«Риб’яча кров»: роман із плоті та крові

 

Їржі Гаїчек. Риб’яча кров / Пер. із чеськ. І.Забіяка. – К.: Комора, 2017

Який збіг: цей роман трапився мені невдовзі після відвідин Черкас, які вразили своєю трагічною красою — красою затопленої частини міста й довколишніх сіл. Для створення Кременчуцького водосховища затоплено 212 сіл, або 39,6 тисяч дворів, із населенням 133 тисячі осіб. Але Кременчуцьке — не єдине водосховище, а водосховища — не єдина мета, для якої затоплювали села. І це робили не тільки на наших теренах.

Книжка одного з чільних сучасних авторів Чехії Їржі Гаїчека «Риб’яча кров» оповідає про південночеські села, затоплені у 1980-1990-х роках для побудови атомної електростанції. Героїня на ім’я Гана приїздить з-за кордону до Чехії, де не була 15 років, а точніше, до міста, де живе її хворий батько, — щоб поговорити з ним, відвідати могилу матері, відшукати втраченого брата, поспілкуватися з друзями юності — словом, для того, щоб закрити ґештальти. Гана їде в село, де виросла, де вже давно немає їхньої хати, бо вона схована під водою. Далі автор вдається до ретроспективи й переносить героїню в її юність — із гуляннями, першими коханнями, зрадами, а також із родинним конфліктом, який тягнеться від батька до сина вже кілька поколінь. Саме на час Ганиної юності припадає розпорядження влади про затоплення села й підготовка до цього. Частина мешканців це приймають, інші намагаються боротися проти урядового рішення.

Якщо говорити глобально, цей роман — про дім, і тут дозволю собі пригадати блог, публікований тут три роки тому, після виходу українського перекладу книжки британської письменниці Лілі Хайд про репатріацію кримських татар «Омріяний край». Затоплення сіл можна порівняти з депортацією, тут відмінність лише та, що депортація — це коли дім є, але до нього вже годі повернутись, а затоплення хати — навпаки: повернутися можна, але дому і звичного ландшафту довкола нього вже немає.

Міркуючи про примусове виселення — чи за депортації, чи через затоплення сіл, — ми, сучасні читачі, діти глобалізованого світу, мобільні люди, міркуючи про кримських татар або стежачи за переживаннями Гаїчекових героїв, врешті запитуємо себе: чому так складно змиритися із загрозою життя деінде, не в домі батьків, не в селі, де поховані предки? Що змушує до останнього боротися за ці місця?
Можливо, роман Гаїчека оповідає про останнє покоління, для якого земля власних предків важлива, яке не хоче покидати місця, де поховані діди й прадіди. Можливо, це роман про останнє покоління, що серед його представників багато тих, хто надто рідко виїздили за межі власного села чи принаймні району.

Втім, коли висловлюю це припущення про останнє покоління під час презентації роману на Книжковому Арсеналі, Їржі Гаїчек не погоджується: каже, що й зараз бачать прив’язаність людей до місця свого походження, ба навпаки: саме зараз люди активно шукають своє коріння, місця, де жили їхні предки (недаремно зараз такий популярний так званий «генетичний туризм»). Зрештою, сам Гаїчек живе там, звідки походить, – у Чеських Будєйовіцах, на півдні своєї країни, про мешканців якої в решті земель кажуть «риб’яча кров», мовляв, холодні й незворушні.

Ми вже знаємо з художніх творів, як занепадає село, — цей мотив по-різному обігрується і у світовій, і в українській літературі (Еміль Золя, Джон Стейнбек, Владислав Реймонт; Панас Мирний, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник… аж до, пардон, Люко Дашвар). Чимало різножанрових текстів, створених авторами різного рівня таланту й різних епох, так чи інакше показують, що ховається за, умовно кажучи, білими хатками та вишневими садками. У творі ж Гаїчека детально описано, як село не занепадає, а помирає, причому не в метафоричному, а в буквальному сенсі. Тут можна було б згадати Довженкову «Поему про море», в якій ідеться про побудову Каховського водосховища, але головною темою українського твору 1950-х є не смерть села (про це згадано на кількох сторінках), а мораль людей, неоднозначність змін у людині, в людській психології. Довженко, пишучи цей твір, фактично, на держзамовлення, намагається показати мізерність людського швидкоплинного – порівняно з революційним вічним, але, мабуть, не можемо стверджувати, що митцеві це добре вдається, – сьогоднішні ми можемо лишень сказати, що за тодішніх умов Довженко зробив у творі все, що міг, аби покласти там «друге дно» для уважних читачів. Гаїчек не змушений на догоду владі доводити, що затоплення села – річ необхідна, і не змушений показувати людську мораль, яка «в революційному поступі» має також удосконалюватись. Людська природа вряд чи  змінюється, homo sapiens можуть здаватись видом навіть непривабливим, однак годі засуджувати їх за те, що є такими, як є, і твір чеського автора лишає по собі враження великого людино- та життєлюбства, прийняття світу, людей, життя такими, як вони є, попри всі негативні сторони.

Одне з питань, які ставить «Риб’яча кров», – чи може село зберігати пам’ять, крім як у хроніках, на рівні пейзажів? Якщо місто пам’ятає каменем, плануванням вулиць, то чим пам’ятає село? Мартін Поллак в «Отруєних пейзажах» нарікає, що природа (а село ближче до природи, ніж місто) не береже пам’ять, зокрема болючу, наприклад, про масові вбивства, — щороку проростає нова трава, річка несе свої води й ніколи не буває тією самою, що мить тому. Справді, у селі пам’ять зберігається не так через будови, садки, пейзажі, бо щороку все заростає заново, дерева зрубують, садять нові, хати перебудовують (хоча деяким у «Риб’ячій крові» заледве не двісті років), але тут, як і в місті, є книжки, що можуть зберігати пам’ять. Це або церковні книги (про те, як працювалося з ними, автор розповідає в інтерв’ю), або хроніки, які може вести хтось із мешканців. Образ хронікера, попри епізодичність, — один із найважливіших у романі Гаїчека: персонаж записує про більш і менш важливі події в селі й продовжує це робити навіть тоді, коли села вже, фактично, немає, — записує інформацію про колишніх краян, розкиданих тепер по місту чи інших світах. І тут не можна не згадати про момент, від якого мурахи по шкірі: з вікон хронікерового помешкання у міській багатоповерхівці видно стовпи атомної електростанції, через яку він втратив дім, а тому хронікер живе із завішеними жалюзями.

Ця книжка також — про родинний конфлікт, точніше, про його тяглість: маючи конфлікт із власним батьком, не бажаючи його осмислити (а звички патрірхального середовища не дозволяють навіть про це говорити), провокуватимеш конфлікт із власним сином. Молодь не хоче працювати коло землі, не хоче ходити до церкви, бо так роблять батьки, а діти прагнуть їм протиставитись. Хтось би сказав, що тут показаний занепад патрірхальних цінностей — я би назвала це радше демонстрацією лицемірства патріархальних цінностей. Між іншим, у “Риб’ячій крові” жінки виступають сильнішими, ніж чоловіки, й розмірковують про слабкість власних коханих іще в ранній юності, коли ставлять собі питання: а якби тут були зайди, то чи не почали б їхні кохані відкидати сніг, аби злозичливці могли безперешкодно ввійти до села, — так, як це було за приходу нацистів?

Втім, говорячи лише про сюжет, про теми та образи, годі передати, яким є цей текст. Незважаючи на простий стиль, просту мову, відсутність особливих експериментів із формою, неметафоричність, головним тут є все ж таки те, як написано. «Риб’яча кров» переконала мене: не так важливо, про що писати, головне — як писати.

Кажуть, російський письменник Іван Бунін у молодості не раз виявляв бажання переписати львотолстовську «Анну Кареніну», бо вважав, що роман занадто детальний, містить багато зайвого. Коли ж узявся це робити, побачив, що твір перестає бути таким, яким був досі: в и д а т н и м.

Ми могли б стенути плечима: навіщо у творі про затоплені села показувати, як дівчата йдуть уночі лісом і жартома лякають одна одну? Чи так уже важливо те, що, коли Гана йшла від матері з її роботи, було холодно й вона підняла комір? А проте, такі й подібні до них моменти творять щільне полотно цього тексту, сповнюють його кров’ю, нарощують йому плоть — візуалізують, аудіалізують, кінестетизують тему, творять цілий світ, так, що ми, навіть якщо ми не чехи, не жінки, якщо наші села не затопили і якщо ми взагалі не з села, не можемо не асоціювати себе з героїнею, не переживати разом із нею, не вживатися в описуваний світ. Ролан Барт в есеї «Ефект реальності» ставив питання про те, чи все в розповіді має значення. А якщо лишаються певні ділянки, що не мають значення, то в чому ж, так би мовити, значення цієї незначимості? І тут може йтися, по-перше, про естетичну спрямованість мови (іншими словами — це має звучати!), а по-друге, про ефект реальності. Барт наводить приклад: у Флоберовому «Простому серці» нам повідомляють, що «під барометром, на старому фортепіано, височіла піраміда якихось коробочок і візитних карток», — і фортепіано тут можна роглядати як знак буржуазного добробуту господині, піраміду коробок і візитних карток — як знак безалаберності родини Обенів, але навіщо згаданий барометр, яка його функція? Згідно з Бартом, він якраз і створює ефект реальності, приховану правдоподібність, а я б іще додала — додає описаному життєвості, вдихає у текст життя. Про це ж мені йдеться у романі Гаїчека «Риб’яча кров»: усі деталі дають нам побачити, почути, відчути на смак і на дотик описувану реальність. Цей роман дає зрозуміти, що реалістичний стиль не є вичерпаний, а може, сьогодні навіть отримує друге дихання.

Читаючи цей роман, я не могла позбутися думки про те, що чеська література – дуже багата, якщо здатна породити ТАКИЙ роман, ТАКІ романи – адже ми знаємо й багато інших, вартих світової уваги. Лишається тільки бажати, щоб і українські письменники могли писати так просто й глибоко, життє- й людинолюбно про катаклізми нашої історії.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська академія" (магістерська програма "Теорія, історія літератури та компаративістика", 2010). Літературознавиця, журналістка. Арт-директорка мережі книгарень «Є», ініціаторка й кураторка проекту «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua), редакторка відділу культури «Українського журналу» (УЖ) (Прага). Авторка роману у щоденниках "Старшокласниця. Першокурсниця".