Дар Гумбольдта: роман із ключем про Делмора Шварца


Український переклад «пулітцерівського» роману Сола Беллоу з’явився дуже пізно (наприклад, на 11 років пізніше за російський), але й вчасно: адже тільки зараз цій книжці неймовірно пощастило і з блискучим перекладачем Іриною Карівець (any «непозбувна бентега» detected) і з видавництвом. ВСЛ зробило книжку, яку приємно тримати в руках, одразу хочеться розглядати та мати у своїй бібліотеці. І такі бажання є ще досить помірними. Адже, наприклад, відомий американський есеїст Свен Біркетс пише, що текст цього роману сповнює його лютою жадібністю та заздрістю. «Коли я думаю про “Дар Гумбольдта”, то негайно ж хочу писати», – зізнається він. Біркетс має на увазі, що ця книжка спонукає його до невпинної та плідної критичної рефлексії, і недаремно: цей текст того вартий.
Книжка Беллоу – це класичний roman à clef, тобто роман із ключем: видумана історія, в якій діють цілком реальні персонажі. Англійський письменник Деларів’є Менлі доклав до свого роману «Новий Аталантіс» справжній ключ – перелік реальних осіб, яких він мав на увазі, коли створював героїв книжки.

Ключ до роману Деларів’є Менлі «Новий Аталантіс»

Взагалі ж першим зразком цього жанру вважають книжку Мадлен де Скюдері «Артамен, або Великий Кір» – страшенно манірний та занудний твір завдовжки 1300 сторінок, який справедливо вважають найдовшим із колись опублікованих романів. Але повернемося до Беллоу!
Ключ до роману «Дар Гумбольдта» – це американський літератор і друг автора Делмор Шварц, який у книжці Беллоу має ім’я Гумбольдт фон Флейшер. Шварц народився у 1913 році у Нью Йорку, навчався аж у чотирьох найкращих американських університетах, але жоден із них так і не закінчив. До речі, його викладачем у Гарварді був Альфред Вайтгед, який для філософії ХХ століття, мабуть, має таке саме значення, як, скажімо, Платон для давньогрецької.

Delmore Schwartz, Cambridge, Massachusetts, 1940s

У 1938 році Шварц видав збірку «Уві сні розпочинаються обов’язки» (In Dreams Begin Responsibilities), яку майже всі провідні критики визнали шедевром, а Володимир Набоков навіть зарахував однойменне оповідання до «півдюжини фаворитів» (half a dozen favorites) амерсучліту. Шварцем захоплювалися Езра Паунд, Т.С. Еліот та Вільям Карлос Вільямс. Проза літератора була дуже автобіографічна і конкретна, а вірші навпаки – абстрактними й загадковими. Очевидно, тому вони й не викликали захвату в широкої аудиторії. Він страшенно жалкував, що йому так і не вдалося досягти рівня популярності та впливовості Паунда та Еліота. Шварц викладав в університетах творче письмо, розважав друзів артистичними промовами у барі «White Horse Tavern» та поступово спивався і втрачав розум через психічне захворювання. Врешті дійшло до того, що після його самотньої смерті в готельному номері у 1966 році за тілом письменника прийшли у морг лише через два дні.

Бар “White Horse Tavern” в Нью Йорку

Але цікавість до творчості Шварца після його смерті не зникла, а навіть почала підсилюватися. Всього через рік рок-музикант та засновник групи «Velvet Underground» Лу Рід, який відвідував лекції письменника в університеті Сиракуз, присвятив йому пісню «European Son».


У 1982 році Лу Рід написав ще одну пісню «My House» (для альбому «The Blue Mask»), у якій розповів про свої стосунки із Шварцем та написав, що він «був першою великою людиною, яку я зустрів».


У 2012 році Лу Рід написав для журналу «Poetry magazine» статтю-спогад про Шварца «О, Делмор, як я сумую за тобою». Варто також зауважити, що і Шварц, і Беллоу, і Лу Рід належали до американської єврейської культури, тому роман «Дар Гумбольдта» і все, що з ним пов’язано, – це її своєрідна самопрезентація.

Лу Рід

У романі Беллоу Шварца зображено в пізні роки, коли слава та гроші оминули його. Гумбольдт шалено інтригує, щоб отримати собі синекури викладача в університетах. Спочатку він радіє свіжому таланту Чарлі Сітрина (це ключ до імені самого Сола Беллоу), намагається йому допомогти із корисними знайомствами в літературному світі, але незабаром розуміє, що його протеже надто швидко просувається вперед. Значно швидше, ніж колись він сам. Гумбольдта охоплює параноїдальна ненависть до Сітрина, викликана заздрістю до його літературних успіхів. Це дуже небезпечна пастка, в яку потрапляють навіть найрозумніші з митців: якщо мій талант значно сильніший, ніж у конкурента, то чому тоді вся слава і гроші дістаються йому, а мені – нічого? Хто тут винен? Чи немає десь змови, закулісних інтриг, таємних хабарів критикам? І головне: що треба зробити, щоб поновити справедливість? Написати про цього мерзотника все, що насправді думаєш? Вийти з плакатом на акцію протесту біля театру, де поставили його свіжу п’єсу? А може, просто прийняти амітал, щоби послабити дію бензедрину, який запити джином? Чи спробувати нарешті дексаміл? У тексті Шварц іноді постає в такому неприглядному світлі, що поява цієї книжки у вигляді roman à clef навіть через дев’ять років після смерті прототипа вже не здається такою дивною.
Так, життя несправедливе, не всі автори отримують належну їм увагу, але чи обмежується «Дар Гумбольдта» лише біографією недооціненого літератора? Звісно, ні. Цей роман у певному сенсі є аналітичною Біблією американської культури. Він – як чудернацький музей, в якому всі експонати задіяні у процесі, що має показати їх у справі, а також, ніби й ненароком, продемонструвати процес їх руху до створення повноцінної картини. Лише на одній сторінці цієї книжки можна часто зустріти імена 5-6 історичних діячів та визначних для США подій, які виникають у контексті роману та несамовито вирують у ньому, мов у шаленому тайфуні Ірма. Іноді доходить до того, що текст роману просто перетворюється на перелік різноманітних історичних персон та владоможців.
Власне, саме за цей перелік Беллоу і отримав свою Пулітцерівську премію, адже нагороди такого ґатунку дають за портрети епохи. Власне, саме формулювання було таке: «За видатний прозовий твір, в якому йдеться головним чином про американське життя, американський автор отримує 1000 доларів». (For distinguished fiction published in book form during the year by an American author, preferably dealing with American life, One thousand dollars ($1,000). До речі, відтоді сума премії зросла аж у 15 разів, сам долар втратив купівельну спроможність у 4,4 рази, а отже, вона реально зросла у три з половиною рази.
Дуже кумедно, що в самому романі є визначення Пулітцерівської премії від заздрісного Гумбольдта: «Це не премія, а просто дешева фальшивка, розтиражована газетами, до того ж її присуджують пройдисвіти й неуки» (a dummy newspaper publicity award given by crooks and illiterates). Звісно, це типовий випадок «зеленого винограду» з байок де Лафонтена.
Молодий американський критик Джеймс Сантел, автор надзвичайно впливового видання «The Believer», називає книжку Беллоу «романом-безладом, який буквально затоплює вас інформацією» (mess of a novel that overflows with information). Якщо цей безлад і структуровано певним чином, то ключ до цієї головоломки автор нам так і не надав. «Роман у стилі “і от знов заходить хтось там” іноді просто дратує: плутанина сюжету та персонажів розвалюється на кожній сторінці, нагадуючи навалу текстових повідомлень для пасажира літака, який нарешті увімкнув свій телефон», – пише Джеймс Сантел. Критик вважає, що все це треба було би якось впорядкувати або хоча би написати синопсис. З іншого боку, вважає Сантел, такий стиль буквально передбачив наше цифрове сьогодення, коли в кожного в кишені наполегливо вібрує та нявчить його смартфон, щоб повідомити цілу купу новин про події, які йому зовсім не потрібні. «Я знав все, що повинен був знати, і нічого з того, що мені дійсно було потрібно», – зізнається Сітрин.
Ще одна важлива й типово американська річ, про яку йдеться в романі, – це чеки, папірці із сумою та підписом власника банківського рахунку, з якими будь-хто може отримати з цього рахунку вказану суму. Гангстер Рінальдо Кантабіле отримує такий чек від Сітрина за карткові борги, а потім не може перевести його в готівку. Сітрин та Гумбольдт на знак братства та вічної дружби обмінюються порожніми чеками, куди кожен із них може вписати будь-яку суму. А потім останній зловживає цим подарунком.
Далі роман Беллоу перетворюється на кримінальний трилер із судовими процесами, викраденнями, рекетом та таємничим листом від давно покійного Гумбольдта, який кардинально змінить весь хід подій та первісне самоусвідомлення персонажів. Але глибина та різкість зображення – це те, що суттєво відрізняє цю книжку від банального кримінального трилера. Досвід прочитання цієї книжки впливає і на життєвий досвід її читача. Як пише Свен Біркетс: «Раніше я вважав, що всі літературні новації приходять до нас шляхами, створеними Паундом. Але коли я прочитав “Дар Гумбольдта”, то відчув надходження чогось абсолютно нового та вкрай важливого, і це зробив Беллоу. Він дійшов до такого рівня бачення, коли окремі життя без всяких жартів постають, мов долі. Він дозволив мені кинути миттєвий погляд на значно ширшу систему значень, якою можна користуватися навіть у повсякденному житті».
Втім, з огляду на розміри книжки, цей погляд не такий уже й миттєвий. Головне, що тепер кожен український читач має можливість (і вдачу) також долучитися до цієї системи значень. І це дійсно варто зробити, адже саме на ній ґрунтується і соціальна, політична система західного світу, до якого ми так прагнемо нарешті приєднатися.