«Кім» Кіплінґа: хороший, поганий, колоніальний

 

Ред’ярд Кіплінґ. Кім / пер. з англ. Ю. Джугастрянської. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2017

Писати про класичні романи – завжди ризикована ідея, адже за ними тягнеться довга інтерпретативна традиція, яка диктує спосіб прочитання й розуміння. Виходячи за межі цієї традиції, критик ніби навмисно протиставляє себе попередникам, скидає літературознавців минулого з пароплава сучасності. А лишаючись у межах звичного прочитання, ризикує повторити загальновідомі речі. Однак «сильні» книжки тим і відрізняються від решти текстів, що їх у кожній епосі прочитують по-своєму, звертають увагу на інші деталі та по-новому розставляють акценти. І те, що століття тому видавалося просто підлітковим пригодницьким романом, сьогодні називають мало не центральним британським текстом межі століть.

«Кім» Ред’ярда Кіплінґа безумовно належить до сильних книжок, які цікаво читати й через 110 років після здобуття автором Нобелівської премії. Роман було створено напрочуд швидко: з червня 1899-го по січень 1900-го, і з 1901 року він уже виходив серіально в найбільших британських часописах. Сучасники й шанувальники Кіплінґа чекали на текст, присвячений англо-бурській війні, роман, що безапеляційно підтримає британську агресивну політику того часу, натомість Кіплінґ створив ностальгійний твір про ідеальний, недоступний простір, територію, яка не має однозначної ідентичності, так само, як не визначено ідентичність титульного персонажа. «Хто я?» – постійно питає Кім. «І справді, хто він?» – так і не зрозуміє навіть наприкінці роману читач.

Кім – юнак, у якому зійшлися схід і захід, хоча сам Кіплінґ заперечував можливість такого союзу. За кров’ю Кім європеєць, син ірландського солдата, який помер у злиднях, а за територією – індус, мешканець Лагора (теперішній Пакистан), білий «із найбідніших», що ходить в індуїстському вбранні, однак не вірить у жодних богів. Кім заробляє на життя виконанням дрібних доручень торговців на базарі й афганського продавця коней Магбуба Алі. Останній співпрацює з британськими спецслужбами та «штовхає» сюжет у потрібні моменти, даючи Кімові нові доручення.

Одного разу на базарі, лімбі, в який потрапляють люди всіх професій та етносів, з’являється тибетський лама, що приїхав здійснити паломництво святими місцями й знайти загадкову Ріку Стріли. Кім веде ламу в музей показати чудові статуї Будди й познайомити з куратором (ймовірно, списаним із батька автора Джона Локвуда Кіплінґа). Згодом в оповіді з’являється «повна колода» персонажів: британські поліцаї, католицький священик, капелан Бенет, полковник Крейтон, повія Квітка, чарівниця Ганіфа – всіх їх та безліч інших другорядних героїв автор зіштовхує у спільному, зазвичай обмеженому просторі, наприклад, купе потяга, храмі, будинку розпусти. Так Кіплінґ «розігрує» роздачу за роздачею, щоб наприкінці лишилися тільки Кім та його духовний вчитель лама.

Глобальна історія в романі постає на другому плані: і протистояння Російської та Британської імперій на межі століть, яке Кіплінґ вперше назвав терміном «Велика гра», і діяльність розвідки на території Індії, Персії та Пакистану, і далека метрополія, де ухвалюють по-справжньому важливі рішення. Історія тут втілена в самих персонажах: сучасність – в особі жвавого Кіма, що вміє знайти спільну мову з представником будь-якого етносу і прошарку, завжди дістане їжу та гроші і пристосується до ситуації, а минуле, умовний «золотий вік» гармонії, уособлює старий тибетський лама, який приїхав в Індію шукати святині давніх часів. Минуле досі впливає і спрямовує теперішнє, тому Кім стає учнем і помічником лами, однак при цьому лама без Кіма такий безпомічний, що навіть не в змозі самостійно купити квитки на потяг або сховати гаманець від злодійкуватих жерців. Минуле незворотно відходить, проте Кіплінґ відчайдушно чіпляється за нього, як і за спогади про свою молодість. Тож не дивно, що наприкінці роману лама скаже Кімові: «Ходімо», – в значенні «Ходімо далі разом», однак читач зрозуміє, що жодного «разом» уже не буде.

Індії Кіплінґа ніколи не існувало: автор описав барвистий простір, нескінченне розгортання східного базару, поєднав поруч колоритних персонажів, кожен із яких має свою роль, ніби в commedia dell’arte. Спеції яскраві, квіти духмяні, статуї Будди в місцевому музеї величні, а корови безкарні, тому походжають базаром, безсоромно обкрадаючи продавців. Якщо читаючи про черево Парижа Золя, ми уявляли рибний павільйон місцевого ринку – голосно, незвично, дивні й неприємні запахи – то читаючи «Кіма» Кіплінґа, бачиш перед собою яскраві ілюстрації з книжки ХІХ століття: красиво, віньєтково, не завжди переконливо. Салман Рушді зазначав, що роман «Кім» показує, якою мірою Пакистан насправді ближчий до Європи, ніж ми звикли вважати. Однак, як на мене, можемо говорити, що схід у даному романі ближчий до Європи, бо він оцінений поглядом європейця, з погляду європейських цінностей та західноцентричного очуднення екзотики. Навіть головний герой є частково європейцем, бо тільки на цій межовій території автор почувався безпечно.

Утім, переваг у роману також чимало. По-перше, блискуча стилістика: недарма Кіплінґ переписував книжку п’ять разів, причому тричі – коли її вже було набрано в типографії. Крім того, «Кім» цікаво поєднує жанрові традиції британського роману. З одного боку, йдеться про класичний роман виховання: юний Кім знаходить наставника ламу, стає його «чела», тобто учнем, згодом потрапляє на стоянку британських солдатів, де полковий капелан упізнає хлопчика за його масонським сертифікатом (який же пригодницький роман початку ХХ століття обійдеться без масонів!) і, вшановуючи пам’ять Кімового покійного батька, відправляє хлопця на навчання у школу святого Ксав’є. Впродовж наступних кількох років герой змінюється, набуваючи нових вмінь і пристосовуючись до незвичних обставин – так виглядав би Олівер Твіст в Індії. Або, зважаючи на пікарескність образу Кіма, – радше Том Сойєр, який раптом визнав авторитет свого вчителя.

З іншого боку, маємо класичний роман дороги, у якому двоє персонажів, молодший і меткіший, та старший, зазвичай менш пристосований до побутових негараздів, відірваний від життя, немов Дон Кіхот, долають фізичну і метафізичну відстань, щоб згодом пережити катарсис та просвітлення. У романах дороги герої, як правило, йдуть до моря, у гори або повертаються додому. Кіплінґ обирає другий варіант, можливо, щоб підкреслити духовне зростання юнака за допомогою мотиву фізичного руху нагору. Втім, шлях крізь всю країну для Кіма виявляється насправді шляхом на Захід: у школі його вербує британська розвідка, тому навіть гори, куди персонажі прямували, виявляються зручним локусом, щоб показати по-кіношному красивий фінал. Нарешті, «Кім» – це один із перших класичних шпигунських романів, у якому, згідно із законами жанру, ідеалізовано образ розвідника та перебільшено його вплив на політику великих імперій.

В останніх п’яти розділах усі сюжетні лінії та головні персонажі сходяться і зустрічаються, як і має бути у шпигунському романі. Те, що спочатку видавалося загадковим, пояснено, героїв, які вели подвійне життя, викрито, а секретні документи отримують «хороші хлопці» з британської розвідки. Хороші з погляду Кіма, який цілком уособлює точку зору автора, однак точно не з погляду антибританськи налаштованих індійських раджей. І хоча чимало критиків стверджують, що саме в романі «Кім» автор відходить від суто «англійського» бачення Індії на користь мультикультуралізму, насправді йдеться про еволюцію та рух у бік культурного розмаїття в межах творчості самого Кіплінґа, насамперед порівняно з «Книгою джунглів», а не про глобальну зміну парадигми.

Ред’ярд Кіплінґ створив, безумовно, стилістично блискучий роман про маргінального героя на межовій території. Однак Кіплінґова яскрава, ніби намальована Індія так і лишається декорацією, на тлі якої розгортається «велика гра» двох імперій – Російської та Британської. Описуючи далеку країну своєю юності та її мешканців, Кіплінґ аж ніяк не усвідомлює її пасивної, декоративності: ХХ століття – це час, коли «декорації» ще мовчать, а окремі території та цілі народи перебувають в тіні. Тож у «Кімі» Індія так і лишається локусом ностальгії, фата-морґаною, міражем, який існує тільки до того часу, поки на нього уважно дивиться представник метрополії.