Меніпейська сатира, українська літературна критика і… «Фаршрутка» Івана Семесюка

 

Іван Семесюк. Фаршрутка. – К.: Люта справа, 2016 (фото з сайту vsiknygy.net.ua)

Останнім часом маємо багато романів спекулятивних жанрів, з особливим наголосом на сатиру й алегорію – цікаве явище для сучукрліту. Згадаймо, принаймні, Антиповича, Шинкаренка, Козиренко, Мельника, Семесюка. Але критика наразі не відреагувала на цей феномен як феномен. Цей текст розпочався як рецензія-полеміка з Шинкаренковою статтею про жанрові характеристики Семесюкової «Фаршрутки», але переріс в жанрову дискусію загалом. Тому, на прикладі повісті Івана Семесюка «Фаршрутка» (Люта справа, 2016), хочу запропонувати активним літературним критикам сучукрліту розглянути таке явище, як меніпейська сатира, що буквально охопила спекулятивні жанри в Україні.

Спершу – контекст. В рецензії на повість Семесюка Шинкаренко мобілізує всю свою чудову начитаність і розсипає порівняннями наліво й направо: «Фаршрутка» – це і перший український крутійський роман, і продовження традиції Котляревського, і переписування Чосерових оповідок, і перегук із Булгаковим, і з Роберто Арльтом, і постколоніальний роман, і, врешті, не роман, бо не має його формальних ознак. Звісно, що «Фаршрутка» – це все-таки не роман, а повість, як і задекларовано на самій книжці. Але така обширність порівнянь, що цей текст викликав у Шинкаренка, цікава як характеристика жанру «Фаршрутки» – жанру меніпейської сатири. Цей тип сатири настільки невловимий і настільки хвацько уникає усталених жанрових характеристик, що всі Шинкаренкові порівняння цілком легітимно можуть описати ті чи інші аспекти Семесюкової повісті. Шинкаренкова реакція на «Фаршрутку» – це також симптом появи нових текстів й жанрової проблеми для сучукрлітової критики: як взагалі-то описувати такі карнавально-бурлескно-образливо-гумористичні твори, як «Фаршрутка»? Та й, зрештою, як Шинкаренкові «Перші українські роботи»? Чи, з раніших робіт, «Карбід» Любки чи «Повернення придурків» Яценка? Отож, пропоную розглянути явище меніпейської сатири як особливість багатьох найновіших художніх творів укрліту.

Тепер – необхідність. Для чого взагалі виправлятися в точності жанрових класифікацій? Чи не краще кожному критику описувати власні враження й порівняння, на які їх надихнули твори, замість того, щоб грузнути в нікому не потрібному формалізмі? В контексті Шинкаренкової рецензії на «Фаршрутку» очевидні два аспекти жанрової необхідності. По-перше, для читачів жанровий маркер слугує вказівкою: про що може бути наступний текст, що очікувати, як читати? Якщо ви візьметеся читати «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко як гумористичну повість, то будете, м’яко кажучи, розчаровані, а грубо кажучи, викинете книжку як зовсім невдалу. Так само, як і читаючи Шинкаренкових «Роботів» як історичний роман чи Семесюкову «Фаршрутку» як роман взагалі – історія в «Роботах» специфічно-альтернативна, персонажі й перипетії в «Фаршрутці» запрості для роману. По-друге, для критиків жанри так само задають контекст для прочитання і легітимних – чи ні – порівнянь. «Фаршрутка» звісно прогрáє в «солідності й корисності» порівняно з творами, скажімо, Забужко чи Чосера, як це констатує Шинкаренко. Але щоб належно оцінити рецензований твір, треба його оцінювати за мірками його ж жанру. «Як би не хотілося цей текст назвати романом — це все ж таки не роман, бо він не має його багатьох ознак, – підсумовує Шинкаренко. – На щастя, історія ця була довгою та породила багато химерних відгалужень, і текст Семесюка — безумовно одне з них. Як його назвати? Крутійська тєлєга, вчос, наворот? Сподіваюсь, літературознавці майбутнього народять більш влучний термін. Саме тому не можна казати про глибину характерів персонажів, бо це скоріше паяци вуличного лялькового театру, нашвидкуруч вирізані з картону». І читати такий твір рекомендується «прихильникам художника та блогера Івана Семесюка» – тобто, як на блогера і художника, текст нічогенький і його фанатам сподобається. А читачам літератури краще читати справжніх письменників. Але ж сатира не може мати глибини персонажів й складності перипетій – вона не прагне їх мати, бо цілі в сатири – інші, аніж у роману. Як би оцінив цю повість Шинкаренко, якби прочитав її як сатиру, в довгій стьобній і вульгарній традиції сатирування? Від Сенеки з його «Огарбузенням Клавдія», від Петронія чи Апулея з золотим ослом, від безсоромного Рабле аж до сатири в Леся Подерв’янського? «Фаршрутка» дуже феєрично вписується в цей список метрів сатири як текст нічим не гірший від решти.

Нарешті – меніпейська сатира власною персоною. Меніпейська сатира (Пор. рос. «Мениппова сатира» у Бахтіна (М. М. Бахтин. Проблеми творчества Достоевского. 5-е изд., доп. – Киев, NEXT, 1994. – ст. 315); англ. «menippean satire». Тут і далі я використовую дослідження Ганну К. Рііконена, який підсумовує найважливіші теоретичні дебати й характеристики цього жанру: H. K. Riikonen. Menippean Satire as a Literary Genre, with special reference to Seneca’s Apocolocyntosis. Societas Scientiarum Fennica – The Finnish Society of Sciences and Letters. Issue 83, 1987) бере свою назву від Меніпа, сатирика-кініка родом із древньої Сирії (3 ст. до н.е.), що мав великий вплив на античних сатириків Варона й Лукіана. Ті своєю популярністю сприяли подальшому поширенню сатири Меніпового стилю. Радше ніж чіткий жанр, меніпейську сатиру краще описати як певний сатиричний стиль з великим, але конкретним набором характеристик. Міхаїл Бахтін і Нортроп Фрай відстежують його розвиток від античності аж до Рабле, Свіфта, Вольтера, а Юлія Крістева віднаходить меніпейські сатиричні моменти в Джойса, Кафки, Батая. Загалом, як пише фінський дослідник цього явища, Ганну К. Рііконен, згідно з Бахтіном, «меніпейська сатира – не тільки греко-римський жанр, бо її безперервний розвиток відбувався впродовж Середньовіччя, Відродження і Реформації, хоч і в різних формах і під різними іменами» (14). Ба більше, меніпейська сатира здатна трансформуватися і проникати в інші жанри й впродовж своєї літературної історії тільки сильнішає від постійної боротьби з нормативною поетикою й літературними канонами. Це жанр, пише Рііконен, що здатен найвлучніше реагувати на нові проблеми й злободенні питання (51). Формальний аналіз меніпейської сатири – це формальний аналіз сьогоднішніх проблем, зокрема й проблем історії ідей чи поп-культури. Оскільки, на мою думку, ми якраз спостерігаємо черговий сплеск такої сатири в сучасній українській літературі, важливо мати інструменти для її обговорення. На прикладі «Фаршрутки» розгляньмо її ключові риси – а «Фаршрутка» якраз настільки відповідає цьому жанровому визначенню, що навіть не потрібно шукати інших прикладів.

Отже, «Фаршрутка» – це повість у стилі меніпейської сатири з її поєднанням смішного й серйозного, вульгарного й ліричного, з простонародною мовою, злободенними темами, подіями й фактами сьогодення, реальними історичними персонажами – хоч й у дещо видозміненому, міфологізованому й «мемізованому» вигляді. Сюжет – феєрично-пригодницький. Балакучий павіан Томас, втікши з погорілого цирку й шукаючи шляхів в світле майбутнє (тобто, до Києва), потрапляє у маршрутку з дивними пасажирами, маршрут якої пролягає, на жаль не на Київ, а Нах**. В маршрутці – чи то як вона названа її водієм, фаршрутці – й відбувається переважна більшість дійства повісті. Фаршрутка, напакована всіма соціальними прошарками – від селян, політиків, поп-зірок, рядових солдат до гопників-боксерів, есбеушників і павіанів, – петляє розбитою українською дорогою через поля, поміж уламків московських «культурних кодів», реальних бомб і «Градів», за конкретним курсом, який, проте, ніхто з пасажирів до кінця не розуміє й не знає, де його кінцева зупинка. Таким чином, з повісті виходить влучна метафора того, що нас наразі переймає. Маршрутка-фаршрутка до того ж якимось чином незнищенна – вперто їде без вікон, без дверей, з розтрощеним корпусом по розтрощеній дорозі. В цьому відчувається і фронтова алюзія, коли солдатів із найкривавіших котлів евакуйовували шкільними автобусами, і терплячість цивільних пасажирів до соціально-політичних умов, в яких вони їдуть живуть.

Пройдемось тепер по ключових рисах меніпейської сатири, як їх підсумовує за Бахтіном Рііконен (23-26), підсумовуючи заодно й Семесюкову «Фаршрутку»:

1. Меніпейська сатира – жанр надзвичайно вільний. Така сатира не керується усталеними формальними вимогами до сюжету й художнього відтворення дійсності чи історичних подій та персонажів, а вільно поєднує будь-які регістри, фантастику й історію. Вона прямим текстом називає своїх головних героїв їхніми реальними іменами й вигадує для них будь-які сюжети. Так, «Фаршрутка» задіює Вакарчука, Турчинова, Корчинського й навіть «Того-Кого-Не-Можна-Називати» – одного конкретного представника наших сусідів (Гаррі Поттеру з Аба-ба-га-ла-ма-гою, до речі, теж знаходиться тут місце). Вибір саме цих публічних осіб можна потрактувати як сатиру на ключові проблеми українського суспільства. Так, наприклад, «Репостислав Вакарчук», «генератор смислів нашої фаршрутки» (72) через твіттер, стає сатирою того, що рупорами нації є естрадні кумири, від Руслани починаючи, що будь-які дебати ведуться при відсутності публічних інтелектуалів, філософів, письменників – ну, загалом, людей, які могли б коментувати суспільні події виважено, критично і без політичного зиску. Натомість маємо генераторів сенсів, «нехитрий сценічний гумор» і політичні ‘шоу’.

2. Фантастика й пригодницькі елементи меніпейської сатири мотивовані ідеологічною чи філософською ціллю. Непересічні ситуації провокують і випробовують філософську ідею, неймовірні пригоди стають ідеологічним способом пошуку істин. У класичних сатирах герої подорожують небом, землею і пеклом, їхні пригоди набувають символічного чи навіть містично-релігійного характеру. Пасажири «Фаршрутки» також постійно в дорозі. Їхня подорож – не Чосерівська мандрівка, як пише Шинкаренко, а провокація. Курс фаршрутки «Київ-Нах**, через Ягодин» відчитується як гостра сатира на теперішню політичну ситуацію з її інтеграційними курсами то туди, то сюди, а пригоди її пасажирів – як втілення найнегативніших аспектів українського сусідства з Росією. «Фаршрутка» випробовує втілення анекдотичної фантазії про океан на південно-східних кордонах України, застерігаючи про деструктивність таких фантазій й тестуючи при цьому живучість візій селянсько-козацької епохи, як порятунку й джерела спокійного життя чи, навпаки, шкідливої зацикленості.

3. Істини, які цікавлять сатиру, – не академічного штибу, а базові етично-практичні питання життя. Меніпейська сатира висміює академічні дискусії й філософські доктрини. «Фаршрутка», наприклад, устами (літаючої) голови Корчинського, розмірковує над корисністю визначення буття, посилаючись на Гайдеґґера з його Dasein, що замінює бравим пасажирам фаршрутки бойовий клич «давай». «Наука, – говорить голова Корчинського, що її в кульках чомусь везе рядовий Юхименко, – а я вважаю філософію все ж таки наукою, без чіткого результату, який можна лабараторно (sic) і, головне, неодноразово перевірити, – це кухонний пи*дьож за жізнь, а не наука. Як можна оперувати усіма поняттями, не маючи чіткого визначення найголовнішого з них – базового поняття буття?» (82). Серйозність питання, щоправда, розвіюється комічністю голови в кульку, що його прорікає.

4. Меніпейська сатира органічно поєднує фантастичне, символічне, а часом і містично-релігійне з екстремальним і грубим натуралізмом. Згадаймо Петронія й Апулея і класичні пригоди в пошуках істини в тавернах, борделях, лігвах розбійників, тюрмах, на еротичних оргіях і базарах. Випробовування ідей, отже, відбувається в екстремальних ситуаціях, де кульмінує світове зло, вульгарність чи ницість. «Фаршрутка» не відстає від класиків жанру – порнофантазії про німецьке середньовіччя конкурують з нецензурованим професійним блатняком російських тюрм.

5. Типовою структурою меніпейської сатири є трирівнева конструкція: переміщення дії й діалогів з землі на Олімп і до потойбіччя. Особливо важливим елементом є так звані «діалоги на порозі» між цими світами. Тут «Фаршрутка» не дуже вписується, але діалог (чи навіть симпозіум) залишається її головним структуруючим елементом.

6. Фантастичність меніпейської сатири дає змогу задіяти експериментальні точки зору, з яких ведеться оповідь. У «Фаршрутці» ми споглядаємо розгортання подій через очі балакучого павіана Томаса, народженого в 1991 році, що саме зараз втік із клітки цирку (алегорія незалежної України?). Павіан-оповідач – зручний прийом, який дає Семесюку змогу створити певний ефект очуднення й розповіді водночас з гущі подій і зі сторони, у повному нерозумінні того, що відбувається.

7. Найтиповішими сценами меніпейської сатири є скандали, ексцентричні вибрики, недоречні промови – тобто, будь-які ламання норм поведінки, етикету, балачки й звичного ходу подій. Тут з «Фаршруткою» все саме собою зрозуміло.

8. Меніпейська сатира – це також парад ерудиції. Часто ерудованість виражається в журналістських елементах, оскільки сатира цікавиться майже виключно сучасними й актуальними питаннями й подіями. Читаючи «Фаршрутку», ми читаємо хроніку теперішньої українсько-російської війни, також культурної, читаємо критику публічних персон й політиків впереміш з несподівано точним описом середньовічного лицарського обладунка чи біографічною довідкою про Умберто Еко як реакцією на його нещодавню смерть, через трансформованого українського гумориста Остапа Вишню (Вішну) шпортаємося в індуїстській міфології, а, дякуючи «Кривавому пасторові»-Турчинові, повторюємо латинські афоризми й корисні цитати класиків – латиною, без якихось там перекладів. Плюс, як уже згадано вище, у фаршрутці не вщухають філософські дискусії.

9. Мовно-стилістично меніпейська сатира вирізняється використанням цитат, різноманітних жанрових вкраплень і різних мов. У «Фаршрутці» є і пісні, й філософські трактати, й народна ідилія, і російський блатняк, і латинські мудрості, домішки німецького воєнного сленгу, міні-пародії стилю того ж Умберто Еко та ще багато всього. І, як не дивно, така суміш дуже гладко й органічно працює! Стиль «Фаршрутки» влучно характеризує один із герої, описуючи писанину Еко: «ерудований пройдисвіт, який пам’ятав купу різноманітних фактів, але жодного стосунку до СБУ не мав […]. Він ліпив із цих фактів купу, позбавлену драматургії, і ніагарою невпинного пі*дєжа вивалював у мозок читачеві» (58). «Фаршрутка» в двох словах.

10. Часто-густо меніпейська сатира перетворюється на соціальну утопію, елементами якої є мрії, сни чи подорожі в незнані краї. Подорож фаршрутки в містичне місце «Нах**» («це і не місто, й не село. Це sancti magnum terra, а по-простому – смт. Це таке, як би то пояснити, місце сили», 144) закінчується саме утопічно, пропонуючи знайому всім із дитинства ідилічну фантазію. Але яку саме краще не писати, щоб не зіпсувати читачам неймовірно вдалий ефект від розв’язки Семесюкової повісті.

Наостанок, за словами Нортропа Фрая, меніпейська сатира відрізняється від інших жанрів тим, що «її цікавлять насамперед не діяння героїв, а вільна гра інтелектуального інтересу й гумористичні спостереження, що творять сатиру. Вона також вирізняється від пікарескного чи крутійського жанру, бо його основним інтересом є соціальна дійсність» (33). Меніпейська сатира – і Семесюкова «Фаршрутка» – є, отже, окремим жанром чи стилем зі своїми цілями, характеристиками й ефектами. Те, що сучукрліт усе частіше вдається до сатирування, мусить щось та й значити, і завданням літературної критики є артикуляція його причин, ефектів і наслідків. Сподіваюся, що мій побіжний виклад особливостей меніпейської сатири, на базі напрацювань Рііконена, дасть змогу почати дискусію про причини й значущість цього виду сатири для сучасної української літератури.

Семесюк, напевно, з усього цього сміється.

Наталя Бехта

Докторка філософії, культурологиня, літературна критикиня. Авторка монографії "We-Narratives: Collective Storytelling in Contemporary Fiction" (готується до друку), наукових статтей, літературних рецензій. Наразі працює над проектом "Imagining Alternative Worlds: Spectres and Saviours in (Semi-)Peripheral Literatures. The Case of Post-Soviet Ukrainian Fiction". Професійні інтереси: наратологія, культурні студії, світ-системний аналіз, теорії літератури як світової системи, матеріалістична літературна критика й сучасна українська література