«ЛітАкцент року – 2017»: відгуки журі. Номінація «Поезія»

Крук Галина. Доросла (ВСЛ)

Олена Гусейнова

Книжка Галини Крук «Доросла» – одна з трьох поетичних книжок, на які я в 2017 році дуже чекала. І єдина, якої дочекалася. В «Дорослій» є все, за чим я приходила в попередні книжки поетки: майстерність, філологічні прийоми, рамка значення/звучання, яка рухається і тим інтригує. Мені подобається назва нової книжки Галини Крук. Бо цей авторський рух – назвати чергову поетичну книжку «Доросла» – дуже простий і приємний. Дивишся на це слово на обкладинці й думаєш, а раптом Галя зав’язує з віршами. Бо доросла. Відкриваєш книжку, бачиш як поетка майже зловживає словом «любов», користується чоловічими та псевдоомонімічними римами, економить зусилля й не розламує або деконструює риторичні конструкції, й думаєш: може собі дозволити. Бо доросла. В книжці з такою назвою дуже добре почувається дитяче. І власне самі діти, яких тут багато. І вони зайняті дорослими справами. Діти сепаруються дещо суїцидально, зводять дім, підставляють голову під долоню смерті. До кінця книжки вони мають подорослішати. Або хоча б дорости. Дорости до літа або ж до війни. До альтернативного світу або альтернативного світла. Дорости до пригадування або забування. Зрештою, «Доросла» – це історія про вибір між оглядатися чи не оглядатися. Перевіряти «що в тебе позаду» самій чи дозволяти це робити комусь іншому. Про те, як дорослішати в світі чоловіків. Про те, як ставати собою. Прогнозовано слово «доросла» з’являється на першій сторінці. Галина Крук примусить нас сумніватися, куди ставити наголос у цьому кодовому для книжки слові. На «а» чи на «о». Але на останній сторінці слово повернеться. Тепер без зайвих сумнівів і з уточненням «і певна у власних силах». Це просто. І по-своєму приємно. Втім, хочеться, щоби сил і певності вистачило не тільки на наголос на «о». А й на те, щоби не починати подорожі за чужим воланчиком, який занесло на інший берег. Бо доросла.

Андрій Дрозда
Галина Крук нарешті доросла до того, щоб не писати наступну свою книгу рівно вісім років. На «Дорослу» пішло вдвічі менше часу. Для країни ці чотири роки перетворилися на дуже насичений подіями і спресований відтинок часу, однак нова книга Галі Крук зовсім не про суспільні стреси й катаклізми. Цю поезію пронизує відчуття втоми й розгубленості, дуже особисте й інтимне відчуття настання «дорослості» як пройденого перевалу, після якого мало би йтися легше, але чомусь не йдеться. Хочеться сісти і плакати, але ж дорослі не мають на це права. Якщо життя – це неминучість і марнота марнот, то поезія – не найгірший спосіб примиритися з ним і порозумітися з собою.

Євген Стасіневич
На жаль, «Доросла», на яку чекали, пам’ятаючи «Спів/існування», справляє враження необов’язкової книжки; ну, або перехідної, хоча ні. У Крук тут чимало неочевидного, штучно підігрітого на рівні емоцій: хоч як дивно, але так сприймаються вірші про любов (часто – до Бога). Є і просто гра за межею фолу, те, що вже й років десять тому було незручно в когось прочитати: «іноді найкращий вірш – як секс із незнайомцем», «така насторожена, як усмішка аутиста, весна». Звісно, перед нами серйозна поетка, і єдино правильні слова в неї теж є: чудовий «старий і море», а ще «живиця», «останній патрон». І хоч ці вірші належать частині, відведеній під війну, проте такий поділ у книжці достоту умовний, Крук скрізь приблизно однакова. Лірична героїня вкрай стурбована собою (чи то в силу перехідного віку, а чи тому, що поезія – штука егоїстична апріорі). І воно б добре, та за таких умов, коли Крук іде до інших тем, оте згадане і прикре відчуття необов’язковості міцнішає. Якщо говорити словами самої поетки: «легеньке розчарування». Хоч і «кожен має право на творчу невдачу».

Коробчук Павло. Хвоя (ВСЛ)

Олена Гусейнова

Перший розділ книжки Павла Коробчука називається «хвойна». І від рішення, як інтерпретувати це слово, залежатиме не тільки, про що ця книжка, а і що з нею роботи. Чи це «хвойна поезія» – здатна бути вічнозеленою й вічномолодою, а отже, здатна збільшувати кисень у повітрі й у легенях. Чи це історія про війну, щоби описати яку дуже потрібна літера «х». І тоді це книжка про найліричніші з усіх стосунків, які може собі дозволити людина. Про стосунки зі смертю. Навряд чи є щось корисніше для поетичної книжки, ніж можливість такого вибору. Якщо піти першим шляхом, то зашпортатись можна хіба об розділ «палеонтологія (з попередніх книг)». А відтак за бажання підбивати підсумки й рухатися в бік «вибраного». Якщо піти другим, то можна і не зашпортатися. Навіть об псевдоафоризми «мудрість – це скільки страждань в тебе було», навіть об риму «карту-старту», навіть об старість, якої бояться тридцятилітні.

Андрій Дрозда
Усі знають, що Павло Коробчук уміє писати. Дехто вважає, що «Хвоя» – найкраща його книга. Все у ній зроблено добре: написано, упорядковано, проілюстровано. Навіть рибки на обкладинці і сторінках виглядають як фірмовий знак поезії двотисячників. І все там знайомо, як удома, і читається легко, і про війну є, і про любов. Коротше кажучи, такі книжки мають бути в усіх коротких списках: від глянцевих видань до товстих літературних журналів, якби вони в нас були.

Євген Стасіневич
Зухвале рішення: помістити під однією обкладинкою і нові поезії, й «вибране» – на думку самого Коробчука, звісно ж. Зухвале і, загалом-то, програшне: не те, щоб раніше написане було куди кращим за найсвіжіше, але до «каменоломні» геть не все дотягується. Хоча надмірної сентиментальності тут повно («п’ятий клапан»). Як і багатослів’я, монотонності, штучної глибини (через ті ж таки біблійні конотації), нестримної тяги до афористичності, що насторожує автоматично: автор так і хоче недорогої ефектності, і це грає проти нього («смерть це каналізаційний люк», ну що ж таке). Підлітковості й недолугості взагалі чимало, навіть у програмному вірші «тридцять», де, поза іншим, видно вплив Жадана, проте не тільки там. І навіть не вплив, а ідентичний ритмічний малюнок, із яким у Коробчука постійні проблеми: великі текстові маси він часто тримає винятково римою; просодія – одна з найслабших ланок цієї поезії. Чого сперечатися, є в поета й хороше: «кохання – для молодих», також «я звалюю звідусіль», але воно тоне в кубометрах того, що має лишатися в чернетках. Коробчук і сам усе знає: «для розвитку ж має бути пристрасть», а не лише ангажованість начебто-втомленою риторикою.

Кіяновська Маріанна. Бабин Яр. Голосами (Дух і літера)

 

Олена Гусейнова

Навряд за останні чотири роки ми думали й писали про щось частіше й наполегливіше, ніж про те, що означає пережити й переживати травму. Про це говорили на круглих столах, дискусіях, відкритих лекціях, приватних розмовах. Міркували про голоси, якими травматичні досвіди озвучуються, і про голоси, якими такі досвіди замовчуються. Про травму, яку переживаємо тут і тепер. І про травми, які успадковуємо як велику тишу. Про те, як ця велика тиша озивається в нас зараз. «Бабин Яр» – книжка, в якій ця дискусія сучасних українських гуманітаріїв стає поезією. Майже 100 сторінок поетичних історії про тих, хто загинув у Бабиному Яру, хто спробував вижити, хто рятував, хто доносив, хто спостерігав, хто відмовлявся бачити. Про всіх, кому випало пережити й мовчати. Окремим текстом іде передмова, яка пояснює, що це не проста збірка віршів – це граничний досвід входження в травму. Зрештою, важко сказати, з чим маємо справу. З реконструкцією, фантазуванням, проекцією, запереченням, витісненням. Кожен із цих механізмів може робити постравматичний ефект іще токсичнішим, а може давати полегшення. Втім, галерея чужих мертвих просто страшить. Єдине, за що вдається зачепитися в спробах втриматися в межах рецепції, це опукла інтертекстуальність. Від першого до останнього тексту «Бабиного Яру» я думала про книжку віршів і малюнків дітей із концтабору Терезіанштад «Метеликів я більше не побачу». Голоси дітей, які ловили в свої прості й прозорі тексти останні фрагменти радості, з якої й мало б складатися життя, дозволяли рухатися через голоси дітей вигаданих.

Андрій Дрозда
Важка й важлива книга від Маріанни Кіяновської. Здається, що ні в кого більше на сучасній нашій поетичній сцені нема такого дару й водночас прокляття: ставати медіумом, посередником між світами живих і мертвих, говорити голосами тих, хто вже не з нами. Читати ці тексти непросто і страшно. Ще складніше переконати себе, що тримаєш у руках саме поетичну книгу , а не документальні свідчення, записані в незвичній формі. Такий ефект – це безумовний успіх авторки і свідчення того, що екстрасенсорні здібності таки існують.

Євген Стасіневич
Книга Кіяновської, де вона говорить за мертвих, тих, хто так чи інак пов’язаний із Бабиним Яром (і це не тільки євреї), є викликом не лише для автора: читачу і критику з цими текстами теж ох як тяжко. Зрозуміло, жодна тема сама себе повністю не викуповує, та «Бабин Яр» і не можна назвати просто «важливим літературним артефактом». Так, поетка версифікаційно не надто різноманітна (це помітно після певного порогу, коли сприймати історії з емпатією вже несила), рими як «штучна» гойдалка починають напружувати, а герої «з народу», загалом-то, на боці авторки: від них писати простіше, все списується на реалістичність. Це можна розцінити як суцільний удар під горло, де є і відчутні перегини («годувала слиною кота»; і це безвідносно до того, чи так було). Хоча головне питання: що ж іще тут є? Бо є чималий емоційний діапазон (від відчаю до любові й ненависті), є каталогізування досвідів, є сила простих історій («нехай воно минеться вже нарешті») – проте прориву не стається. Може, тому, що робота ведеться в зоні суцільного прориву. «в києві щось сталося не з жидами а часом»: з українською поезією після книги Кіяновської теж щось сталося, та радше на рівні тематичному. І це вже добре.

Мимрук Олександр. Цукровик (Смолоскип)

Олена Гусейнова

Знайомство з книжкою Олександра Мимрука починається з того, що доводиться гуглити назву. «Цукровик» виявляється тернопільською футбольною командою. Книжка «Цукровик» виявляється історією про місто, в якому «усе інакше». Ми попереджені – це урбаністична поезія, в якій не буде крокування бруківкою, милування вулицями-музеями й розкодовування палімпсестів. Нам обіцяють розгортання депресивного сюжету, де міське означає індустріальне, а індустріальне тримається на гайках та іржавих гвинтах. Ще – на дурних снах і хворих фантазіях. І на тому, що «Цукровик» – це звучить гордо. Тримається, але на останній сторінці таки завалюється. Нам навіть повторюють це слово тричі, щоби сумніву не було. Вестиме до цього завалу поет колами міста, місто зростатиме навколо дерева життя, дерево життя поступово ставатиме фальшивим. Відчутним буде обіцянка вибуху. Попри те, що вибуху так і не сталося (якщо не брати до уваги слова «вибух» на 90-й сторінці), в цій книжці є те, що зараз здається дуже цінним у поезії – наративність, яка дозволяє читати книжку власне як книжку, а не окремі добрі або не дуже вірші.

Андрій Дрозда
Олександр Мимрук описує простір захирілого радянського урбанізму. Важлива інтонація поезій «Цукровика» – гучне відлуння розваленої індустріалізації, коли завод чи фабрика ставали центром маленького всесвіту, «містоутворюючим» об’єктом. У таких ландшафтів свої барди і свої поетичні традиції, і з текстів Олександра Мимрука помітно, що він знає й шанує їх усіх: від поезії українського аванґарду до Сергія Жадана. Його верлібри сповнені стилістичних прийомів, які переносять читача в добу тотального оптимізму 1920-х рр. «Цукровик» – це розумна міська поезія, написана із рідкісним відчуттям балансу і гармонії. Зрілий і переконливий дебют.

Євген Стасіневич
Мимрук поет молодий, це видно і у відданості обраній темі (цехи, печі, труба), і в запалі, з яким він до неї повертається; ця поезія часто елегійна, тим і зворушлива. Травмовані урбанізмом, жителі міст-які-доживають-віку страждають очевидним стокгольмським синдромом: природа вже ворог, проте й поза нею непросто; фантомні болі як колективна травма, яку приємно роз’ятрювати. Але «мушу тебе розчарувати»: велика кількість загальників, а деталей, які не відпускають («мудрість накопичена поколіннями як пил у кутках під’їзду»), навпаки, мало. Поза залитими й розпеченими сонцем (його багато й воно сіре) поверхнями нема куди провалитися, додаткові смислові території не відкриваються: ну ж не спроби підв’язати сюди біблійний контекст нам обговорювати. Виходить, що часто тріумфує не бетон, а картон: одномірність, простота емоцій (хай і щирих) і тотального верлібру. «Цукровик» не надто солодкий, у поета є почуття міри, але вдруге куштувати це навряд чи захочеться. Хоча є «і коли на квартали спадає ніч» – текст, що змушує чекати на нові поезії Мимрука.

Карп’юк Василь. Глінтвейн дорогою на Говерлу (Discursus)

Олена Гусейнова

Якби мене попросили вибрати одну тенденцію українського поетичного 2017-го, то я назвала б «поетичну чоловічу відвертість». У 2017 році вийшло одразу кілька книжок чоловіків-поетів, які претендували на те, що ми звикли називати «чесність». Це був рік чоловічих віршів без масок, із власними іменами (а іноді й прізвищами) розсипаними між рядками, банальними римами, з оголеними сюжетами, прямими алюзіями. Віршів без фільтрів і навіть фільтра. Чому голосування критиків «ЛітАкцента» винесло в топ-5 не книжки Василя Махна або Іздрика, а Василя Карп’юка, буде для мене однією з цьогорічних загадок. Що пропонує ця відверта книжка чоловічих віршів? Піднятися на Говерлу, а по дорозі зупинитися й випити глінтвейну. Тобто спокійні й споглядальні тексти. Ще обіцяє струнку композицію, яка водночас і «мала життєва філософія» з авторськими пріоритетами. Пріоритетів чотири (як і розділів) – любити, думати, думати про душу й жити в горах. Одразу забіжу наперед і скажу, що для того, щоби книжка сподобалась, її треба почати читати з розділу «Гори» й ним же завершити. В цей розділ помістилися всі насправді відверті тексти книжки з людьми, тваринами, ягодами й речами. Але в інших фрагментах книжки відвертість розсіюється, натомість проступає сентиментальність. Нам чесно розкажуть, як чоловік пітніє під час температури, як з’їв грушку чи сливку, зізнається, що дружині доводиться митися у ванні без ремонту. Але тут не буде ні інтриги, ні самоіронії, заради яких і читають відверті чоловічі вірші. Натомість буде конструювання нехитрих афоризмів «вистріл – добра рана моєму тілу, а твоє я цілуватиму до рана» або імітації хоку про останні промені сонця і мряку, яка показує, де вода. Хоча все-таки перебільшую, є тут й інші відверті зізнання. Наприклад, про те, що «не так вже і страшно бути нудним». І дійсно, не так вже і страшно.

 

Андрій Дрозда
Василеві Карп’юкові пощастило, бо він народився і виріс серед гуцульських гір. Із дитинства Карп’юк належить до світу з потужною поетичною потенцією, і то вже проявленою, сформованою і прописаною. Коли вже випав тобі такий щасливий квиток, то щоб стати поетом не так і багато залишається: ловити сонячні промені, потоки води й повітря, запахи і звуки, а тоді – перетворювати їх на слова. Однак місце сили не лише надихає, а й зобов’язує. Карп’юк це розуміє й намагається писати не гірше від своїх учителів. Саме ця старанність і стримує його поезію. Сповнені імпресій і меланхолії тексти з нової книги, якось мляво й непереконливо прагнуть позбутися усталених художніх умовностей і знаків наслідування. Олег Лишега, Тарса Мельничук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович і Тарас Прохасько проявлені у віршах Карп’юка подекуди через настрій, сюжети і тропи, а часом і прямо названі та процитовані.

Теми, які зачіпає Карп’юк дорогою на поетичну вершину, важливі й водночас очікувані: стосунки між двома, любов і природа. Трішки Гуцулії, трішки Японії і навіть кілька київських епізодів, хоча в цьому ландшафті поет почувається найменш органічно. Він належить до іншого світу, у якому «смажена картопля з оселедцем смакує добре». Говерла Карп’юка залишає відчуття дивної легкості. Хтось назвав би це «новою щирістю», а ще хтось – «новою банальністю».

Євген Стасіневич
У Карп’юка вийшла дуже хороша книга. Інтонаційно надзвичайно чиста (так і кортить сказати «джерельна»), добра, подекуди іронічна, майстерна і у верлібрах, і в силабо-тоніці, сповнена чесними римами, та головне – геть начисто позбавлена фірмового українського надриву. Є світла печаль, але точно немає відчаю й чорної туги. Ці поезії на позір прості, проте серйозна внутрішня робота помітна, – і на рівні тем, і на рівні техніки; і така простота спрацьовує, бо вона підкріплена справжністю. З десяток віршів хочеться одразу вивчити напам’ять: «одного ранку прокинешся», «сніг випав, усе притишив», «ще осінь», «дощ перетворюється на сніг». У Карп’юка ніщо не надміру, бо ж справді «словом не можна об’їдатися». А про «крихти в ліжку», тобто про окремі мінуси й говорити не хочеться, їх мало і вони «прошиті в методі». Скажімо, ці тексти принципово не культуро-центричні (навіть якщо йдеться про Різдво), але тут, на відміну від Мимрука, це потрібно для вже згаданої чистоти: говорить поет, а не традиція за ним, і цього досить. До речі, з такого «високого наїву» у нас уже вибудовується паралельний усьому гучному і популярному канон – Лишега, Матіяш, Карп’юк – і це безмірно тішить.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики