Нечуй-Левицький із механічним серцем, або Незбагненні шляхи українського паропанку

 

Світлана Тараторіна

Книга «Нечуй. Немов. Небач» Петра Яценка має чітко визначений старт. У листопаді минулого року на своїй сторінці у Фейсбуці письменник запропонував нехитру активність. Читачі мали лайками обрати тему для наступного роману.

Петро Яценко. Нечуй. Немов. Небач. – Львів: Піраміда, 2017

Першою автор запропонував оцінити гостросюжетну книгу «про один день звичайного українського “чиновника”, який возить щодня через кордон із Польщею невеличкі партії товару, але одного дня отримує пропозицію перевезти щось досить велике й капець нелегальне». На сто лайків відводилася доба. Демократія не спрацювала, і проект провалився. Тут хочеться вставити жарт про те, що Дідзьо, мабуть, теж читав сторінку Яценка і таки втілив ідею у книзі, але деякі речі – як контрабанда через кордон із західними сусідами – лежать на поверхні.

Під час обговорення в коментарях виникла інша пропозиція. Письменниця Олена Захарченко запропонувала написати «кіберпанк». І понеслося. Наступні місяці Яценко викладав уривки майбутньої книги під тегом #стартапНечуй на загальне обговорення й нарешті напередодні Форуму видавців презентував паперове втілення. Чому так довго зупиняюся на передісторії? Мабуть, тому, що на, мій погляд, це один із перших і, що важливо, вдалих прикладів діалогу з майбутнім читачем. Як наслідок, вихід на іншу аудиторію. Автор свідомо звернув увагу на поціновувачів фантастики, і ми отримали стімпанківську епопею про класика Нечуя з механічним серцем. Мене, як палкого фантфаната, надзвичайно тішить поява жанрового тексту в доробку автора, який досі жанрової літератури уникав.

За стилем написання, це улюблений Яценком кінороман. У тексті немає розлогих описів чи рефлексій. Максимальна візуалізація, характери показано через дії, а десятиліття минають за кілька сторінок.

Відразу два Домоклові мечі висіли над письменником у процесі роботи над «Нечуй.Немов.Небач»: жанр і реальна біографія українського класика.

Почнемо з першого. Чому стімпанк, адже просили про кіберпанк? Дозволю собі припустити, що коли автор розібрався із невластивими для себе жанрами, стало зрозуміло, що друга половина ХІХ століття – класичний час дії для стім, або парапанку. Широке використання парових технологій, епоха агресивного раннього капіталізму, проблеми соціального розшарування й заміни робітників на машини, темні від кіптяви міські пейзажі. Все це в романі є, але, слід віддати належне, лише як екзотичний антураж. Яценко навіть не намагається пояснити, що це за технології і як вони функціонують. І тому в українських степах мирно пасуться воли, напхані шестернями, робітникам заміняють кінцівки вигадливими механізмами, а Івану Левицькому так «ремонтують» хворе серце.

Автор грайливо обігрує «паропанкові» вигадки. Наприклад, в одній із небагатьох пікантних і справді доволі цнотливих сцен (книгу можна сміливо читати підліткам) головний герой залишається наодинці з коханою. У процесі бурхливого роздягання виявляється, що вона має пояс вірності, ключ від якого тримає служниця. На це хитромудрий герой дістає ключик, яким щодня заводить механічне серце, і пропонує спробувати відкрити інтимний замок. Чи вдалося – можете прочитати у книжці, як і дізнатися, хто ж такі ці Немов і Небач, чиї імена винесено на обкладинку.

Другим викликом стало відтворення біографії Нечуя-Левицького. Петро Яценко, як і Максим Таранавський, у «Нечуваному Нечую» (2016), намагається показати живого письменника, на якому досі висить ярлик «співця села» чи, як пише канадійський дослідник, «неотесаного провінціала і відстороненого від світу самітника».

Біографія класика – благодатна нива. Нечуй-Левицький ще за життя здобув славу дивака й самітника. Як пише Тарнавський, сам про себе любив надавати суперечливі відомості. З анекдотів про письменника відомо, що ніколи не виходив із дому без парасольки; збирав підшивки газет і журналів, а вже потім скопом все прочитував; завжди лягав о 22.00 (одного разу навіть з цієї причини втік із власного ювілею); не тримав котів, а мишей ловив за допомогою власноруч сконструйованих пасток.

Яценко все це сповна використовує. Вперше зустрічаємо головного героя шестилітнім, і йдемо за ним до кінця життя. Подекуди, і це відчутно, сувора біографічна канва стримує фантазію автора. Наприклад, перше і єдине кохання, за офіційною біографією реального Левицького, – Надійка Сольська – вимушено з’являється на сторінках стімпанківського роману, проте ніяк не впливає на плин оповіді. У реальному житті український класик залишається самотнім, а Яценко, звісно, зводить його ще з кількома спокусницями, знову ж таки сумлінно використовуючи бодай дрібні натяки з реальної біографії. Механічне серце не здатне на справжні емоції – так автор книжки «Нечуй.Немов.Небач» пояснює самотність головного героя.

Але звісно, роман не тільки про стімпанк модифікованого Івана Левицького. Вона про болісну добу між Валуєвським циркуляром та Емським указом, коли механічні серця з «російським духом» вживлювали як нагороду за «вєрноподаннічєство», або як засіб тримати в покорі.

Ми зустрінемо авантюриста Панька Куліша і членів Старої громади. До секретного товариства мальовничо, у масках звірів і зі співами таємних гімнів, посвятять і самого Нечуя. Буде тут і багато дражливих моментів, на межі іронії і такого вже немодного зараз висміювання традиційних уявлень і канонів. Наприклад, для того, щоб стати членом Старої громади, Лисенку доведеться «старцювати на збірку народних пісень». Грушевський зазнає критики за механічний «російський дух», який установив, щоб легше «будувати наукову кар’єру». А садок біля будинку Левицького знесе бульдозер із красномовною назвою «Александр Пушкин» (через ять).

Тим, хто вже читав Яценка, буде приємно знайти алюзії на інші тексти. Знову з’являються таємничі вічні гравці з «Львівської саги»: чоловік із Заходу, Півночі і Сходу. І, судячи зі слів автора, ми ще про них почуємо. Будуть і галицькі упирі. Куди ж без них?

Мені особисто дещо не вистачило рефлексій над текстами Івана Левицького. Навіть схематичних, у дусі кінороману. А було б надзвичайно цікаво прочитати, як Нечуй вигадав «Кайдашеву сім’ю» чи «Старосвітських батюшок і матушок», і звідки в залізному серці викладача російської словесності стільки любові до української культури.

Хай там як, #стартапНечуй відбувся. А наша література отримала жанровий роман, написаний чудовою сучасною мовою, сповнений гумору і внутрішньокультурних діалогів. А головне – із міцним сюжетом, закрученим, як пружина в серці Нечуя.

Хоча щодо жанру, раджу зі мною не погоджуватися, а прочитати й визначитися самим, бо все ж таки це – відгук від фантфаната. А «Нечуй.Немов. Небач», як кожна добра книга, не тільки працює із шаблонами, а й уміло їх порушує.

Світлана Тараторіна

Світлана Тараторіна, книжковий блогер, експерт книжкової премії"Еспресо.Вибір читачів"