Ґжеґож Касдепке: «Я пишу книжки для втомлених татусів»

 

Ґжеґож Касдепке. Фото Івана Любиш-Кірдея

Ми зустрічаємося з польським письменником Ґжеґожем Касдепке, дитячі книжки якого люблять і читають у всьому світі, раннього ранку у фойє готелю. У Львові – Форум видавців, і Ґжеґож має насичену програму: численні автограф-сесії, зустрічі з дітьми, батьками, бібліотекарями, презентації книжок. А ще ж культурна програма: Ґжеґож запланував з дружиною відвідати Львівський оперний театр. Тож ранній ранок – це єдина можливість поспілкуватися з письменником. Ґжеґож зустрічає нас трохи втомлений, але усміхнений, багато жартує.

«Я не готувався якось спеціально до зустрічі з українськими читачами, не знав, як мене сприйматимуть українські діти. Чи будуть вони відкриті, чи ставитимуть вони активно питання? Польські діти ставлять дуже багато питань. Кумедних і безпосередніх. Наприклад, який у мене розмір взуття? Чи то я написав Біблію? Чи знайомий я з Андерсеном? І моє улюблене питання від однієї дівчинки: чи був колись пан гарним і привабливим? – сміється Ґжеґож – Я часто спілкуюся в Фейсбуці зі своїми читачами з України; батьки, які читають дітям мої книжки, надсилають листи вдячності. Я справді цим дуже пишаюся».

Найпершу книжку Ґжеґож написав для і про свого сина Каспера. Зараз на його рахунку 50 книжок, перекладених багатьма мовами. Українські переклади деяких його книжок виходять у видавництві «Урбіно» («Велика книга почуттів», «Міфи для дітей», «Бон чи тон, або гарні манери для дітей»), Видавничому домі «Школа» («Обережно!», «Касперіада. Незвичайні пригоди звичайної родини», «Я не хочу бути принцесою», «Знайомтесь: детектив Нишпорка. Нові клопоти детектива Нишпорки», «Зачіпки детектива Нишпорки. Канікули детектива Нишпорки») та раніше виходили у видавництві «Грані-Т» (про детектива Нишпорку, але у гранівському варіанті – про «детектива Ниточку»).

Ґжеґож Касдепке. Міфи для дітей / пер. із пол. Я.Івченко. – Львів: Урбіно, 2016

В Україні книжки Ґжеґожа люблять. «Велика книга почуттів», наприклад, має вже четверте перевидання за рік, її сумарний наклад, за словами видавців, становить десять тисяч примірників. Під час Форуму видавців до письменника вишиковувались довгі черги читачів за автографом. Але найбільше Касдепке любить зустрічі з дітьми, говорить, що вони його надихають.

«Діти, особливо малі, – надзвичайно відверті й безпосередні. І що вони менші, то щиріші у своїх розповідях. І вони, абсолютно не соромлячись, розповідають на зустрічах про дуже різні ситуації, які стаються у них вдома. Що сказала чи зробила мама, тато чи бабуся. І, чесно кажучи, якби дорослі були присутні на таких зустрічах, то вони часто-густо червоніли б від сорому чи ніяковіння (сміється). І так, я використовую такі цікаві ситуації в своїх книжках.

Якось на авторській зустрічі в Нью-Йорку до мене підійшла чотирирічна дівчинка і дуже серйозно розповіла історію про те, що у неї в животі живе якесь звірятко. Чому вона так подумала? Бо час від часу чула, як в животі щось бурчить, тому й вирішила, що там є тваринка і її треба годувати. Бо якщо тваринка буде голодною, то вона її кусатиме зсередини і зрештою з’їсть її всю (сміється). І тоді дівчинка почала годувати її всілякими смачними речами: нутеллою, солодощами. Потім почалися серйозні розмови з батьками, що ось вона не буде їсти овочі й салати, бо ця тваринка такого не любить. І, власне, на основі цієї розповіді я написав книжку «У моєму животі живе дивна тваринка», яка одразу стала міжнародним бестселером.»

Ґжеґож Касдепке. Фото Івана Любиш-Кірдея

– Як у вас з’явилося бажання писати, зокрема, книжки для дітей? Розкажіть про свою першу книжку.
– Я, звичайно, не хотів бути дитячим письменником. Щонайменше я хотів бути Ернестом Гемінґвеєм для свого покоління. Але коли мені було 22 роки, я довідався, що стану батьком – я був спритним хлопцем (сміється). І коли народився мій син Каспер, я зрозумів, що мені є для кого і про кого писати. Подумав, що напишу, певне, одну книжку, але саме для нього. Лише одну. Але вийшло так, що на одній не спинися (усміхається).

Спочатку я й написав одну, як і планував, вона називалася «Касперіада», і може, це дивно, але вона одразу здобула в Польщі купу премій. Я написав другу книжку про свого сина – «Каспер із шухляди». Потім третю, четверту… А потім зрозумів, що не хочу робити нічого іншого, а тільки писати для дітей. І що це насправді надзвичайно важливо, бо якщо ми матимемо покоління дітей, які читають, то матимемо потім дорослих, які читають. Якщо дитина вихована на книжках Ванди Хотомської чи інших гарних дитячих письменників, то вона точно не покине читання й читатиме і в дорослому віці.

– Як думаєте, це накладає певну відповідальність на автора дитячих книжок? Про що повинен пам’ятати письменник, коли пише для дітей?
– Мушу сказати, що коли пишу, то найменше думаю про відповідальність. Бо якби я про неї думав, то збожеволів би (сміється). Мене паралізувало б, я не зміг би писати. Натомість я точно знаю, що пишучи для дітей, не слід оминати складних, болючих, важких тем. Ми повинні про це писати. Тому що іноді, коли ми кажемо дитині, що не одна вона з такими проблемами, то це вже додає їй підтримки. Я не знаю, чи ми завжди правильно пишемо про ці складні теми, але зажди краще писати про це, ніж не писати взагалі. Це був би обман дітей, тому що ми живемо з ними в одному світі і, в принципі, стикаємося з однаковими проблемами, просто дітям треба це доступно пояснити.

Ґжеґож Касдепке. Обережно! – Харків: Школа, 2017

– Без чого не може бути доброї дитячої книжки?
– Без гумору. Мені здається, що саме ця риса є неодмінною і має бути присутньою в кожній дитячій книжці. Як на мене, всі найкращі твори – книжки фільми – мають бути створені з гарним почуттям гумору. Навіть якщо йдеться про трагедію. Звичайно, в моїх книжках трагедії немає, зате там повно складних ситуацій. І якщо до цього підійти з гумором, то вони перестають бути трагічними. Тому що абсолютно про все можна розповісти з гумором.

– У дітей свій особливий гумор. Ви його відчуваєте?
– Коли я пишу свої книжки, то не думаю про дітей та їхнє почуття гумору. Я пишу для втомлених татусів. Ні, для мам теж. Але все ж таки більше для втомлених татусів. Я завжди думаю, що ось якийсь втомлений татко захоче ввечері своїм дітям почитати цю мою книжку, то йому буде не нудно. І не нудно буде дітям. Я не розділяю гумор на дитячий чи дорослий. Я пишу ось так, можна сказати, що для дорослих. Але виходить так, що ці книжки дуже подобаються і дітям. Вони регочуть із них. Я взагалі думаю, що Бог дав людям почуття гумору, щоб всім було легше жити.

У мене є син, йому 22 роки і його звуть Каспер. Як я вже згадував, це він – герой моєї «Касперіади». І коли він був маленьким, я йому перед сном щодня читав книжки. І часом ці книжки були такі нудні, що я засинав першим. І тоді я собі сказав: «Слухай, Касдепке, ти повинен писати такі книжки, щоб батьки, читаючи їх дітям, не засинали!».

Ґжеґож Касдепке. Фото Івана Любиш-Кірдея

– Ульф Старк говорив, що головне для дитячого письменника – тримати зв’язок зі своєю внутрішньою дитиною. А у вас є відчуття внутрішньої дитини? Як тримаєте з нею зв’язок?
– Я доросла людина, мені вже за сорок. Але мені часто кажуть, що я, як дитина. Мама моя так каже. Мабуть, це добре. Так, я відчуваю цю внутрішню дитину. І якщо чесно, то боюся її втратити, тому що якщо раптом якось ця дитина піде, то я просто почну старіти.

У Польщі була така відома дитяча письменниця Ванда Хотомська, вона нещодавно померла (у серпні 2017 року – ред.). Я мав честь і приємність часто їздити з нею на авторські зустрічі. І вона мені любила повторювати: «Ґжеґоже, частіше зустрічайся з дітьми, не відмовляйся від зустрічей з ними, бо в них щось таке є, через що ми повільніше старіємо. Повір, це краще, ніж будь-які вітаміни, ніж будь-які пластичні операції. Це щось нас омолоджує і дає більше життя».

Так склалося, що в мене вдома вже немає малих дітей, мій син дорослий і вже живе окремо. І тому я намагаюся досить багато проводити зустрічей із дітьми, ніколи від таких запрошень не відмовляюся, це допомагає мені цю внутрішню дитину утримувати і писати гарні дитячі книжки.

– А як часто ви зустрічаєтесь з читачами? Раз у тиждень, раз у місяць?
– Насправді мене запрошують дуже багато й часто, просто я фізично не можу поїхати на всі ці зустрічі. Моя літературна агентка розпланувала мої літературні події до 2020 року! Я не знаю, що в мене буде у 2019 році, але моя пані агентка знає! (сміється).

Я так усе розподілив. На різні зустрічі я виділяю щомісяця один тиждень. Три тижні я працюю, пишу книжки, живу у Варшаві, а потім упродовж тижня я їжджу і зустрічаюся із читачами. І це зажди такі дуже інтенсивні зустрічі. Це може бути три-чотири зустрічі впродовж дня: дві зранку й одна-дві в другій половині дня. І вечірні зустрічі найчастіше розраховані на батьків, на дорослих людей, які читають мої книжки дітям.

Ґжеґож Касдепке. Велика книга почуттів / пер. із пол. Б.Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016

– «Велика книга почуттів» – бестселер в Україні. Як і чому виникла ідея поговорити про почуття із зовсім юними читачами?
– Коли я почав писати цю книжку, мій син був маленьким. Каспер ходив до дитячого садочка, і я бачив, що часто він не може впоратися з певними емоціями. А не може з ними впоратися тому, що не може їх назвати. Він часто ходив пригніченим, бо з кимось посварився у садочку, чи образився на когось чи сам когось образив. Але він не знав, як ці почуття називаються, що це за почуття і, відтак, як із ними впоратися. А я вже тоді зрозумів, що впоратися можна тільки з названими речами. Якщо ми це проговорюємо, то одразу видно вихід із такої ситуації. Я написав першу історію. Вона була про сум, про те, як люди сумують одне за одним. А потім я зрозумів, що це не може бути якась одна історія, і почав писати далі.

– Ви якось готувалися до роботи над цією книжкою – спілкувалися з дітьми, виховательками, психологами, батьками чи, можливо, покладалися лише на власний досвід?
– Так, звичайно, я багато спілкувався з вихователями і психологами, коли писав свою книжку про почуття. А особливо це стосується одного з її розділів, який в Польщі викликав досить неоднозначне сприйняття. В українському виданні він називається «Жах, або Звідки беруться діти». І тут я справді дуже багато розмовляв із психологами, які мене переконали, що дітям треба про це говорити. Причому не говорити якось так околясом, а розповідати прості факти, без зайвих подробиць, але факти. І психологи так вважають, і я так вважаю, що краще розповісти про це 6-7-річній дитині, ніж вразити цим 14-літнього підлітка. Тому що старші діти надають цьому вже якогось іншого відтінку, іншого значення. А малюки вислуховують усе це, кажуть «ага, зрозуміло» і йдуть далі бавитися своїми іграшками.

Ґжеґож Касдепке. Фото Івана Любиш-Кірдея

– Ще одна книжка, яку люблять українські читачі, – це «Бон чи тон, або Гарні манери для дітей». Як у вашому житті з’явилися її головні герої Куба й Буба? Це реальні малюки?
– Куба і Буба, нестерпні близнюки, з’явилися в моїй голові понад двадцять років тому… Тоді я був головним редактором популярного польського дитячого журналу «Цвіркун». І їздив на різні химерні фестивалі, зокрема, тоді мене запросили на Фестиваль Близнюків. І мене дуже розвеселила одна пара близнюків: діти безупинно сперечалися між собою, а засоромлені батьки намагалися їх вгамувати. Здається, не було жодної людини, яка не усміхнулася б, побачивши цих близнят. Отож я й подумав, що такі герої напевне сподобаються читачам. І не помилився! Щойно з’явилося перше оповідання про Кубу і Бубу у «Цвіркуні», як до редакції почали приходити численні листи із проханнями про нові. Нині Куба і Буба – герої аж шести книжок. І я не збираюся на цьому зупинятися!

– У вас досить широкий тематичний діапазон: від древніх міфів до правил безпеки удома, від гарних манер до детективів. Які з написаних книжок для вас є особливими. Чому?
– Для мене найважливішими є книжки про мого сина, про Каспера: «Касперіада» і «Каспер із шухляди». Бо я їх сприймаю як вікно, кватирку, крізь яку можна споглядати минуле. Ті щасливі дні, коли Каспер був маленьким… Зараз це двадцятидворічний хлописько. І я іноді сумую за маленьким Каспером.

– Звідки черпаєте історії для книжок? Чи є там автобіографічні моменти, саме з вашого дитинства? Які саме?
– У книжці «Коли я був маленьким» таких моментів море. Вона моя улюблена. І водночас… найменш популярна. Здається, я писав її швидше для дорослих, аніж для дітей.

Ґжеґож Касдепке. Детектив Ниточка. – К.: Грані-Т

– Хто першим читає ваші рукописи? У вас є якась малюча фокус-група?
– Я і є своїм першим читачем. Написавши текст, я щоразу відкладаю його на певний час, а згодом, коли емоції, пов’язані з написаним, трохи вщухнуть, читаю собі це вголос. Це дуже важливо, бо коли ми читаємо вголос, то легше помітити недосконалості мови, порушення її мелодії.

– Як реагуєте на критику?
– За мудру критику я завжди вдячний. Я автор, якого розпещують похвалами. Але похвала хоч і приємна, проте нічого не навчає.

– А які книжки надихали вас в дитинстві, які сформували вас як письменника?
– У дитинстві я взагалі не любив читати, натомість волів гратися з друзями на подвір’ї. Але згодом мої батьки отримали квартиру на окраїні мого рідного міста Білостоку, і ми переїхали до великого ще майже незаселеного багатоквартирного будинку. Там не було жодних дітей, тому справжніх друзів я замінив на книжкових, а по книжки сягнув від нудьги. І на довгі роки подружився з Віннету, індіанцями, підкорювачами Дикого Заходу, першовідкривачами, зрештою, навіть інопланетянами…

– Що ви можете сказати про еволюцію дитячої літератури? Наскільки відрізняється дитяча література, на якій виросли ви, від сьогоднішньої літератури для дітей?
– Кожне покоління має свою улюблену літературу й улюблених авторів. Сучасні дитячі книжки сміливо беруться за теми, про які раніше мовчали навіть книжки для дорослих. І це добре! Література не може вдавати, наче на світі живеться краще й щасливіше, ніж це є насправді. А деякі проблеми, прожиті й пережиті за читанням, потім легше подолати, якщо вони трапляться у справжньому житті.

Ґжеґож Касдепке. Фото Івана Любиш-Кірдея

– Якою ви бачите роль дитячого письменника й дитячої літератури в сучасному суспільстві?
– Я поставив собі просте завдання: узалежнити дітей від читання. Хочу бути таким собі літературним дилером. І коли діти узалежняться, то почнуть цікавитися й іншими книжками, серйознішими авторами.

– Ніколи не хотілося написати щось для дорослого читача?
– Хотілося, але мені постійно бракує часу. Крім того, я пишу для дорослих. Для дорослих, які читають своїм дітям. Тому в книжках я так радо жартую собі з нас, дорослих. Вірю, що мої читачі, зокрема й повнолітні, мають почуття гумору й люблять із себе посміятися.

За організацію інтерв’ю та переклад із польської дякуємо видавництву «Урбіно» та Божені Антоняк

Марія Семенченко

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.