Зміни в літкритиці

Споглядання за тим, як змінюється літературна критика, – не менш захопливий процес, аніж відстеження самими літкритиками різних тенденцій у плині сучасної літератури.

Ще зовсім недавно повсюдно в літературних колах по кілька разів за вечір лунала фраза «У нас немає літературної критики», але геть нещодавно я почула іншу, яка мене невимовно гріє: «Нам потрібна критика любові» (на противагу «критиці ненависті», вочевидь).

Поза тим, за майже десять років «ЛітАкценту» можу чітко відстежувати, як у літературну критику приходять нові імена. Власне, за останні кілька тижнів на сайті я зареєструвала їх, «авторів першого матеріалу на ЛітАкценті», майже з десяток. Уявляєте – десять нових літературних критиків, культурних журналістів і оглядачів? Література продовжує бути модною.

Нові імена в літритику приходять «хвилями» – скажімо, десь щотри-щочотири роки. Кожна така хвиля привносить свої погляди на літературу й критику відповідно. Свій стиль і власну мову. Женя Стасіневич у нещодавньому інтерв’ю влучно зауважив, що критика стала надміру емоційною, бо «молоді автори є дітьми соцмереж, а тому привносять у критику формат емоційного фейсбучного поста». Скажу навіть більше – надалі в критику привноситимуть формат відеоблогу, і це може видатися ще несподіванішим для сприйняття. А формат «10 книжок для пляжу/без пляжу» вже давніше привнесено, до слова, не без участі самого Є.Стасіневича. Але все це – вимога часу, втілена в певний формат подачі, не більше. Кожне нове «покоління» (така назва, звісно, дуже велика умовність) привносить щось інше – і це направду тільки на користь. Бо попри емоційність і схематичність, попри поспіх і поверховість, лонгріди також будуть завжди. Бо завжди буде читач, якому цікаво зануритися в глибші пласти. Бо кожен юний критик, який не зіскочить із дистанції в інші сфери, з часом захоче ці пласти копнути. Тому річ не в тому, що молоді автори починають писати в стилі свого часу, є новини й дещо гірші – в загальному рівні: і письменників, і читачів, і критиків усіх «поколінь».

Власне, зараз реалізовується давніше побоювання, що нині, поки українське книговидання насичує ринок перекладною літературою, а критики бавляться в оглядачів у стилі «Топ-10», власного «голого короля» не надто помітно. Проте все ж помітно. Наприклад, у відсутності справжніх хороших дискусій, коли їх учасники різні, а не знову ті самі. І коли вони спілкуються фахово й чітко по темі, а не про все на світі, окрім заявленого питання. І, зрештою, коли самі ці теми актуальні й потрібні, а не притягнуті за вуха.

Проте критика нині таки є – і це вже факт. Навіть попри те, що здебільшого йдеться про п’ять-десять імен, думка яких важлива. І які при цьому не видають паралельно поетичних чи прозових збірок тощо, тобто є критиками в «чистому вигляді» (ні, поєднувати можна, на здоров’я, мені йдеться тільки про те, що в іншому разі критика виглядає самодостатнішою, а не як доповнення до літературної творчості).

Тому так, з одного боку, критика ніколи раніше в нашій найновішій літературі не почувалася так впевнено, її не було так багато й не говорила вона так хльостко, як нині, проте, водночас, саме нині цього вже відчутно мало. Якось так воно виглядає: тільки процес налагоджується – пора підіймати планку.

Тішить єдине: амбіції молодих критиків робити все добре. Орієнтуватися на іншомовні джерела. Дорожити власною репутацією. А вміння прочитувати, думати й добре писати – це навички, що тренуються, як м’яз. І що більше читатиме й писатиме кожен новий автор – то краще він це робитиме. Що більше буде нехай навіть не завжди вартих уваги дискусій – то більше з’явиться шансів урешті вийти на важливі теми.

Літературна критика змінюється і змінюватиметься: у соцмережах, на спеціалізованих сайтах і в окремих рубриках суспільно-політичних видань. Тому – читаймо й не перемикаймося.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"