За що ми любимо Урсулу Ле Гуїн

Коли помирають такі автори, як Ле Гуїн, покоління двадцяти-тридцятилітніх усвідомлює, що дитинство таки минуло. Бо більшість, якщо не всі ми, виростали зі стандартним бібліотечним набором: чотири різнокольорові томи Джека Лондона, синій комплект Ле Гуїн, зібрання Майна Ріда в поганеньких м’яких обкладинках і Дюма в різній комплектації. Якщо про Дюма, Ріда й Лондона ми звикли думати як про білих мертвих чоловіків, які описували романтичні пригоди десь далеко, де дівчата досі чекають на шляхетних лицарів, а чоловіки їдять ведмедів, то Ле Гуїн лишалася єдиним живим свідком нашого буремного дорослішання. Її ми сприймали як далеку родичку, що вміє розповідати неймовірні історії, як співрозмовника і навіть друга. То за що ми любимо Урсулу Ле Гуїн, «ікону літератури», як назвав її Стівен Кінґ?

Урсула Ле Гуїн. Фото з сайту denofgeek.com

За психологізм. Світи Ле Гуїн добре прописані, однак головна їх принада – не в деталізації чи цікавих подробицях, а в психологічно переконливих персонажах, що там мешкають. Частина оповідань Ле Гуїн – із тих, де на рівні екшну майже нічого не відбувається, натомість розгортається боротьба всередині персонажів, які переживають і долають кризу адаптації, дорослішання або втрати. Драми американської фантастки не пригодницького, а радше екзистенційного характеру. І для того, щоб вийти з конфлікту переможцем – якщо таке слово взагалі варто вживати, коли говоримо про тексти Ле Гуїн, – треба лишитися людиною. Навіть якщо ти тепер мешканець планети Зима і маєш, мов Дон Кіхот, боротися з нескінченними вітряками.

За те, що дала нам основу. Ле Гуїн – із авторок, які стояли біля витоків сучасної фантастики. Разом із Бредбері і Кларком, маючи за спиною трохи старших колег Сімака та Гайнлайна, Ле Гуїн створювала поле, на якому згодом почали експериментувати молодші автори.

У 1969 році роман «Ліва рука Пітьми» було відзначено найпрестижнішими преміями в фантастиці – Г’юго і Неб’юлою – і включено до університетської програми. Вже за п’ять років Ле Гуїн вдалося повторити тріумф: роман «Знедолений: дволика утопія» (назва – алюзія на «Бісів» Достоєвського), що належить до Гайнського циклу, приніс авторці ще пару Г’юго + Неб’юлу, а згодом також увійшов до університетської програми. Однак хоч би про що Ле Гуїн писала, в центрі її оповідей – питання рівності, справедливості та найкращого суспільного ладу. Американська фантастка прийшла в час, коли на сторінках «The Magazine of Fantasy & Science Fiction» і «Amazing Stories» домінували історії про космічні завоювання та нестримний прогрес: золотий вік наукової фантастики був оптимістичним і яскравим, як перші пригоди Супермена. Однак йому бракувало людяності та проблемності – і саме це принесла дочка антрополога Ле Гуїн.

Малюнок Michael Cho із сайту chodrawings.blogspot.com

За подолання жанрових меж. Фантастичні й фентезі-романи та оповідання – це, як правило, тексти, що назавжди лишаються у своєрідній книжковій резервації. Вони розвиваються згідно з власними законами й циркулюють у межах великої, однак закритої спільноти читачів. Хоча ці твори мають армію відданих прихильників, які обирають книжки саме за жанром, такі романи майже ніколи не потрапляють в умовний загальний канон і не долають «резерваційних» кордонів.

Варто поглянути хоча б на літературні премії, які досі виступають своєрідним демоном Максвелла, пропускаючи в канон одних авторів і блокуючи вхід іншим. Ані Нобелівку, ані Букера, ані Гонкурівську премію не дають письменникам, що створюють винятково фантастичні/фентезі тексти. У фантастичній резервації і канон, і премії свої.

Однак тим цікавішими є випадки «маленьких революцій», коли окремі автори долають кордони та встановлюють власні правила гри. Це, безумовно, вдалося й Урсулі Ле Гуїн, що засвідчує хоча б той факт, що у 2014-му письменниця здобула досить консервативну нагороду – медаль Національної книжкової фундації. Авторку відзначили за визначний внесок в американську літературу і те, що вона «піднялася над межею між фантазією та реалізмом, щоб створювати нові шляхи в художній літературі». Отримавши медаль, Ле Гуїн наголосила, що йдеться не тільки про вшанування її творчості, а й про прийняття та визнання літературною спільнотою наукової фантастики і фентезі загалом, тобто «письменників, які так довго були виключені з літератури… тих, хто останні 50 років спостерігав, як прекрасні нагороди здобувають так звані реалісти».

Фото з сайту nypl.org

Книжки Ле Гуїн варто знати вже заради того, щоб відчитувати численні покликання на її тексти у творах молодших колег. Більше або менше Ле Гуїн вплинула на формування стилю Чайни М’євіля, Девіда Мітчелла, Стівена Кінґа й навіть цьогорічного нобеліата Кадзуо Ішіґуро. Така безумовна повага й любов наступного покоління, яке ніколи не бажало скидати Урсулу з космічного корабля сучасності, – унікальний випадок у внутрішньо конкурентній спільноті авторів-фантастів. Ніл Гейман, один із найвідданіших шанувальників Ле Гуїн, дізнавшись про її смерть, написав: «Її слова завжди з нами. Деякі з них записані в моїй душі. Мені бракує її як чудової, смішної, колючої особистості, і мені бракує її як однієї з найглибших і найрозумніших письменниць». Марґарет Етвуд на сторінках «The Guardian» назвала Ле Гуїн «однією з великих письменниць XX століття», а Рік Ріордан, автор романів про Персі Джексона, визнав, що саме Ле Гуїн найбільше вплинула на нього в дитинстві.

За філософію. Ле Гуїн від ранньої юності цікавилася анархізмом та лівими рухами – можливо, саме останнє зробило її однією з небагатьох «дозволених» для радянського читача західних авторок. Крім того, письменниця переклала «Дао де цзин» – важливий трактат китайської філософії, тож не дивно, що оповідання Ле Гуїн нагадують притчі, а фантастичний простір для неї є радше зручним полем для аналізу людської природи.

За школу магії. Урсула на 29 років раніше за Джоан Роулінґ написала цикл романів про сироту, який потрапляє в школу магії та бореться зі злом. Земномор’я нагадує класичний епічний простір, де поруч із людьми мешкають дракони та інші чарівні істоти, а на острові Рок є справжня школа чарівників, у якій і навчається головний герой – пастух-сирота Дьюні. Навчанню Дьюні (який згодом отримає справжнє ім’я – Гед) присвячено перший роман циклу – «Чарівник Земномор’я». В «Гробниці Атуану» Гед потрапляє в лабіринт, у третій книзі циклу «На останньому березі» бореться з порушником Великої Рівноваги. В романі «Техану» на перший план авторка виносить проблеми гендеру та нерівного доступу жінок і чоловіків до освіти – навіть у магічному світі. А текст «На інших вітрах» засвідчує, що відстань між драконами та людьми насправді дуже мала. Однак хоч би про що Ле Гуїн писала, її цікавить насамперед глибока внутрішня єдність світу, де протилежні сили утворюють рівновагу, а без тіні не існує світла.

Ілюстрація Essy May із сайту newyorker.com

За толерантність. Книжки Урсули Ле Гуїн можна використовувати як блискучі посібники з толерантності, прийняття та поваги до іншого. Люди, чарівники, інопланетяни – всі вони різні, але рівні, всі мають право на власне бачення світу та існування в ньому.

Ле Гуїн боролася за рівність не лише у творчості, а й в житті. У своєму відкритому листі 1987 року авторка публічно відмовилася написати відгук на обкладинку нової антології з фантастики, де не було жодного тексту, написаного жінкою. Ле Гуїн пояснила, що вважає нову антологію самовпевненою, виняткова чоловічою і такою, що нагадує «чоловічий клуб чи роздягальню». Лист Ле Гуїн закінчила словами «Джентльмени, мені тут просто не знайдеться місця».

Портрет Урсули Ле Гуїн роботи Federico Piattі із сайту fpiatti.com

2004-го року Ле Гуїн розкритикувала Sci Fi Channel за те, що в адаптації роману «Earthsea» сценаристи зробили Геда, головного героя книжки, білошкірим, тоді як в оригіналі він червоно-коричневий. «Більшість персонажів моїх фантастичних книжок… не білі. Вони змішані, вони веселкові», «Мій розподіл кольорів був від початку свідомим і навмисним. Я не розуміла, чому всі в героїчній фантастиці повинні бути білими (а всі жінки на перших ролях мають “фіолетові очі”)». Руйнувати стереотипи і описувати розмаїття – такою була мета Ле Гуїн.

За вірність собі. На відміну від багатьох талановитих авторів, Ле Гуїн ніколи не піддавалася силі комерції й не гналася за модою, обираючи натомість свій шлях. «Ми часто стикаємося з тим, що різного калібру спекулянти від книжкового бізнесу намагаються продавати нас як дезодорант, вказуючи, що писати і що не писати. Але будь-якій людській силі можна і треба протистояти! До чого всіх і закликаю», – зверталася Ле Гуїн до колег. «Краса фантастики та фентезі – у свободі винахідництва. Але з усією цією свободою приходить відповідальність», – писала вона в іншій статті для видання «Slate». Саме цією тонкою лінією, що поєднує свободу творити та відповідальність за створене, Урсула Ле Гуїн прямувала все життя. І жодного разу не схибила зі шляху.

Фото з сайту cwer.ws