Сергій Жадан: «Твоя персональна правда не захищає тебе від загальної відповідальності»

 

Сергій Жадан. Фото з сайту radiosvoboda.org

Розмова із Сергієм Жаданом так чи інакше крутилася довкола теми війни. Адже він постійно їздить на Схід із мистецькими акціями – ось і зараз готує фестиваль «Дорога на Схід», що відбудеться 18-19 серпня в Ізюмі. Часто виступає перед бійцями, зокрема й на передовій. І його новий роман «Інтернат», що вже здало в друк видавництво «MERIDIAN CZERNOWITZ», також присвячено подіям війни.

– Ви зараз багато їздите з різноманітними культурними акціями на Схід. Якого ефекту ви від них очікуєте, і який уже є по факту?
– По факту четвертий рік триває війна. І культурними акціями її, звісно, не зупиниш. Культурними акціями можна підтримати морально, можна нагадати людині, що крім її страху та невпевненості є ще щось, щось, що є для неї важливим і необхідним – скажімо, література. В тому, чим ми займаємося з друзями – поетами та музикантами, – звісно, немає жодного місіонерства. Себто ми не керуємось при цьому амбіціями змінити за допомогою кількох тон книжок, переданих до бібліотек, ментальну та гуманітарну ситуацію у великому та складному регіоні. Скоріше, нами рухає почуття солідарності й бажання бути разом із тим, хто потрапив у біду.

– Література, й особливо літературні читання, спрямовані на не дуже широке коло зацікавлених…
– Ну чому ви так кажете? В українського письменника потенційне коло зацікавлених становить сорок мільйонів читачів. Інша річ, чи має сам письменник їм що сказати.

– Хто приходить на ваші читання у прифронтових містах: те саме коло ваших читачів, уже ознайомлених із вашою творчістю, чи аудиторія більш масова?
– Приходять різні люди: і ті, хто читає, і ті, хто лише хоче читати. Частина публіки приходить з ідеологічних міркувань: щоби підтримати українську акцію. Хтось, припускаю, приходить для того, аби не бути самому. Але зазвичай це відкрита й відверта аудиторія, яка дуже тонко відчуває, де ти щирий, а де намагаєшся їй сподобатись. Ну, й аудиторії часто бувають зовсім не камерними – сотні людей різного віку й різних естетичних уподобань.

– Який фідбек ви маєте від цих зустрічей?
– Найважливіший фідбек – коли тебе розуміють. І коли ти розумієш, що тобі кажуть у відповідь. Власне, ці сотні різних голосів та історій, які трапляється почути й побачити, і є головним фідбеком. Ну, але ж це стосується не лише прифронтової зони, погодьтеся. Можливість говорити й чути – це насправді велика розкіш, яку дає заняття літературою.

Фото Тамари Заводнік із фб-сторінки Сергія Жадана

– Що для вас найважливіше з почутого у прифронтовій зоні, такого, що змінило якісь засадничі уявлення?
– Ну, чогось такого, що змінило б уявлення, пригадати не можу. Але була купа моментів та епізодів, які приводили до тями й отвережували. Скажімо, історія жіночки, яка тішилась життю, оскільки зранку біля її дому розірвався російський снаряд. Двадцять метрів праворуч – і дому не було б. Разом із тими, хто в цьому домі живе. Ось таку реакцію, такі емоції вигадати, мабуть, неможливо – їх треба побачити.

– Коли ви приїздите з виступами до бійців, очевидно, що серед ваших слухачів є ті, хто вперше стикається з вашою творчістю, а можливо, й із сучасною українською поезією загалом. Яка їхня реакція?
– Так, безперечно – далеко не всі вони до війни читали авторів, які до них сьогодні приїздять. Хоча хтось і читав, чесно кажучи – з цим теж постійно стикаєшся. Адже воюють надзвичайно різні люди. Але реакція зазвичай тепла й доволі прихильна – коли ти сидиш місяцями на базі чи безпосередньо в бліндажах, вчишся тішитись можливості поспілкуватись, цінуєш цей обмін енергією, так мені здається. В будь-якому разі – перед військовими виступи завжди відкриті й неформальні. Без фальшивого пафосу та офіціозу.

– Ваші поїздки на фронт – що для вас? Це просто спроба підтримати, показати бійцям, що їх не покинули, не відрізали від цивільного життя, чи щось більше? Чому, ви вважаєте, на фронті поезія потрібна?
– Ну, я, по-перше, вважаю, що поезія потрібна всюди – і в університетах, і в театрах, і на передовій, і просто на вулиці. Література має бути максимально присутньою в цьому житті. З літературою життя набуває бодай якоїсь адекватності.

А також це можливість підтримати, можливість допомогти (ми ж зазвичай привозимо військовим не лише книги), знову ж таки – можливість засвідчити, що ми разом, що ми одне ціле. Що ця війна стосується не лише тих, хто сидить в окопах, а й нас – тих, хто живе в тилу. Тут є ще одна річ, яку важко пояснити – ось постійно доводиться чути нарікання на те, що частина українців «ігнорує» цю війну, не помічає її, дистанціюється від неї. Мабуть, так і є. Її справді важко весь час тримати в собі, зокрема й через паскудну перекрученість і оцю ось тотальну гібридність. Навіть у прифронтових містах, трішки віддалених від зони обстрілу, постійно натикаєшся на це бажання витіснити війну з реальності, не пускати її на сонячні квартали і в тихі двори. Бажання цілком зрозуміле, але від того, що ти ігноруєш війну, війна не обов’язково буде ігнорувати тебе. Тому вкрай важливо, мені здається, не відвертатись від неї й від тих, кого вона торкнулась фізично, безпосередньо.

Фото з фб-сторінки Сергія Жадана

– Ви казали вже, що ваш новий роман «Інтернат» – про війну. Його головний герой – викладач інтернату, цивільна людина, через чиє життя пройшла війна. Чому, на вашу думку, важливо говорити від імені цих людей?
– Ну, я в жодному разі не говорю від їхнього імені. Це було б занадто безвідповідально. Це скоріше фіксація тих таки голосів та історій, які трапилось чути. Все таки це погляд збоку, не зсередини. Що, звісно ж, дещо знецінює вартість такого свідчення.

– Тоді чому важливо доносити їхні історії? Чому ви взялися за цю тему?
– Тому що це голоси, які багато чого в усій цій історії пояснюють. Розумію, що у всіх давно алергія на фразу «почути Донбас». Але тут річ не в Донбасі – річ у загальній суспільній глухоті, в тому, що Донбас «не чують» лише тією мірою, якою сам Донбас не чує всіх інших. У будь-якому разі, для мене завжди було важливим ретранслювати голоси, які зазвичай не потрапляють в ефір. Якби ми почали говорити про призначення літератури, я, мабуть, погодився б із тим, що одним із її призначень і є фіксація та збереження ось таких голосів, «голосів бідних людей» за Мілошем.

– Яку їхню правду ви хочете донести до читачів?
– Знову ж таки – я не доношу правду до читача, скоріше, даю йому можливість самому визначитись – за ким правда. В мене є своя думка щодо подій, описаних у романі, проте я намагаюсь її не нав’язувати. Загалом, якщо вже говорити про правду, то ця історія скоріше про те, що твоя персональна правда не захищає тебе від загальної відповідальності.

– Розкажіть, будь ласка, про метафору місця дії, яке дало назву роману.
– Метафора доволі проста й очевидна. Інтернат – замінник дому, замінник родини, замінник захищеності, певна ознака недолюбленості – і суспільної, і суто людської. З цим важко жити, але з цим жити можна. Причому багато чого тут залежить і від тебе, і від усіх інших. Себто знову ж таки, оця ось недолюбленість – вона ж стосується всіх нас, і залежить від усіх нас – і від тих, кому пощастило виростати у власному домі, і від тих, кому не пощастило.

– Чому такий образ, на вашу думку, пасує до опису ситуації на Сході? У чому причина його недолюбленості?
– Якщо говорити конкретно про Донбас, причина, зокрема, в особливостях регіону: історичних, соціальних, культурних. Нас на Сході довго й старанно позбавляли багатьох речей, необхідних людині для впевненості й гармонії. Скажімо, такої речі, як пам’ять. Зрештою, це ж знову таки стосується не лише Донбасу.

Фото з сайту 2day.kh.ua

– Зустрічала ваші слова, що позиція головного героя роману багато в чому розходиться з вашою. Чи це означає, що він не поділяє проукраїнських поглядів? Чи в якій площині лежить ваше розходження?
– Ні, він не не поділяє проукраїнських поглядів. Він скоріше не зовсім розуміє, що це таке. Власне, що таке антиукраїнські погляди – він так само не зовсім добре розуміє. Це людина, яка свідомо відмовляється від своєї позиції, вважаючи подібну відстороненість певним різновидом персональної правди. Ось у цьому ми з головним героєм кардинально розходимося.

– Чи багато таких людей у прифронтовій зоні? Чи більше їх на Сході, ніж загалом в Україні?
– Ну, достатньо. Знову ж таки – політична та соціальна атмосфера останніх двадцяти років на Донбасі не надто сприяла громадянській активності та свідомості місцевих мешканців. Для багатьох із них тут усе лише починається. Власне, саме тому, на мій погляд, так важливо сьогодні підтримувати ці регіони.

– Чи утворилася вже в Україні своя оригінальна література війни? Які її характерні риси?
– Мені здається, саме зараз вона й формується. Тому й характерними рисами її є, мабуть, відкритість і поліфонія. Відбувається великий пошук нової інтонації, нових голосів, нового героя. Гадаю, це буде зовсім інша література – доросліша й відповідальніша.

– Які з творів, що вже написані, ви вважаєте справді сильними? У чому їхня сила?
– Книги Бориса Гуменюка, Євгена Положія. Днями прочитав новий роман Володі Рафеєнка. Надзвичайно болюча й пронизлива книга, що викликає купу питань – і до автора, і до його героїв.

Розмовляла Олена Шарговська