«ЛітАкцент року – 2017»: відгуки журі. Номінація «Поезія і проза для дітей»

 

Денисенко Лариса. Майя та її мами (Видавництво)

Володимир Чернишенко
Дуже важко буде виправдовуватися, якщо ця книжка не отримає відзнаку «ЛітАкцент року».

Більше того, мене геть не дивує, що саме ця книжка очолила авторський рейтинг ЛітАкценту. Тематика терпимості виявилася для українських читачів настільки новою, що саме вона і стала головною передумовою розкрути книжки. Не висловився на ФБ про неї лише ледачий. На щастя, журі – я думаю – все ще може дозволити собі оцінювати власне літературну складову книжки. Дай Боже, щоб так було й надалі, і не довелося виходити на церемонію нагородження «ЛітАкценту року» з плакатом «Je suis Maya».

Що хочеться відзначити, то це те, що книжку зроблено дуже грамотно. Вона й ілюстративно, і текстуально цілісна. Кожна дитина, яку тут описано, – це окремий розділ книжки, окремий розворот, окрема картинка. Кожна дитина, кожна картинка – має свою особливість. Хтось переселенець, у когось брови зрослися, у когось нема тата, у когось дві мами… Так Майя описує своїх однокласників і робить висновок, що всі ми різні, і це круто. Як бачите, ця книжка – своєрідний бестіарій. Читати його в міру цікаво, а для дітей – повчально.

Однак, книжка не є завершеним літературним твором, не містить історії, не описує стосунків у дитячому суспільстві. Вона виконує виключно демонстраційну функцію.

Діана Мельникова
Видання, безумовно, гарно оформлено – стильні оригінальні ілюстрації Марії Фойї заслуговують на компліменти. Книга має на меті достукатися до читачів, акцентувати їхню увагу на таких важливих поняттях, як толерантність, доброта, взаєморозуміння. Структура тексту проста: про кожного героя книжки (усі вони однокласники) є коротенька нотатка, зокрема про його чи її незвичайну (або нетрадиційну, неповноцінну в розумінні консервативного суспільства) родинну історію. Кожна оповідка доповнюється ремарками вчительки цих дітей, пані Юлії, яка доступно розказує про вищезгадані ціннісні постулати. Проте в «Майї та її мам» є суттєвий недолік – історія ця безсюжетна. Тобто читачеві пропонують ознайомитися з «нетакими» дітьми, говорять про необхідність взаємоповаги одне до одного і все. Історії як такої немає, у книжці нічого не відбувається, відсутній елемент, що має зачепити дітей інтелектуально та емоційно. А про толерантність може своїми словами розказати будь-який дорослий, що має ті ж цінності.

Олеся Мамчич
Якщо говорити про книжку Лариси Денисенко «Майя та її мами», то найперше спадає на думку скандал із погрозами з боку радикалів, через які на Форумі книговидавців дитячу презентацію про всяк випадок замінили на зустріч із дорослими читачами. Сам скандал змусив суспільство поговорити на теми терпимості, різноманіття й діалогу як такого, а літературне середовище згуртував перед загрозою агресивно налаштованих осіб, які беруться вирішувати, кому і що писати та читати.

Видання є добіркою оповідей про дітей із умовного класу, де кожна історія особлива: дівчинка-сирота, усиновлений братик, хлопчик-ром із цілим родом, що опікується ним, тощо. Утім, моя старша дочка, прочитавши книжку, зауважила, що такої сім’ї, як наша (тато-мама-двоє дітей) у виданні зовсім немає, і це дивно. І, здається, трошки засмутилася.

Левкова Анастасія. Старшокласниця. Першокурсниця (ВСЛ)

Володимир Чернишенко

Дуже важко буде виправдовуватися, якщо ця книжка не отримає відзнаку «ЛітАкцент року».

Стільки років нарікаючи на відсутність товстих романів для підлітків та юні, члени журі просто не можуть не відзначити дебютний роман-щоденник Анастасії Левкової. Щоденник, який виглядає дуже правдоподібно, пише дівчина на ім’я Лілія. Вона закінчує школу і думає про вступ у «виш», а потім таки вступає в омріяну Могилянку й успішно завершує перший рік, по ходу розуміючи, що трохи не так зрозуміла свою мрію… Дія роману відбувається на початку 2000-х, відтак авторка послужливо пояснює юним читачам тогочасні реалії в авторських зносках. Вказує актуальний курс долара, розповідає про університетську корупцію, про передвиборчу кампанію Ющенка… Цікаво, що я вступив в Університет у один рік із Лілією. Від цього, мабуть, поставився до книжки трохи упереджено. Нині дуже хочеться прочитати продовження «Другокурсниця. Третьокурсниця», чи навіть «Бакалавриня. Магістерка». Перша «уявна» книжка може стати найпершою пристойною новелізацією подій помаранчевої революції 2004 року.

Між тим, читати таку довгу книжку, дія якої відбувається майже виключно в голові Лілії, з часом стає нудно. Дидактичні нотки, опис мовної ситуації, пошук себе, патріотизм, ретроспективність викладу – ці речі дуже ріднять книжку Левкової з не так і давно виданим твором З. Мензатюк «Як я руйнувала імперію». Тільки там події на дюжину років раніше відбуваються.

Дорослішання фізичне і духовне, самоусвідомлення молодої людини, якій насамперед присвячена «Старшокласниця. Першокурсниця», ми раніше бачили у «Кав’ярні на розі» О. Сайко, «Літаку в небі» Тараса Шила і у «Диті епохи» О. Думанської. До речі, остання книжка дуже і дуже недооцінена. Усі три згадані повісті мають ключову перевагу над романом Левкової – формат. Класична оповідь не так сильно ризикує замкнутися сама на себе, як щоденник. Водночас, і створювати класичну оповідь значно складніше (що особливо помітно у книзі Сайко).

Хоч це й парадоксально, роман характеризується також і відсутністю подій, які могли б стати основою роману. Це – біда багатьох письменників, тому загалом немає нічого страшного в тому, що всі події відбуваються в голові головного героя. Конфліктом є дорослішання, а більше конфлікту нема. Але ж, мабуть, дорослішання справді заслуговує на таку виключну увагу…

Діана Мельникова

Роман написано як щоденник головної героїні Лілі Маринник, яка описує своє життя з 9 класу по 1 курс вишу. На тлі всіх подій, про які ми читаємо в цьому тексті, яскраво вирізняється любовна лінія – багаторічна закоханість Лілі в хлопця з її міста Віктора Бестужева. Виглядає вона дуже реалістичною та переконливою, живою; емоції, переживання героїні передані тонко, психологічно достовірно. Приємно, що ця лінія по-справжньому доросла, немає рожевої передбачувано-банальної романтики, яка набиває оскомину в усіх книжках, де любовні історії написані за одним шаблоном. На мою думку, авторці варто було зосередитися саме на цьому.

Проте в повісті забагато зайвих описів, подій, які ніяк не впливають на основну сюжетну лінію: у щоденнику записані абсолютно буденні речі, що змушує в певний момент читати далі текст по інерції. Емоційними сплесками хіба що залишаються думки про Бестужева. Дуже багато дифірамбів омріяній Касталії, але упродовж цього студентського року також нічого винятково цікавого ані у виші, ані в Києві не стається.

Отже, тексту не вистачає яскравої стилістики, сюжетності та концентрації подій.

Олеся Мамчич

Назва «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової – досить промовиста. Це дебютна книжка. Попри те, що сліди цієї дебютності де-не-де проглядають (монологи про становлення патріотизму протагоністки чи її ставлення до української літератури радше згодилися би для колонки чи есею, аніж для художньої прози) – книжка написана досить жваво, сюжетно, із правдоподібними сценами та діалогами. Авторка має спостережливе око і досить непогано виписує підліткову психологію, усі оті зміни настрою, сумніви, шкільні конфлікти, закоханості й пошуки цього віку. Признатися, при моїй загалом байдужості до жанру підліткової літератури це видання я проковтнула за два дні, не одриваючись. Чудово, що, продовжуючи тенденцію минулого року, в Україні продовжують з’являтися власні, неперекладні підліткові повісті.

Бонусом до книжки Левкової йде антураж ранніх двотисячних, занурення у такий недавній і такий, насправді, вже віддалений від нас побутово час. Купа приміток, розрахованих на сучасних старшокласників-абітурієнтів, дозволять їм зорієнтуватися в особливостях періоду і, сподіваюся, витворить оту «тяглість поколінь», якого катастрофічно бракує нашій культурі, вихованій на білих плямах та розривах.

Біла Надя. Крута компанія (Академія)

Володимир Чернишенко

Дуже важко буде виправдовуватися, якщо ця книжка не отримає відзнаку «ЛітАкцент року».

Нарешті маємо гідну книжку про тинейджерів на межі дорослішання без табу. Така молодь зустрічає нас на екранах із жовтими трикутничками, таку молодь ми часто спостерігаємо й у реальному житті. Знайти місце повісті Надії Білої на наших полицях досить важко. Вона «старша» за серію ВСЛ «Майже дорослі». Вона старша також і за інші книжки підліткової серії видавництва «Академія». Вона також знаходиться трохи за межею того, що дозволяють собі у своїх «романах-дорослішаннях» Анастасія Левкова, Оксана Сайко та Оксана Думанська. Частково їй можуть відповідати «Вітроломи» Степана Процюка, які, на жаль, переобтяжені постійною присутністю персони автора. Крута компанія Білої – далека родичка крутих компаній з книжок Джона Гріна (найсвіжіша українською – «У пошуках Аляски»).

У основі сюжету, як і водиться, кохання. Класична схема, де хлопець-невдаха пропонує палке кохання і гарячий секс, а хлопець-мачо, про якого мріє героїня, – на ділі не дає ні того, ні іншого. Схема повчальна й безпрограшна.

На мою думку, як і інші українські автори, які намагалися писати «брудно» (а йдеться насамперед про останні книжки Сергія Гридіна «Не Ангел», «Незрозумілі»), Надія Біла не втримує балансу. Приміром, лише для декорацій у книжці описано вживання наркотиків. Воно не несе ніякого смислового навантаження, не працює на протиставлення «поганого» хлопця «хорошому», не демонструє «правильного» чи «неправильного» способів заторчати (я вже не кажу, що воно не наштовхує на думку, що ну його нафіг це робити взагалі!). Так само декоративними є і батьки головного героя. Нещасна у шлюбі жінка й кінчений пияк – її чоловік. Ці образи «затуляють дірки на шпалерах», трохи характеризують образ головного героя, але не розкриваються, не змінюються, не ставлять питань і не дають відповідей. Стосунки хлопця з батьком знову зводяться до уже хрестоматійного гридінського «виросту – уб’ю».

Відтак, тло повісті часто скидається на бутафорний фасад, який іноді вибудовують перед розваленими будинками в центрі міст. Позаду – лише опори й натягнуті банери. Хоча сама оповідь побудована досить цікаво, з розмежуванням погляду на події від «нього» і від «неї». Іноді такі вправи виглядають досить цікавими. І майже завжди вони виконані з великим чуттям слова, за яким, цілком можливо, ховається непересічний талант.

Діана Мельникова

Актуальна й, безумовно, цікава для підлітків повість. Стилістично вправний, витриманий, добре структурований текст. У центрі оповіді – дівчатка-старшокласниці з хороших забезпечених сімей та хорошої школи (відрізняється за цими показниками хіба що Карина) та старші хлопці – нижчого соціального статусу (юнаки студентського віку, які змушені працювати й для яких про вищу освіту не йдеться) та «одного кола» з дівчатами, як ось богемний молодик Сашко Сотник. Мовлення героїв правдоподібне (саме так, підлітки часто використовують сленґ та лайливі слова). Еротичні сцени не вульгарні й водночас позбавлені пафосно-піднесених кліше.

«Крута компанія» – такий собі художній посібник про проблеми підлітків, що показує, як можуть розвиватися події, яких помилок можна уникнути і як їх виправляти, врешті-решт, якщо вже наробили.

Натомість усе-таки штучність у повісті присутня. Усі персонажі без винятку пробують не лише курити травку, а й нюхають «білі доріжки». Поведінка старших персонажів-юнаків правдоподібна, але дівчатка, що так переймаються фізикою та бігають по репетиторах (Міла), також неодноразово «вживають», що, на мою думку, не відповідає дійсності. Загалом цей спосіб життя більше схожий на реалії американських підлітків, а не українських. Наші діти, як правило, курять та п’ють за гаражами, а от якісь наркотики дістати, гадаю, є не настільки просто. Тим паче затягнути без проблем в таку компанію дівчат, що переймаються своєю освітою та майбутньою кар’єрою. Принаймні, це був би виняток, а в «Крутій компанії» – це типово, усі такі. І Міла – не учениця мажорного ліцею, не представниця «золотої молоді».

Про кохання між Мілою та Дімою, як на мене, у повісті не йдеться. Є її закоханість у Сотника, захоплення ним, показана попри це їхня несумісність. Та чи через кохання Міла шукає знову зустрічі з Дімою? Чи тільки через усвідомлення його «хорошості» та фізичного потягу? Тобто якщо Мілу справді тягне до Діми на рівні повного затьмарення, то мав би спрацювати підлітковий максималізм, і всі ці розмови не про своє коло навпаки посилили б протест.

Відповідно й фінал виходить дещо штучний.

Олеся Мамчич

Цю книжку я би радше віднесла до дорослої, аніж підліткової прози, а стартувала би від віку читача 16+. Принаймні її можна рекомендувати не лише тим, хто хоче поностальгувати за своїм раннім юнацтвом, і не лише 16-20 літнім, як герої повісті. Коли чесно, то назва тут радше мімікрує під заявлений жанр. У книжці йдеться не так про вуличну підліткову компанію, як про побудову чоловічо-жіночих стосунків, у якому би віці вони не були. Це не так емоційні спроби перших закоханостей, як серйозні матриці у стосунках, які, найімовірніше, супроводжуватимуть персонажів усе життя. Як і складне ставлення до батька-алкоголіка, фізіологічний секс без жодних відчуттів із партнером-егоїстом чи спроба забутися в алкоголі. В принципі, ці життєві вибори цілком можуть стати і перед 30-40літніми. Написано жорстко, психологічно достовірно. І хоча мало віриться у довготривалі стосунки головної героїні з «пристойної» сім’ї та охоронця у супермаркеті, що має в анамнезі батька-алкоголіка й цілковиту відсутність амбіцій, щось у цій книжці зачіпає і веде. І це не лише динамічний сюжет, а й дуже впізнавані з життя ситуації, неоднозначні, на які сама не можеш дати жодної відповіді.

Андрусяк Іван. Лякація (Фонтан казок)

Володимир Чернишенко

Дуже важко буде виправдовуватися, якщо ця книжка не отримає відзнаку «ЛітАкцент року».

Справді-бо, маємо чудову іронічну, а часом поетичну, дотепну, а часом серйозну книжку віршів. Автор жонглює словами так уміло, що жонглерські кулі не лише по ходу міняють колір, а й перетворюються на щось зовсім інше. Книжка – багатюще джерело веселих неологізмів, які будуть цікавими і дорослим, і дітям. Тепер, мабуть, мені довго згадуватимуть, що «на роботі я геть розбегемотів». І це тільки один приклад!

Мабуть, завдяки чудовій роботі видавців, споживачі дитячої поезії (і я серед них) трохи розбалувалися. Маючи Григорчука і Фальковича, Савку і Міхаліцину, Дністрового з його рибами і Бедрика з його тьотьою Бегемотею, вони почуваються абсолютно вдоволеними. Якби не це, «Лякація» вибухнула б суперновою, а так – стає на нашу улюблену полицю дитячої поезії поруч з іншими книжками, які хочеться перечитувати, розглядати, цитувати й передаровувати молодшим дітям, як реліквію.

А я вже дав собі обіцянку, що наступного року я голосуватиму обома руками за поетичну книжку, яка запропонує читачу «віршоказку» на зразок «Ґруфала» Дональдсон чи «Жирафчика Джеральда» Джайлза Андре. Дотепну, глибоку, з вигадливим сюжетом і сміливими римами. Вважайте це моїм замовленням святому Миколаю (чи його уповноваженому представнику Іванові Андрусяку). Попереджаю одразу – я був дуже чемним!

Діана Мельникова

Це збірка симпатичних та дотепних віршів для дітей. Кожна поезія має добру фонетичну структуру, чіткий ритм, що дає змогу легко сприймати тексти та швидко їх запам’ятовувати. Багато з них містять у собі коротку кумедну історію, іноді в таких історіях трапляється подібний до новелістичного фінал (наприклад, у «З чого складається качка»). Доповнюють тексти оригінальні яскраві ілюстрації Лілії Курцеби. Загалом збірка «Лякація» відповідає вимогам заявленої дитячої категорії (молодший шкільний вік): книжковий формат, гарні незвичайні малюнки, легкі веселі вірші. Герої у «Лякації» традиційні: тварини – не лише котики й собачки, а й жирафи, бегемоти, крокодили тощо. Усі вони мають свою пригоду. У збірці наявний і сучасний компонент – використання ґаджетів, близьких тепер дітям змалечку.

Олеся Мамчич

За поетичну збірку «Лякація» Івана Андрусяка нагородили званням «Поет року» у рейтингу «Барабуки». Книжка містить дуже різні за стилем, але однаково професійні за виконанням тексти. Від кумедної сюжетної замальовки «13 трамвай» до вишуканих ліричних верлібрів «добре у хмарах дельфінам/ бо хмари також хвилясті/ і на гребенях у них часто/ виступає піна». Окрім єдиного вірша «Глюки» (іронія з нього, мені здається, відгукнеться радше дорослому читачеві) – все дуже добре скомпоновано, урівноважено гумором, приправлено каламбурами, словом, на таких віршах дітям варто рости. А хто читає цю статтю, не втомлюся нагадати: Андрусяк пише для дуже різних вікових категорій, і кожну його книжку можна сміливо рекомендувати. До речі, не забувайте і про «дорослу» його поезію.

Міхаліцина Катерина. Хто росте в саду (ВСЛ)

Володимир Чернишенко

Дуже важко буде виправдовуватися, якщо ця книжка не отримає відзнаку «ЛітАкцент року».

Той самий вивірено милий текст Каті Міхаліциної, той самий упізнаваний стиль ілюстрацій Оксани Були. Цього разу в центрі оповіді не паросток незнаної рослини, як у «Хто росте у парку», а соловейко, який шукає собі дерево для гніздування в незнайомому садочку. Одне по одному він облітає всі садові дерева та кущі, щоб нарешті знайти те, що шукав… І заодно дізнається про історію цього саду. Пишучи сиквел, письменниця зробила важливу новацію: додала дуже важливий мотив утрати та прощання з рідними. Адже дідусь, який посадив і виплекав сад, уже помер… І зробила вона це так вправно і ненав’язливо, без зайвої дидактики, що хочеться поаплодувати. Між тим, продовження як завжди невловимо поступається першій книжці. Чи то легкості, чи то свіжості й безпосередності малого паростка гінкго бракує цьому соловейкові… Найкраще, думаю, не розглядати ці дві книги – про парк і про сад – як початок і продовження. «Хто росте у саду» – окрема цікава, пізнавальна, багатошарова книжка для малечі.

Діана Мельникова
Книга є синтезом чудових яскравих ілюстрацій і тексту. Малюнки доволі точно й детально передають вигляд дерев, кожного листочка та квітки, зображення ж істот (пташок, комах, людей) стилізоване під дитячий малюнок. Емоції всіх «персонажів» графічно передані чудово, вийшло багато кумедних портретів. Текст пізнавальний, детально розказує про дерева та чагарники (майже всі фруктові). Та історія «Хто росте в саду» більше нагадує енциклопедію в художньому стилі – це стосується й ілюстрацій, і тексту. Сюжетність мінімальна. Соловейко шукає собі новий дім – дерево, де би він зміг звити собі гніздо. Таким чином у весняному саду пташка знайомиться з різними рослинами. Дерева розповідають не лише про себе, а й трохи про господарів саду – бабусю, дівчинку та дідуся, «який відійшов у вирій». Урешті-решт соловейко знаходить для себе те, що шукає, – дерево з червоними квітами, айву.

Видання дуже симпатичне, але є певним серійним продовженням книги «Хто росте у парку». Якщо придивитися, то цю фабулу авторка зберігає й у «Хто росте в саду»: так само є той, хто чогось шукає (паросток-соловейко), так само дерева відповідають йому заперечно (паркові-садові) і пошуки продовжуються. Тобто історії відрізняються, за великим рахунком, декораціями та персонажами.

Олеся Мамчич
«Хто росте в саду» Катерини Міхаліциної – логічне продовження минулорічного видання «Хто росте в парку». Такі ж вишукані ілюстрації (Оксана Була) і спокійний тон оповідача, що в легкому художньому обрамленні подає науково-популярні факти про навколишню флору й фауну. Факти деталізовані, як от «темно-зелені згори і світліші зі споду, гладенькі, ніби вощені, а з країв – як пилочка» листки вишні. Добротне видання для наймолодших, котрі у віці садочка-молодшої школи особливо допитливі у пізнанні світу. Приємно і читати, і милуватися.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики