси. У нас все більше студентів, однак кількість професорів не збільшується, тому нам все складніше допомагати молодим чоловікам і жінкам розкрити їхні таланти. І така ситуація спільна для більшості університетів Європи. Другий виклик – чіткі рамки, дуже вузькі теми, у які студенти та професори змушені вписувати свої дослідження. Дуже часто у таких випадках методологія і теорія стають метою, а не засобом для дослідження. З цього також виростають нескінченні публікації в наукових журналах, які ніхто не читає.

 

– Йдеться про закриту професійну спільноту?
– Навіть радикальніше, це вежа зі слонової кісти. Тому для мене так важливо писати книжки та статті, які мають соціальний вплив. Академічна спільнота має ставити правильні запитання і відповідати на запити суспільства. Тож я намагаюся поєднувати академічну кар’єру із суспільно корисною діяльність.

– Якою є роль сучасного інтелектуала, «книжної людини» сьогодні? Чи має, на вашу думку, така людина виходити до мас і говорити з людьми? Чи досить просто працювати, а майбутнє всіх розсудить?
– Академічний вчений проводить дослідження, бо сподівається щось змінити на краще. Другий крок після проведеного дослідження – це взяти участь у публічних дебатах, стати тим, кого побачать і почують. І третій крок – це піти до тих, хто приймає рішення, і спробувати неупереджено поговорити з ними про можливі зміни.

De-kracht-van-het-paradijs-

– Академічні вчені у Бельгії справді мають вплив?
– Так, якщо пропонують практичні рішення проблем. Я можу бути дуже відвертим і гострим, якщо не погоджуюся з певними політичними рішеннями, однак на мене не ображалася жодна політична партія – навіть ті, яких я активно критикував. Однак при цьому важливо залишатися політично нейтральним: я говорю з правими, лівими і тими, хто посередині. Якщо ти можеш донести ідею до різних партій, то маєш певний вплив, однак для цього треба поєднувати інтелектуальну роботу з політичною вправністю.

– Виглядає на те, що вам близька платонівська концепція правителя-філософа, тобто інтелектуала, що вміє стратегічно мислити й керувати іншими.
– Саме так. Мій ідеал керівника – це ренесансний принц-філософ, хоча, звичайно, не варто називати його «принцом» у демократичному суспільстві. Це гуманіст, який готовий у разі потреби боротися, однак завжди відштовхується від глибоких роздумів. І саме така політична культура потрібна Європі сьогодні. На жаль, нині дуже багато людей зарано йдуть у політику: як можна бути у парламенті, якщо тобі лише 25? Ти дуже швидко стаєш догматичним, абсорбуєш певну ідеологію, і твої уявлення вже ніколи не визріють, адже ти втрачаєш здатність сприймати різні інтелектуальні підходи. Визрівання ідей і відкритість до постійного навчання дуже важливі для політика, це допомагає йому будувати мости. Хороший лідер має вчитися, досліджувати й лише згодом, коли йому є що сказати, він може йти у політику. І навіть тоді важливо залишатися скромним, адже нікому не доступна повна правда. Політика починається зі скромності, постійного сумніву й рефлексії. Ці аспекти мені подобаються у творчості Конфуція та Макіавеллі – вони починають зі споглядання. У наш час замало читають таких книжок.

1001004009602455

 

– Кожному президентові варто прочитати трактат «Державець» Макіавеллі?
– Так, і не лише. Президент взагалі має читати якомога більше. Треба розумітися на економіці, дипломатії, військовій справі – всьому.

– А як щодо художньої літератури?
– Так само важливо читати художню літературу – і прозу, й поезію. Хороший політик повинен намагатися зрозуміти позицію опонента, а художня проза вчить розуміти різних людей. Автори давніх праць про мистецтво управління державою виходили з того, що потрібно людям, хто вони і на що сподіваються. Ці праці було написано для королів, тих, кого не обирали демократичним шляхом. Однак якщо король хотів бути успішним керівником, він потребував підтримки настелення. Художня література вчить розумінню.

Йонатан Голслах. Фото з сайту pgarrigos.com
Йонатан Голслах. Фото з сайту pgarrigos.com

 

– Які ваші улюблені художні книжки?
– Я відданий фанат творчості Умберто Еко, прочитав усі його романи. Також мені дуже подобається Маркес, а останніми роками захоплююся японськими авторами. Японська проза дуже делікатна, майже фемінна, і це дивує, адже японське суспільство – досить суворе й жорстоке. Я також намагаюся почати читати французьку літературу в оригіналі, але це досить складно. Мистецтво, творчість, музика – це те, що надихає цивілізацію, те, що відрізняє нас від варварів.

 

Чи можна сказати, що сучасне мистецтво досі є західноцентричним, або ми принаймні намагаємося розглядати його в рамках західної інтелектуальної традиції?
– Я думаю, у літературі завжди існувало різноманіття. Якщо повернутися до часів Ренесансу, хоч би де він відбувався, у Китаї чи Європі, до бібліотек потрапляли твори з усього світу, можна сказати, що відбувалося літературне «перехресне запилення». І ми можемо це спостерігати й нині, однак тут закладено певну суперечність. З одного боку, є безпрецедентна можливість долучатися до світової культури, з іншого боку, долучається лише нечисленна космополітична еліта. Насправді ж зацікавленість у світовій культурі не дуже велика, і, аби вона зросла, таку зацікавленість мають виховувати школи.

Звичайно, поруч із глобалізацію існує ризик тріумфу монокультурності. Окремо, для еліти, існує культурне різноманіття, тоді як для більшості культура – це ті самі американські блокбастери і шкідлива їжа.

p>– Невже саме масова культура є по-справжньому демократичною?
– Ні, аж ніяк. На мою думку, варто цінувати не лише спільне, а й відмінне, те, що робить кожну країну унікальною – історію, географію, навіть клімат. Наприклад, те, як Еко змальовував світло у своїх книжках – у цьому є щось глибоко італійське, і це захоплює. Нам варто зберігати розмаїття, адже однакових будівель, їжі, інтер’єрів, готелів і так забагато. Розмаїття – це те, що збагачує культуру і художню літературу. Я не вірю в образ Європи як культурного союзу зі спільною мовою, я вірю в розмаїття й вірю в патріотизм. Чимало людей вважають патріотизм чимось небезпечним, загрозливим. Однак патріотизм, народжений із мудрості й гордості за все хороше, що має твоя країна, не становить проблеми. Сьогодні Європа потребує позитивного патріотизму і того, аби розмаїття не було предметом політичних ігор.

Спілкувалася Богдана Романцова