Що ми вибираємо, або Великі наслідки маленької угоди: рецензія на книжку Іво Брешана «Астарот»

 

Іво Брешан. Астарот: Роман / Пер. з хорват. І. Маркової. – Київ: Комора, 2017

Вічні сюжети, що раптом виринають з історії літератури в сучасному контексті, завжди викликають нетерплячий інтерес – заради чого автор вирішив включитися в діалог, що триває не одне століття, і використав сюжет, який відразу приверне увагу читачів? Один із таких творів – роман відомого хорватського письменника Іво Брешана «Астарот», що був написаний у 2001 р. і лише цього року – у рік смерті автора – потрапив до українського читача водночас з іншим його романом: «Азартні ігри з долею» (2002 р.), що вийшов цього самого року й також у перекладі Ірини Маркової (Чернівці, «Книги-XXI»).

Продаж душі дияволу – сюжет, який народився в XVI ст. на основі народних оповідей про реального доктора Фауста і який неодноразово набував художнього оформлення і до «Фауста» Гете, і після. У різних трактуваннях сюжету Фауст підписував свою угоду або з дуже високих причин (спрага знань, пошук істини тощо), або з дуже низьких. У Іво Брешана ця богоборча роль дістається простому хлопцеві Мартіну Борасу з провінції, який угоду підписує майже несвідомо в поїзді до Загреба, куди їде в пошуках кращої долі. Його бажання – не більші за ті, що становлять у наш час звичайну «історію успіху» – своя справа, діловий успіх, родинне щастя й позародинні розваги. Але й автора при цьому цікавить не власне угода, причини її підписання, природа бажань героя чи інші деталі фізичного життя – усе це лише зав’язка, винесена в передмову, а вся історія – а точніше дослідження ідеї зла – попереду. І відповідно до епіграфу з «Інферно» А.Стріндберга, для цього не треба вирушати в потойбіччя, адже «ми всі ВЖЕ у пеклі» – а отже, і служителів тут потрібно багато: не лише особистості ренесансного масштабу з класичної традиції, а й звичайні посередності – підписувати накази про розстріл, влаштовувати теракти, зраджувати.

Згідно з угодою, після смерті Борас служитиме Астароту й виконуватиме його бажання, як до цього йому служив нечистий. Глибоке занурення в природу зла, якому відтепер підпорядковується головний герой, починається 12 червня 1940 року. Борас стає «кочівником» – духом, що втілюється почергово в різні тіла й виконує в них волю свого Пана, або Астарота, – очільника темних сил із безліччю імен в культурній традиції. Його перше втілення – усташ Маґліца, що стає одним із керівників Наглядової служби усташів в Незалежній Державі Хорватії (1941-1945), яка здобула тимчасову незалежність від Югославії за підтримки німців. У цій ролі Борас «очищує націю» від ворогів НДХ у великих кількостях – а його душа піддається впливові Астарота й поступово втрачає людяність.

При цьому деміургічна оповідь від третьої особи, в якій оповідач знає всі внутрішні порухи своїх героїв, плине легко й не привертає уваги якимись особливими художніми прийомами, єдина сюжетна лінія розвивається швидко, а класичні маркери нечистого прив’язують образ і сюжет до відповідної традиції світової літератури, дозволяючи різним слугам Астарота впізнавати один одного в умовах тотального маскування та перевтілень – є тут і різнокольорові очі, і «число звіра», і двійництво (або мультиплікація).

Особливістю реалістичної оповідної манери Іво Брешана є певний контраст легкого белетристичного стилю (у перекладі з ідіоматичними зворотами на зразок «залити сала за шкуру», «з чийого вулика їсти», «німецький віз котиться згори») та «пригод» героя, глибоко зануреного в найжорстокіші розправи спочатку в таборі націоналістів, потім – комуністів. Емоційна відстороненість, яку автор витримує, зображуючи жахіття різних режимів на території Хорватії, не випадкова, адже головний його інтерес – пізнавальний. Не емоції йому потрібні від читача – письменник прагне донести певну ідею щодо природи зла і його проявів у нашому світі. Щоб бути певним, що читач стежить за його думкою і не втрачає сигнал, Брешан не залишає його наодинці зі здогадами про те, що ж він хотів сказати, і після кожного ідейного повороту в пригодах Бораса пояснює, інколи з повторами, що ж це загалом означає в його авторській картині зла та зокрема – в портреті Астарота. А також, наскільки життя людини визначене долею, а наскільки – її власним вибором. І якщо долею – то хто і як її формує, а якщо вибором – то між чим і чим і наскільки свідомо.

Не надто високоморальний за життя Борас, спершу борсається в пошуках можливості вибратися з-під влади Астарота – не дуже наполегливо, адже автору важливо показати весь масштаб дій нечистої сили у світі, а не врятувати конкретну людину з її особистою історією. Окремі христоцентричні спроби Бораса здобути свободу містять молитовні звертання до Бога в церкві, прагнення безкорисливо захистити слабшу людину, яка несподівано викликала в нього любов, а також прощення та співчуття до ворога та ката – такого ж служителя Астарота, як і він сам. Кожну з таких спроб Астарот використовує з метою звуження свободи Бораса, придушуючи саму можливість бунту й підтримуючи як основну стратегію лише байдужість. І хоча для читача від самого початку зрозуміло, хто такий Астарот і які сили він уособлює, для героя це довгий час лишається предметом роздумів та сумнівів, у своїх думках він піддається на маніпуляції Астарота, який навіює йому переконання про те, що саме він, Астарот, стоїть за втіленням Христа, адже всі війни останніх 2000 років відбувалися під гаслом християнських цінностей.

Ключовим у ще глибшому падінні стає перетворення Бораса на дерев’яну скульптуру – під час такого існування у героя завмирають усі відчуття, а відсутність тілесного досвіду концентрує увагу на загостренні розумових здібностей, що повністю й безсумнівно віддаються на службу Астароту: маніпулювати, доносити, формувати «правильні думки», наштовхувати на «потрібний» вибір – адже стіни справді мають вуха, що слухають і переповідають, а інколи й голос, що тихо шепоче, вмовляє й підказує. При цьому показово, що, на думку автора, саме «вимкнення» емоцій та фізичних відчуттів позбавляє людину потреби і здатності бути вільною. Холодний розум, що вибудовує алгоритми та смисли, на думку Іво Брешана, невільний за самою своєю природою, адже дає змогу будувати нелюдські конструкти та запускає програми на самознищення. Астарот виявляє Борасу один із секретів своєї влади над людством: «Як думаєш, чому я керую історією? Бо у найсокровеннішій глибині людського єства є прагнення влади. Якби замість цього був принцип Божої любові, світом би володіла цілковита гармонія й історії не було б».

Досить великий за обсягом, роман сильно нагадує історично-політичний памфлет у художній формі, в якому кожна зі згаданих ідеологій піддається критиці, а її нелюдські принципи й методи (місцями детально описані в майже публіцистичній манері) – засудженню. З живою пам’яттю про складну історію Хорватії в ХХ столітті та про війну, що скінчилася незадовго до виходу роману, саме в такій формі Брешан намагається передати своє ставлення до будь-яких ідеологічних систем, що позбавляють людину гуманістичної оптики у ставленні до інших. І відчитує хорватську історію, починаючи з 1940 року, вбачаючи в кожному злочині, а їх на сторінках роману дуже багато, дії демонів у людських подобах. «Історія — це вічне полум’я, у якому згоряють люди, розіп’яті га­ками у вигляді всіх можливих ідеологічних символів». Важкий досвід – важкий текст: те, що з погляду ідеї можна було б висловити значно лаконічніше, автору було важливо донести в розгорнутому вигляді, не відбілюючи історію країни від злочинів проти людини: від етнічних чисток Другої світової до жорстокості югославських воєн кінця століття (Ахмічі, Вуковар та ін.). І ця його праця й для нашої історії та літератури може стати хорошим прикладом чесності з собою та вміння говорити про себе таких, якими ми є і були.

Не дарма на одному з етапів усвідомлення, хто захопив над ним владу, Борас визнає, що Астарот – демон політики, який по принципу «розділяй та владарюй» грає на постійному протиставленні людей та угруповань і прагне, щоб ця гра тривала вічно: «Чи існує вза­галі бодай один хорват, який у своєму родовому дереві не має якогось нехорватського коріння? А якщо й за­лишаться лише оті „чисті“, то скільки знову-таки між ними буде лібералів, комуністів і масонів? Виходить, що хорватський народ треба очистити від нього самого? Чи це такий різновид колективного самознищення? Схо­жа ідея могла виникнути лише в пеклі!».

Розуміння зла в романі Брешана має певну еволюцію: в першій частині воно розгортається здебільшого в соціально-колективному плані, в другій – у сімейно-особистісному, а в третій – у масштабах метафізично-потойбічних, що виходять на майже космічні механізми й узагальнення. На будь-якому рівні мета Астарота – вічне повторення розподілів і ворожнечі, воєн та зрад, боротьба за владу, що прикривається високими цінностями і служінням Богу. І основним маркером її успішної реалізації є «якнайбільше невинних жертв» у будь-яких протистояннях і конфліктах.

Фінал роману змушує згадати прийом давньогрецького античного театру deus ex machina, коли вибратися з нагромаджених труднощів героям допомагав бог, що спускався за допомогою механізму з уявного неба. У випадку роману Іво Брешана, це відбувається і образно, й буквально – поки Борас у штучному невразливому тілі супермена вирішує долі тисяч людей, відбувається зустріч, яка дарує йому шанс зробити усвідомлено найважливіший вибір, прожити досвід метаної та почати свій шлях спочатку. І хоча авторська логіка передбачувана і глибоко моральна, дістатися цих сторінок з поступово вмираючою душею Бораса важче, ніж здається на перших сторінках роману – і зірка, яка вказує шлях до спасіння, знадобиться кожному читачеві.

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук, літературознавець. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів - література ХХ століття та сучасний літературний процес