Видатна жінка: матеріали до біографії

Журналістка Джорджина Говел написала біографію Ґертруди Белл – «Королева пустелі» (Daughter of the Desert: the remarkable life of Gertrude Bell, 2006). Белл – особистість непересічна, тож це не перша її біографія, восьма щонайменше. Тому важить не тільки про що ця книжка, а й як саме вона зроблена; і друге напевно важливіше.

Джорджина Говел. Королева пустелі / Переклад Тетяни Коробкової, Ілони Вінничук. – К.: Наш Формат, 2016

Джорджина Говел. Королева пустелі / Переклад Тетяни Коробкової, Ілони Вінничук. – К.: Наш Формат, 2016

Пункт перший: про що ця історія.

Белл – одна з найвпливовіших жінок Британської імперії часів Першої світової війни. Народилася в заможній родині, одній із найбагатших в Англії. Навчалася в Оксфорді історії й мистецтвознавства. Однією з перших перекладала з фарсі класичні поезії (дописуючи від себе п’ять-шість рядків зазвичай). Професійно займалася альпінізмом. Здійснила дві навколосвітні подорожі. Багато подорожувала Сходом (сама – без супроводу «білих чоловіків»): мала п’ять близькосхідних експедицій. Під час мандрів займалася картографією, збирала археологічний і етнографічний матеріал. Не від того, щоб вникала (і втручалася почасти) в політичні суперечки племен – це зробило її експерткою з питань Ближнього Сходу. Так, вона була британською шпигункою. Так, на офіційній державній посаді вона сильно вплинула на те, щоб було створено Ірак – саме з тим типом правління, з тими державними кордонами, з тою дипломатичною політикою щодо Імперії. Нині звучить як головний безсумнівний здобуток Белл: вона посприяла появі Національного музею Іраку (того самого, знищеного в два прийоми – 1991-го і 2003-го). Прожила 58 років і, скоріше за все, пішла з життя добровільно.

Її часто порівнюють із Лоуренсом Аравійським. Вони, до речі, були не тільки колегами з дослідницько-дипломатичної діяльності на Близькому Сході, а й друзями. І раз за разом у порівняні дипломатичних стратегій Лоуренса і Белл оприявнюється не тільки чітке завдання біографки: показати їхню відмінність – «Лоуренс дав поштовх Великому арабському повстанню; Ґертруда вказала арабам шлях до побудови нації». А й глобальніше послання, в якому суспільна діяльність чоловіка скерована на конкретний практичний результат, а жінки – на процес формування й (пере)творення. Така-от знайома ще від часів сенсуалістів дихотомія жіночого й чоловічого погляду на природу суспільного договору: коли чоловік бачить результат дії, а жінка – її потенціал.   

Є одна принципова відмінність цього конкретного зіставлення, проте. Т.Е. Лоруенс був дуже непоганим письменником. Взяти хоча б оповідання «Сім колон мудрості», котрі авторка «Королеви пустелі» уважно прочитала й навіть цитувала. (Що не завадило Лоуренсу ще за життя «залучити» собі вправного літописця – журналіста Ловела Томаса. Говел пише про нього, наче про власного суперника – курйозно: реальна конкуренція двох знавців Близького Сходу переходить і на їхніх біографів). Белл теж залишила по собі чимало написаного – переклади, щоденники, нариси, тревел-сторі, листи (на них Говел як на основне біографічне джерело й посилається). Але вона писала нецікаво: пафосно й банально (через цитації з її текстів у «Кролеві пустелі» доведеться продиратися). Отже, Лоуренсу випало не тільки самому творити свій міф, а й самотужки про нього свідчити. Історію Белл нам розказують інші.

Тож – за такою помірковано-залізною логікою – я переходжу на пункту другого: як цю книжку зроблено.

Белл у «Королеві пустелі» оточена жінками. Уже на перших сторінках передмови її ім’я з’являється в переліку: Маргарет Тетчер, Катерина Велика, Єлизавета Перша – пантеон «державних жон», на часи «правління» яких (зазначу) прийшлося чимало сумнівних політичних рішень. Утім, контекст наданий: жінки-визначні державні діячі. Це така собі тонка гра, але гра кропленими картами.

Реальна Белл віддавала перевагу спілкуванню з чоловіками (професійному й особистому), не мала близьких подруг і рівних їх співрозмовниць. Але становлення її особистості в романі описане як такий собі конфліктний трикутник між юнкою зі складним характером, її ідеальним батьком і мачухою, котра втілює чи не повний комплект «вічної жіночності». Тут тільки побіжно зауважу: в «реалі» біографію Белл «зробила» саме Флоренс, дружина її батька – вона збирала архіви, друкувала розвідки й листи Белл, опікувалася її прижиттєвою репутацією й посмертною славою. За її ініціативи було видане перше ґрунтовне зібрання листів падчерці ще 1927 року (тобто менше, ніж за рік, по смерті Белл), тоді ж було встановлено меморіальний вітраж і проведене урочисте зібрання на вищому рівні з цього приводу, тощо. В книжці ж Флоренс – це ідеал, якого Белл досягнути не може і не хоче. Є таке показове. Флоренс отримує відзнаку кавалер-дами. Це нечесно! – реагує на це Говел, – саме Ґертруда заслужила цю нагороду. Натомість у листах Белл виказує щиру радість за мачуху, а сама вона всі «державні відзнаки» послідовно ігнорувала. У Белл таких нагород не бракувало, до речі; наприклад, у 1913-у вона отримала нагороду Королівського географічного товариства, перша серед жінок.

Важливий сюжет – конфлікт із суфражистками. 1908 року Белл долучилася до Антисуфражистської ліги, що проводила зібрання й розробляла петиції, маючи на меті зупинити процес надання жінкам виборчого права. Казали: і без того бідні верстви мають купу проблем. Громадянська позиція Белл із цього приводу не вимагала виправдань тоді, на початку минулого століття. Але потребує їх зараз – принаймні, на думку її біографки. Говел знову і знову повертається до цієї теми, присвячує їй не один десяток сторінок. Щоб зрештою так і не дійти вичерпного висновку: чи був це снобізм інтелектуалки, чи страх жінки, яка узурпувала собі місце в «вищих чоловічих» ешелонах, чи зневага до «апріорних обмежень» своєї статі. Є ще й таке: це відгомін суперництва з Флоренс, котра свого часу провела масштабне дослідження серед жінок-робітниць фабрики Беллів і видала за його матеріалами книжку про «жіноче питання» серед пролетарів. Хоча… Зрештою, ці антисуфражистські зібрання нарешті примирили жінок із родини Белл: вони знайшли щось спільне – острах, скерований на «пересічних» жінок.

Варто побіжно звернути, як Говел обмірковує ще кілька пунктів із біографії свої героїні, які зараз звучать неоднозначно. І це вже не про фемінізм, а про колоніальну політику та її культурні наслідки (ці теми природно схожі, до речі). Значуща частина книжки – участь Белл в історичній долі курдів і її ставлення до того, що нині звемо палестинсько-ізраїльським конфліктом. Матеріали щодо біографії героїні цієї митті відчутно поступаються міркуванням авторки. Ці проблеми – як і фемінізм – для самої Белл перебували на маргіналіях її громадської діяльності. Але вони, очевидно, актуальні для нинішнього читача «Королеви пустелі». От тут слово і бере Говел, щоб принагідно «виправдати» «недалекоглядну» Белл. А нам весь час нагадує: це тільки сьогодні «слова імперія й колоніалізм звучать як лайка» і «Британії нема чого соромитися своєї ролі» в цих процесах. Спостерігати за цими маніпуляція вкрай цікаво, зауважу: художній час оповіді (1920-і) та актуальний час читання (2000-і) зшивають наживо різнокольоровими нитками.

«Живішою» Белл стає натомість зовсім не в цих полемічних сюжетах. Говел чи не з першої сторінки порівнює Ґертруду з героїнями Леслі Бланч (ідеться про «Вершників раю» і «Дикі береги», либонь): ті відчайдушні авантюристки мандрують Кавказом і масово закохуються у горців. Є і в «Королеві пустелі» прозорі натяки: Белл не від того, що робити невпокорених арабів об’єктами своїх еротичних фантазії. Її стосунки зі значно молодшим за неї принцом Фейсалом (це його династія правитиме Іраком) описані настільки обережно, що читати мимоволі доводиться поміж крапельками. Втім, Белл і Фейсала Говел описує в одному регістрі: скажімо так, орієнталістському – це ті пригноблені, хто досі мовчали, а нарешті заговорили й не можуть при цьому на мить замовкнути й один одного почути.

Втім, є в «Королеві пустелі» ще одна – центральна – любовна історія. Теж не дуже легітимна і теж злегка патологічна. Уже зрілою жінкою вона зустрічає Діка Доті-Вайлі. Вони схожі: інтелектуали, залюблені у Схід, авантюристи. Вона пропонує йому стати коханцями, він відмовляє. Потім триває довге виснажливе листування і поступово наростає його пристрасть. Іде війна – він звільняє три дні, щоб провести їх із Ґертрудою. Втім, жінка так і не стає його коханкою – він і не наполягає, як того вона сподівалася. Листування триває. Він гине на війні. Вона потай відвідує його могилу. Історія, створена для романтичної прози. Одне «але». Дік одружений.

І тут-от новий ракурс «Белл-серед-жінок». Дружина Діка описана як проста, інфантильна й нерозумна жінка. Вона тьмяніє на тлі яскравої діяльності Белл. Об’єктивно ж: зраджена мадам була однією з сестер милосердя під час Першої світової, майже самотужки опікувалася сестринською службою великого шпиталю. Говел цю історію розповідає максимально тактовно: подає «ангажовані» описи щасливої суперниці з листів Белл і поруч (наче петитом) реальні біографічні відомості про неї. Щоб раптом вибухнути: Белл під час Першої світової не займалася таким «малорезультативними» справами як медична допомога пораненим. Вона в цей час організувала інформаційний пункт, який збирав відомості про загиблих і поранених, котрі потім передавав родині. Цей офіс Червоного Хреста знайшов сім десятків «загублених» офіцерів. Це вам, понімаєш, не судна з-під поранених виносити.    

Так пишуть книжки про визначних жінок.

 

Малала Юсуфзай, Крістіна Лем. Я – Малала / Переклад Ілони Віннічук. – К.: Наш Формат, 2016

Малала Юсуфзай, Крістіна Лем. Я – Малала / Переклад Ілони Віннічук. – К.: Наш Формат, 2016

А так – вони самі за себе говорять: «Я – Малала» (I Am Malala: The Story of the Girl Who Stood Up for Education and was Shot by the Taliban, 2013) наймолодшої Нобелівської лауреатки Малали Юсуфзай. Малала – юнка, чия громадська діяльність пов’язана з боротьбою за право жінок на освіту. Як свідчить її біографія, вимагати свободу дівчатам ходити до школи – в країнах під контролем Талібану цього достатньо, щоб бути застреленою в шкільному автобусі. Малала стала відома саме через таку спробу її вбити. Дочка власника приватної школи в долині Сват і неписьменної жінки-красуні, старша з трьох дітей у родині. Громадська активістка.  

Порівняти «Королеву пустелі» з «Я – Малала» – приманливо не тільки тому, що ці переклади вийшли одного року в одному видавництві. Вони ідеально читаються як взаємна інверсія. Біла жінка серед кольорових жінок – кольорова жінка серед білих (хто кому орієнтал?). Бідна серед багатих – багата серед бідних (хто кому експлуататор?). І обидві – ті, що завойовують місце в історії не тільки вчинками, а й розповіддю про них (про що і для чого пригнічені заговорили?). А ще: тут поруч завжди є інша жінка, яка відкорегує сказане, бо і Малала пише свою біографію за допомогою журналістки-сходознавиці Крістіни Ламб. Так само, як  Говел допомагає Белл, зрештою.

Книжка Малали починається з вказівки, яка на перший погляд може здатися красивою метафорою: «Я народилася в країні, яка була створена опівночі». Вона не тільки вкаже нам на Батьківщину героїні – Пакистан, а й змусить постійно порівнювати «Малалу» з «Опівнічними дітьми» Рушді. До того ж сама Малала кілька разів про прозу Рушді міркуватиме (і то будуть не коментарі прихильниці). Але ні, жодних складних інтерпретацій та ідентифікаційних проектів у Малали немає. Тут на позір усе ясно: я народилася в цій країні, і біди цієї країни є моїми бідами – здається, це зветься патріотизмом.

Радше до порівняння тут надається «Моє життя» Ганді (яке теж, як можна зрозуміти з деяких зауважень, входить до лектури бодай однієї з авторок «Малали»). Лекало: біографія видатного громадського діяча, який походить із маловідомої пересічному європейцю культури. Тут багато пояснюють і описують речі, які самій Малалі добре знайомі: одяг, меблі, їжа, ритуали ввічливості, релігійні ритуали. «За допомогою Крістіни Ламб», зазначене на обкладинці, стосується, либонь, саме цього шару оповіді. Скажімо, Малалини екскурси в історію буддизму в Пакистані майже дослівно збігаються з відповідними розвідками Ламб.     

Формально «Я – Малала» – це мемуари, які почасти спираються на тексти, завдяки яким Малала прославилася. На початку 2009 року вона писала для BBC блог про те, як це – бути школяркою в місті, в якому поступово встановлюється влада талібів. Цікаво, що сама Малала ці тексти й не писала: вона не мала комп’ютера, тож надиктовувала їх телефоном батьковому другу. «Протомодель» цієї книжки її автогероїня вкаже сама (хоча їй це теж підказав старший чоловік). Щоденники Анни Франк. Приватна історія юності в екстремально-нелюдських умовах. «Притулок» насправді дуже інтимний щоденник (навіть із врахуванням редакцій, що їх здійснили родичі Анни). Вона мало робить політичних заяв, але чесно описує  свої складні стосунки з матір’ю, виснажливий побут, трішки травматичне перше кохання. Бо ясно: творився текст, не призначений до друку. Малала пише хроніки свого життя, відсампочатку орієнтовані на «чуже» прочитання. І тому отримуємо ми не історію буремної юності, а політичну заяву.  

Деінде проривається через маніфести вільної освіти для пакистанських дівчат реальна пакистанська дівчинка 2000-х. Юнка фанатіє від «Сутінок», зачитується «Алхіміком» Коельйо, ковтає серію за серією «Потворну Бетті». До речі, вона й береться писати той блог, бо так робить її улюблена серіальна героїня. У неї є близька подруга – вони перші учениці в класі: час від часу вони через це сваряться. Є ще одна дівчина, яка періодично посуває цих двох на дошці пошани, от вони заповзято проти неї дружать. Тут би й мала початися жива біографічна історія юної жінки. Не починається: це лише побіжні короткі згадки. Бо зміст цієї книжки – активна громадянська позиція й боротьба за неї.

Кожна історія тут мусить завершитися легкотравною мораллю. Через непорозуміння з нечистою на руку подружкою, Малала теж починає красти. Дрібнички: переважно дівчачі прикраси. Її викривають. Більше Малала ніколи не вдягне сережок. Тут неподалік буде опис весільного обряду й особливо наголосять: жіночі прикраси в ньому посідають чільне місце. Малала з сусідськими дітьми часто бавляться грою у весілля, але після відмови від прикрас, вона відмовиться і від цих забавок. У неї є серйозніша місія. І ще один момент у цій історії: до неї залицяється сусідський хлопчина. Він небезпечно нахабний – батько Малали, котрому дівчина повідомила про інцидент, вчасно зупинить цю юнацьку гарячку. То все одна історія, правду кажучи. Малала нам скаже: я мала серйозну мету, заради якої відмовлялася від всього другорядного. Висновки ми зробимо самостійно – кожен свої.

Зрештою, розповідачка «Малали» невипадково названа на честь афганської національної героїні (про що нагадає нам хіба не десяток разів). Та увірвалася в середину бою, що тривав, тримаючи в руках прапор, і надихнула побратимів на перемогу. Сама ж загинула. Є в цьому така собі вища (не)справедливість: ти береш на себе відповідальність за те, чому протистоїш. В цьому є і «мораль» «Я – Малали», котру до кінця озвучити юній героїні наразі, здається, не по силах.  

У жовтні 2012 року Малалу намагалися вбити. Її вистежили в шкільному автобусі й вистрелили в голову. Дівчинку госпіталізували, зробили операцію, потім переправили до Англії –  там були ще операції та тривале лікування й відновлення. Про замах на вбивство в книжці розказано тричі: в пролозі, в епілозі і, власне, в присвяченій цьому епізоду частині. Очевидно: та подія в книжці – головна. В основній частині після поранення оповідь триває в реальному часі. Тобто тоді, коли поранена дівчина була в комі, розповідачка «Малали» продовжує нам розказувати від першої особи: що роблять її батьки, про що вони думають, як страждають і переживають її друзі. Такі прийоми в художній прозі звуться індексами фікційності; вони «треба», щоб читач не сумнівався, що має справу з художньою літературою. Для автобіографічного документального твору такий підхід очевидно нетиповий. Але саме тоді (мабуть, уперше в цій книжці) стає зрозумілим, наскільки юною є її авторка. Така типова собі підліткова мрія: от я одного дня помру, і вони всі пошкодують, прийдуть ридати над моїм тілом, а я буду тільки зверхньо сміятися з їхніх сліз. Ось тільки ця тінейджерівська фантазія втілюється у справжній кошмар. І по тому, намагаючись відновити в пам’яті перебіг замаху, дівчина весь час буде уявляти поруч із собою в тому автобусі батька, а не двох однокласниць, котрі теж отримали поранення.

Малала сама озвучує питання, на яке варто в цій книжці шукати відповіді і яку тут годі знайти. Питання про відповідальність батьків за вчинки й життєвий вибір дитини. Після спроби вбивства її батькові закидали: він наразив юнку на небезпеку. Чим він різниться від тих батьків, які «ліплять» зі своїх дітей зірок спорту, попри очевидну шкоду для здоров’я малих? – питається Мамала. І довго описує опісля, як страждав її тато, коли вона була при смерті. Як мучать його й досі нечисті сумління. Як він дратується, що в Пакистані Малала була його дочкою, а в Великобританії – він є всього лише батьком Малали. І як він пишається, що – хоч і походить із країни, де славу батькові забезпечує син – за його славу «відповідна» маленька дівчина. Це був мій власний вибір, – підсумовує розповідачка. Тож, здається, відповіді на питання про відповідальність за інших, покладену на нас, не буде. А мені-от воно в цій книжці головне.

Це книжка не про те, як зробити з дитини із активною політичною позицією національну героїню-мученицю. Навіть не про те, якою мужньою може стати дівчинка, коли усвідомить: свої права треба захищати. Як на мене, це книжка – про те, що мужньою доведеться стати, коли поруч ніхто не таке не спромігся.   

Ці дві книжки дуже різні насправді. Історія юної жінки. Історія зрілої жінки. Наша сучасниця й давно занесена в аннали історії діячка. Ці дві книжки дуже схожі. Біографії, які тримаються на усвідомленому виборі – незрозумілому іншим і небезпечному для себе. А коли приходить час розказати про своє життя, то це доводиться зробити комусь іншому. Тож і залишається цей вибір таким: незрозумілим і небезпечним. Важливі книжки. Котрі ще раз нам нагадають: критичного читання потребує будь-яка історія, навіть якщо її достовірність безсумнівна.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш