Інститут книги: як не стати мильною бульбашкою?

Анастасія Левкова. Фото Нати Коваль

«Інститут книги може стати чимось дуже впливовим, тим, що змінить рамки, у яких твориться нинішній український книжковий ринок, – а може стати мильною бульбашкою. Ще гірше – якщо він стане копією Держкомтелерадіо», – так я міркувала собі, чекаючи результатів конкурсу на посаду директора Українського інституту книги.

Книгарська топ-новина минулого тижня – призначення головою Інституту книги Тетяни Терен – одну із загроз скасувала: зважаючи на особистість директорки, копією Держкомтелерадіо ця довгождана структура не стане.

Інститут книги не потрапив у руки людям із совковою свідомістю, тим, хто з року в рік упевнено, з досвідом, освоював бюджети Держкомтелерадіо, хто сповна дискредитував ідею програми «Українська книга», хто роками організовував шароварницькі стенди на міжнародних книжкових ярмарках, ганьблячи Україну і закріплюючи стереотипи про неї, — Інститут книги не потрапив їм у руки, хоча міг: у конкурсі на посаду директора Інституту брали участь і чинний директор департаменту видавничої справи і преси Держкомтелерадіо Олексій Кононенко, і перший заступник голови Держкомтелерадіо у 2002-2014 рр. (звільнений КМУ в серпні 2014-го року) Анатолій Мураховський (під час виступу одного з вищезазначених претендентів я думала про те, що членам конкурсної комісії варто запитати: чим діяльність Інституту книги має відрізнятися від діяльності очолюваної ними досі структури?). Смішно було, коли претендентам ставили питання англійською (спасибі за цю практику іноземній частині комісії, зокрема представницям Чеського Центру Луції Ржегоржіковій та Ґьоте-Інституту Сюзанне Тайхманн) — і частина претендентів або не розуміла взагалі, або розуміла, та не могла відповісти. Як вони уявляють виконання місії директора Інституту книги без знання принаймні англійської? Втім, місію Інституту книги вони, очевидно, уявляють по-іншому, ніж більшість із нас. Головне, що працівники держструктур, пов’язаних із книговиданням, справді знають левову частку проблем вітчизняного книжкового ринку і можуть говорити про них годинами. Проте розуміння, як слід їх вирішувати, у який бік дивитись, на кого орієнтуватись, яку стратегію вибудовувати (і чи взагалі мати справу зі стратегією — а чи вирішувати лише нагальні питання), — все це видається вельми відсталим. Половина презентації Кононенка була присвячена висвітленню проблеми з українським виробництвом паперу. Очевидно, що це є проблемою, і то серйозною, а для нашої країни ще й, м’яко кажучи, дивною. Проблемою є також відсутність електронної бази всіх українських видавництв — але, напевно, діяльність Українського інституту книги не має зводитися переважно до того, щоб вирішувати питання паперу й створювати електронну базу видавців – для Інституту ця справа має бути побіжною, однією з багатьох інших, не основною.

Виступи Ростислава Семківа (в/о директора Інституту книги від вересня 2016-го), Аліни Акуленко й Тетяни Терен відрізнялися тим, що тут ішлося про стратегічні напрямки — не тільки про аналіз ринку та координацію й підтримку зусиль усіх гравців книжкового ринку, а й про позиціонування української книги за кордоном, про підвищення престижу читання в Україні, про виховання з допомогою книжок критичного мислення змалечку (і тут необхідна співпраця з Міністерством освіти й науки) тощо.

Що таке Інститут книги, розуміють ті гравці книжкового ринку, які знайомі з діяльністю аналогічних структур за кордоном. Інститут книги є структурою понад усіма, і в цьому його перевага: він не є конкурентом нікому, натомість може координувати зусилля всіх гравців книжкового ринку різних рівнів. Перевага і в тому, що, як державна структура, Інститут може безпосередньо впливати на бюджетні організації, зазвичай дуже інертні, але вкрай важливі — важливі, зокрема, й тому, що мережа їх є по всій країні і торкається кожного безпосередньо: маю на увазі дитсадочки, школи, а також бібліотеки — рішення Інституту можуть бути не опціональними, а обов’язковими для виконання. І тут головне — розумно користуватися цим впливом, бути креативними, діяльними, відповідними до вимог часу та реалій нашої країни.

І якщо сьогодні лише обмежене коло осіб в Україні розуміє, що таке Інститут книги, видається, що ця структура має стати відомою громадськості загалом, щоб, чуючи це словосполучення, люди зі сфери науки, некнижкової культури (наприклад, образотворчого мистецтва) не запитували, що це за такий інститут і які його функції, а ствердно хитали головою, мовляв, так, знаємо, вони багато роблять. Припускаю, що медійна частина роботи Інституту вдаватиметься Тетяні якнайкраще, зважаючи на її журналістський бекґраунд.

«Надто молода й недосвідчена», — можуть сказати скептики. Втім, цей недолік – молодість, а особливо недосвідченість — здатний переминати. Зрозуміло, що тепер почнеться боротьба за вплив і Тетяні потрібно буде тримати дистанцію, а в разі потреби й жорстко відфутболювати всіх, хто хотітиме безконкурсно допастися до бюджету Інституту книги.

Перед керівником Інституту постають нагальні питання: якщо структуру організації вже розроблено в/о директора в попередні місяці, то скільки має бути людей, на яких умовах їх залучати, як ними всіма управляти, особливо якщо не маєш керівного досвіду? Як і на що розподіляти кошти, що їх, у наших умовах постійної економії на культурі, зазвичай дуже мало? Як їх фандрейзити? Як реалізувати вже сотні разів дискредитовану програму «Українська книга»? Як зарадити з бюрократією бюджетної установи? Як мотивувати компетентних людей працювати в її умовах? Як співпрацювати з бізнес- та громадськими структурами, які державу зазвичай сприймають насторожено і, внаслідок негативного досвіду, не розглядають її як партнера? Як співпрацювати з державними структурами, коли всі благі наміри грузнуть у неповороткості бюджетних організацій? Як, наприклад, взаємодіяти з Українським Інститутом, який невдовзі, дасть Бог, буде створено, але він буде підпорядкований іншому відомству? Як взаємодіяти з Міністерством освіти й науки? Як вибудувати співпрацю з власним безпосереднім керівником — Міністерством культури — щоб водночас і зберегти субординацію, бо без цього ніяк, але й щоб не загрузнути у застарілих підходах? Як переконувати власного роботодавця — державу, — що, з одного боку, культура не є чимсь другорядним, а з іншого боку, що культура не є винятково засобом ідеологічної пропаганди? Як протистояти всім, хто претендує на вплив? Як не збожеволіти від навали проблем? (Один із постів на сторінці Тетяни у ФБ в день після відбору її на посаду директорки – лінк на статтю «Навіщо Центральна бібліотека ім. Шевченка для дітей м. Києва закуповує за державні гроші бульварні любовні романи?» — таких постів на Тетяниній сторінці буде щодня по десятку). Як не стати чиновником у найгіршому значенні цього слова? Як не втекти, зважаючи на те, що стати чиновником невластиво Тетяниному складу характеру? І, якщо невластиво, то чи не виплюне система цю людину, як випльовує (зазвичай через їхнє особисте рішення піти) багатьох інших, хто вміє працювати на результат, а не на бухгалтерський звіт?

І це — лише частина викликів, які постають перед керівником Українського інституту книги.

Керування такою організацією, як і багатьма іншими, — це мистецтво балансування. Тут, як на мене, головне — радитися, але при цьому не втрачати власного бачення; бути «у процесі», але водночас понад усіма — зберігати добрі взаємини з усіма, при цьому не захищаючи конкретних гравців, не «вростаючи» в їхні структури, не дозволяючи їм «врости» у свою; за вирішенням нагальних проблем не забувати про питання на перспективу, іншими словами, за деревами таки бачити ліс; сформувати команду компетентних однодумців, які хочуть і вміють працювати, які усвідомлюють, що культура, зокрема книжкова, — це не просто культура сама в собі й для себе, а те, що розвиває суспільство, поглиблює демократію; уміло делегувати обов’язки (одне з найважливіших для керівників уміння), при цьому не лишаючи жодну з царин без контролю. Тощо-тощо. Розбудовувати структуру майже з нуля — це не просто велика місія — це змога задати тон на роки й десятиліття вперед, показати, як варто працювати, довести власній країні, що державні організації у книжковій сфері можуть бути ефективними. Якщо можуть.

Таню, ми всі тримаємо кулаки за тебе та за Інститут. Ми – всі ті, хто розуміємо місію цієї установи так, як розумієш її ти. Думаю, гравцям книжкового ринку варто усвідомити також, що Інститут книги — це наша res publica, спільна справа, і не полишати Тетяну, краєм ока спостерігаючи та скептично все коментуючи, — варто долучатися до творення цієї організації — для того, щоби допомогти їй допомогти нам усім.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська академія" (магістерська програма "Теорія, історія літератури та компаративістика", 2010). Літературознавиця, журналістка. Арт-директорка мережі книгарень «Є», ініціаторка й кураторка проекту «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua), редакторка відділу культури «Українського журналу» (УЖ) (Прага). Авторка роману у щоденниках "Старшокласниця. Першокурсниця".