Графічний роман «Перехрестя»: історія про хор, який вижив

 

Уже в часи Другої світової історія розвивалася двома паралельними лініями: одну втілювали воєнні зведення, радіопередачі й офіційні репортажі з місця подій. Другу – листи й спогади, ще не обточені партійним ідеологічним інструментарієм. Нарешті, наприкінці війни виявилося, що невеликий рукопис юної дівчини важливіший за всі повідомлення голосом російського диктора Юрія Левітана. «Щоденник» Анни Франк – один із найболючіших документів епохи, історія наживо, від якої годі сховатися за дискусіями про пропаганду та ідеологію. Саме такий персональний наратив спробували створити автори графічного роману «Перехрестя. Дев’ять історій про війну і насильство», виданого за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

«Дев’ять історій» фактично постали в симбіозі – інтерв’юерів, тобто команди авторів, і респондентів, яким інтерв’юери воліли дати абсолютну свободу висловлення. Однак чи відбувся процес народження історії через діалог? Чи справді зазвичай мовчазні свідки подій отримали голос?

Заради поліфонічності автори обрали людей різних професій, різного віку та походження: студентку, лікаря, ботаніка, медсестру, стареньку жінку, яка не може виїхати з окупованої території, – всі вони намагаються розповісти власну історію про «не твою» війну. Однак, як і останнім пісням Вакарчука, їм, ніде правди діти, не завжди вдається зачепити серце читача.

Формально оповіді між собою пов’язує образ німецької журналістки Міріам, яка є наївним сократівським запитувачем – простий, але дієвий прийом, що дає читачеві змогу нічого не знати й усьому дивуватися. Саме Міріам випадкові пасажири переповідають свої болючі й зазвичай страшні історії в обмеженому просторі купе потяга на схід. Міріам, а, отже, і ми з нею, слухає лікаря, який сам забажав їхати на фронт і залишив дружину, сина й роботу; дівчину, яка шукала брата, зниклого під Іловайськом, однак знайшла лише його могилу; кримську активістку, що була змушена виїхати з рідного міста, – образи універсальні, хоча всі вони мають реальних прототипів. Втім, така універсальність, як не дивно, не завжди грає на користь оповіді: заявлене бажання ввести у загальний контекст голоси живих свідків почасти розбивається об історії, які не особливо відрізняються від почутих нами на радіо і прочитаних в газетах. Так, в осерді «Перехрестя» справжні люди зі справжнім болем, однак часто оповідям про них бракує особистісних подробиць і психологізму. Йдеться не про деталі, на кшталт, яких членів сім’ї чи яке місце роботи залишає доброволець чи активіст(ка), а про дрібні подробиці, внутрішню суперечливість характеру та історію (не обов’язково цілком проговорену!), яка має стояти за кожним персонажем, особливо – персонажем коміксів. Адже двовимірність зображення аж ніяк не має корелювати з двовимірністю героя, а коли йдеться про графічні романи про війну не «на експорт», а «для домашнього вжитку» інформативна функція має почасти поступитися психологічній переконливості.

Втім, у збірці є дві історії, що чіпляють: оповідь про ботаніка, який відмовився виїжджати з Луганська, поки не вивезе колекцію рослин, якій він присвятив 12 років життя, та історія старої жінки, що залишається в рідному місті, бо не хоче кидати безпритульних тварин, яких вона підгодовує, – саме такого олюднення війни чекає наша література. Коли на першому плані не просто хор, а множина особистостей, які не зливаються в суцільну масу.

Окремої уваги вартий жанр – графічний роман, – до якого автори часто вдаються, щоб описати травматичні події. Тут можна згадати і «Маус» Арта Шпігельмана, і «Персеполіс» Маржан Сатрапі і, нарешті, українських «Кіборгів». Автори вважають комікси жанром менш однозначним, менш навантаженим інтерпретативною традицією, а тому графічний роман нібито дає читачеві змогу безпосередніше сприймати інформацію. Однак the medium is still the message, тож сам формат чорно-білої графіки вже чимало каже про зміст оповіді і кут зору, під яким читач сприйматиме «Перехрестя». Для того, щоб упевнитися в цьому, варто, наприклад, порівняти перші комікси із Суперменом, присвячені протистоянню Кларка Кента і нацистів, із «Перехрестям». Якщо у першому випадку в центрі оповіді боротьба і обов’язкова перемога, а то в другому – радше травма і спроба її бодай якось подолати. Напрям правильний, подекуди знахідки дуже цікаві, однак збірка новел досить нерівна за виконанням. Бракує їй саме заявленого в передмові індивідуалізму, нешаблонних характерів, влучних деталей, які і роблять комікс унікальним мистецтвом та дієвим інструментом впливу на соціум.

Сучасна історія в коміксах – це не оповідь про глобальну битву між абсолютним добром і непозбувною темрявою. Це, радше, історія про хор, який обов’язково виживе. Однак при цьому не перетвориться на безлике чорно-біле тло.

Усі фото з сайту sdcrisis.org