Як зробити Лесю Українку great again?

Оксана Забужко читає листи Лесі Українки.

14 грудня відбулася літературно-артистична імпреза «І головну роль граю я сама», організована видавництвом «Комора», «Сценою №6» і Центром Довженка. Хоч це дійство і було приурочено до виходу другого тому листів Лесі Українки — вперше без купюр і цензури, її ширшою і головнішою метою було поставити питання про те, чому драми Лесі Українки не ставлять у театрах — попри те, що це одна з найкращих драматургів і драматургинь в усій українській літературі. Український читач — за винятком хіба філологів чи людей, щиро зацікавлених в українській літературі — не знає ні про те, що Леся Українка була інтелектуалкою, ні про те, що її драми направду напружені, неоднозначні і складні. Натомість вона для нас — насамперед поетка й авторка «Лісової пісні». Тому й було поставлене питання: чому наразі нема інтересу до справді сильної авторки, а натомість її образ лишається на тому ж рівні осмислення, що й у СРСР — принаймні для широкого загалу.

Відповідно, імпреза «І головну роль граю я сама» намагалася і поставити про це питання, і дещо реактуалізувати Лесю Українку: подія складалася з постановки п’єси «На полі крові», обговорення есею Шевельова про постановку Лесі Українки і виступу гурту «Сестри Тельнюк». Назва — не випадкова: цитата «І головну роль граю я сама» походить з одного з листів Лесі Українки. У ньому вона, 25-літня авторка, яка щойно скінчила свою першу п’єсу «Блакитна троянда», описувала сон, де головну роль у постановці «Блакитної троянди» грала сама. Сон продовжувався тим, що вистава відбувалася в цілковитій тиші — і це, як прокоментувала Оксана Забужко, є певним рефреном до того, що наразі твори Лесі Українки також перебувають у тиші. Інша частина назви — «Літературно-артистична імпреза» — відсилає до «Літературно-артистичного товариства», участь у якому брала Лариса Косач у 90-ті роки ХІХ століття і де також були і обговорення, і музична, і тетральні частини — зовсім, як і в події 14 грудня.

Юда і Прочанин були об’єднані в одну постать у моновиставі «Театру в кошику»

1-ша частина імпрези — вистава за п’єсою Лесі Українки «На полі крові», поставлена львівським «Театром у кошику». Цю частину складно писати, не згадуючи есей Шевельова «Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі?», написаний у 1943 році — після постановки аж трьох п’єс Лесі Українки у Львові (серед них — і «На полі крові»), що його обговорили О. Забужко і І. Волицька (співзасновниця «Театру в кошику») після вистави. Шевельов, пишучи рецензію на постановку цього ж твору у Львові 1943 року (у головній ролі — В. Блавацький), зазначає, що чим більше ми стежимо за такою досконалою акторською грою, тим менше чуємо слів Лесі Українки. Це відбувається тому, що під час постановки реалізується лише один ідейний план, який авторка втілила в характері певного персонажа, коли ж у текстовому варіанті співіснують ще кілька ідей. Таким чином, постановка дещо збіднює сам текст — за Ю. Шевельовим.

(Особисто мені дещо складно погодитися з таким підходом, хоча звісно, мої враження від вистави і самої п’єси в текстовому варіанті досить різні — і динаміка, і акценти в цих двох творах різні, тож і інтерпретації мої різні. Спершу я подивилася виставу; для мене вона була про комплекс жертви і про те, як небажання певної людини брати відповідальність за свої вчинки може призвести до того, що життя іншої обернеться на кошмар. П’єса ж для мене була про зраду довіри — хоча в постановці не було змінено жодного слова, але через різну динаміку й різні акценти я прочитала їх інакше.)

Акторка Лідія Данильчук у постановці «На полі крові»

Утім, до вистави. У постановці п’єси Лесі Українки «На полі крові» студією «Театр у кошику» Юда і Прочанин були об’єднаний в одну постать. Ніщо в одязі акторки Лідії Данильчук не працювало на створення образу персонажа — її чорне вбрання було підкреслено зручним; ніщо і на сцені не працювало, щоб якось відтворити місце чи час, описані в п’єсі. Тож акторка не створювала персонажа чи характер, натомість така умовність Юди (на противагу втіленню) дає змогу подивитися на нього як на певну ідею — ніж на просто альтернативне закінчення біблійної історії. Утім, на сцені увага прикута до акторки, до людського в Юді, коли ж у п’єсі — радше до ідеї зради чи ж комплексу жертви. Це природно: передавання одного виду мистецтва засобами іншого привнесе певну зміну, і особисто я була в захваті від постановки «Театру в кошику»: акторка Лідія Данильчук за допомогою тіла (вона робила на сцені певні трюки, які відсилали або до монотонної праці Юди, або до його майбутньої зради, але не прямо, а символічно), голосу, поз створювала альтернативний текст, який не доповнював слова з п’єси, а додавав інший рівень — театральний.

Опісля вистави (2-га частина) — обговорення проблеми театру Лесі Українки Оксаною Забужко й Іриною Волицькою. Я очікувала певного історичного чи театрального коментаря і до п’єси, і до вистави — але розмова була радше інтимною — про власну історію прочитання Лесі Українки. О. Забужко навіть вдалося від теми Лесі Українки перейти до такої вже їй звичної критики Радянського Союзу в дусі «окупанти», «винищили культуру», тож я була рада, коли ця частина скінчилася.

Оксана Забужко й Ірина Волицька після вистави «На полі крові»

3-тя частина літературно-артистичної імпрези — виступ дуету «Сестри Тельнюк» — Оксаною Забужко як модераторкою заходу також презентувався як продовження театру Лесі Українки, та, як на мене, це була взагалі найслабша частина всього вечору. Звучало всього близько 5-ти пісень на поезію Лесі Українки, перед кожною зачитувався уривок із якогось із листів Лариси Косач, із яким резонував вірш. Кожна пісня виконувалася обома сестрами у клавішному супроводі.

Виступ гурту «Сестри Тельнюк»

За музикою абсолютно всі пісні були написані в мажорі, а вибрані поезії Лесі Українки, на які ця музика і була накладена, були або про почуття від якоїсь події, скажімо, цвіту квіток, або про бажання вистояти перед незгодами. Через це — мажорний лад і підібрані вірші — Леся Українка в інтерпретації сестер Тельнюк, на жаль, перебуває недалеко від того образу, який ми всі отримуємо в школі: сильна гордівлива дівчина, яка може подолати труднощі і пише про це теплу проникливу поезію. Образ, може, і непоганий, і чуйний, але він абсолютно нічим не чіплятиме. Натомість де Леся Українка як інтелектуалка, як людина, яка тонко, глибоко відчуває — і може надзвичайно точно передати це на письмі? Де Леся Українка, яка цікавилася політикою, історією, писала про культурні події Європи, була захоплена Ґауптманом чи Ібсеном, у якої є переосмислення античної, християнської спадщини, образу Дона Жуана, Юди, Христа, Кассандри? Якщо у виставі «Театру в кошику» така Леся Українка була, то дуетові «Сестри Тельнюк» не вдалося зацікавити у її творчості ще когось, крім тих, хто вже був знав про драматургиню і складність, гостроту її текстів.

Утім, мені хочеться поставити питання ширше. Для того, щоб справді перепрочитати Лесю Українку — а вона, безсумнівно, вартує того, тільки небагато хто про це знає — потрібно побудувати місток між сучасною молоддю (у широкому сенсі цього слова) і тим контекстом, у якому перебувала Леся Українка. Якщо перестати її зображати як ікону, а згадати, що вона в багатьох сенсах подібна до сучасних молодих людей, що вона цікавилася культурою, мистецтвом, спілкувалася зі своїми сучасниками, гостро реагувала на суспільні й культурні події, то — раптово — виявиться, що є багато спільного між сьогоднішнім поколінням, яке зацікавлене в культурному розвиткові на теренах сучасної України, — і між Ларисою Косач.

Два томи листів Лесі Українки, видані видавництвом «Комора»

Хоч я і ставлюся скептично до книжок із менеджменту чи мотивації, втім, у них часто повторюється максима: звертай увагу не на проблеми, а на можливості. Підхід Оксани Забужко в багатьох точках насправді поки що перебуває на рівні проблем: під час розмови з Іриною Волицькою Забужко багато разів наголошувала, що проблема в несприйнятті Лесі Українки в радянізації України протягом уже 3-х поколінь. Цю думку складно довести (адже складно довести причинно-наслідковий зв’язок між ідеологізацією населення України — тут радше питання репрезентації творчості Лесі Українки), але, крім того, вона зосереджується на минулому замість цілком прагматичних питань: а що наразі можна зробити, щоб Леся Українка була знову модною?

І тут включаються відповіді зі сфер менеджменту чи маркетингу мистецтва: треба вміти говорити про минулі постаті так, щоб це резонувало сучасникам. «Театрові в кошику» це вдалося завдяки тому, що їхня постановка використовує сучасні театральні техніки: пластику, експерименти з голосом, з тілом акторки. Оксані Забужко — тільки частково: авторка намагається презентувати Лесю Українку з незнаного широкому загалу боку, і цей бік — позитивний, інтелектуальний, хвилюючий; утім, часто вона говорить чужою мовою до публіки, не наближаючи автора до неї, а, навпаки, віддаляючи у височінь інтелігенції чи ж нагадуючи публіці, що вона, ймовірно, може бути сама дитиною тих «зрадянізованих» людей у 3-му поколінні. Дуетові «Сестри Тельнюк» створити інший образ Лесі України взагалі, як на мене, не вдалося: їхня музика не промовляє до сучасності, а презентація і добір текстів швидше відтворюють стереотипний образ, ніж пропонують щось навзамін.

Леся і Галя Тельнюк, Оксана Забужко, Ірина Волицька, Лідія Данильчук

Фото надані видавництвом «Комора», авторка — Марія Пошивайло.