«Подорож до краю Європи» та інші найкращі книжки про мандри

 

 

1 лютого журі авторитетної британської нагороди Stanford Dolman Travel Book of the Year оголосило переможця 2018 року. Це – книжка «Кордон. Подорож до краю Європи» (Border: A Journey to The Edge of Europe) письменниці болгарського походження Капки Кассабової. Книжка побачила світ у 2017 році у видавництві Granta.

«Кордон. Подорож до краю Європи» – приклад якісного художнього репортажу, в якому майстерно й дуже органічно поєднані елементи тревел-блогу, історичних екскурсів, мемуаристики та, власне, репортажу. Емігрувавши з родиною з Болгарії у 1990-х, Капка Кассабова повертається на батьківщину, щоб описати побачене й почуте нині і співставити все це зі спогадами про дитинство. Як наслідок – маємо багатошаровий метафоричний, об’ємний текст про кордони не лише географічні, а й ментальні.

Фото з сайту theparisreview.org

Капка Кассабова досліджує «тіньовий регіон» (метафорично й буквально), де сходяться й розходяться кордони Болгарії, Греції та Туреччини. Протягом «холодної війни», що тривала півстоліття, пише Капка Кассабова, ця зона, цей трикутник, схований у прадавніх заростях, був «лісовою Берлінською стіною, над якою нависала тінь збройних сил одразу трьох країн».

Коли Капка Кассабова була дитиною, погранична зона між Болгарією, Туреччиною та Грецією, за чутками, була простішою точкою перетину для тих, хто втікав на Захід, ніж Берлінський мур, тому вона аж кишіла солдатами, шпигунами й утікачами. Капка пам’ятає, як на канікулах, які її родина проводила на узбережжі Чорного моря, вона гралася на пляжі лише за кілька миль від огорожі зі струмом, чиї зубчики були спрямовані не назовні, а всередину, вказуючи на ворогів: на людей, які відпочивали на морі, на потенційних утікачів. Вона пише, що німців, які тікали на Захід із НДР цим шляхом, називали «сандалями», бо тікали вони в тому, в чому приїхали начебто на відпочинок.

Через кілька десятиліть після еміграції, проживши довгий час у Новій Зеландії і зрештою оселившись у Шотландії, Капка Кассабова повертається сюди, на край Європи, і вирушає в подорож, щоб зустріти людей цього потрійного кордону – болгар, турків, греків, а також останню хвилю біженців, які тікають від воєн углиб Європи. Вона крок за кроком розкриває регіон, який був сформований послідовними силами історії: міграційними кризами, комунізмом, двома світовими війнами, Османською імперією та – якщо йти ще глибше – спадщиною міфів і легенд. Капка Кассабова досліджує цей загадковий регіон у компанії прикордонників та мисливців за скарбами, підприємців та ботаніків, цілителів, біженців та контрабандистів, вона досліджує фізичні та психологічні кордони, що перетинають його села та гори, і йде в пошуках історій, які розкриють секрети цієї місцевості.

Капка Кассабова під час мандрівки. Фото з сайту thespinoff.co.nz

Капка покладається у своїй подорожі на «химерну інтуїцію чи провидіння», як вона це називає. Вона починає подорож із Чорного моря й закінчує її Чорним морем, рухаючись на старенькому Рено уздовж Странджі, гірського пасма, розташованого в Туреччині й Болгарії, на сході історичної області Фракії.

Відтак, це не просто текст про мандри, як можна подумати з назви премії — це глибоке й усестороннє дослідження таємничого регіону. У книжці багато цікавих літературних посилань, топографічних описів, роздумів на тему, що таке «кордон», і багато усної історії — розповідей людей, яких авторка зустрічає на своєму шляху.

«Винятково: книжка про кордони, що змушує читача почуватися вільним», – так охарактеризував книжку британський журналіст, телевізійний продюсер та письменник Пітер Померанцев.

«Кордони. Подорож до краю Європи» не вперше попадає в короткі списки авторитетних премій. Так, ми писали в листопаді про найпрестижнішу премію у Великій Британії у сфері нон-фішн The Baillie Gifford Prize, у короткому списку якої була й книжка Капки Кассабової. А нині вона у короткому списку ще однієї важливої премії – The American National Book Critic Circle Awards у категорії нон-фікшн.

До речі, це не перша книжка Капки, в якій вона повертається у країну свого дитинства. Серед книжок, написаних раніше, є і «Вулиця без назви: дитинство та інші нещасні випадки в Болгарії» (Street Without a Name: Childhood and Other Misadventures in Bulgaria), яка побачила світ у 2008 році.

Ще одна переможниця – Джен Морріс
У Великій Британії є дві авторитетні щорічні нагороди, якими відзначають авторів найкращих тревел-буків. Це премія Британської гільдії письменників, що пишуть про мандри (British Guild of Travel Writers). Але на неї можуть подаватися лише дійсні члени Гільдії. І друга премія – це, власне, The Edward Stanford Travel Writing Awards, на яку можуть подаватися абсолютно всі, чиї книжки пов’язані з мандрами й вийшли або перекладені англійською мовою.

Жан Морріс. Фото з сайту thetimes.co.uk

The Edward Stanford Travel Writing Awards включає в себе дві основні номінації: Stanford Dolman Travel Book of the Year – її дають за найкращу книжку року про подорожі, і Edward Stanford Award for Outstanding Contribution to Travel Writing – її присуджують авторам за видатний внесок у літературу про мандри. Так, наприклад, минулого року нагороду за «видатний внесок» отримав відомий британський письменник, телеведучий та актор Майкл Пейлін. Він є автором численних книжок, присвячених подорожам. Серед найвідоміших – «Гімалаї», «Сахара», «Від Полюса до Полюса», «Навколо світу за 80 днів», «Нова Європа» та інші.

Цього року цю нагороду отримала 91-річна Джен Морріс, колишня військова, відома журналістка, історикиня, письменниця ,чия творчість зосереджена довкола теми мандрів, дослідження світу.

Джен Морріс провела понад півжиття у подорожах, написала понад 40 книжок, сотні статей, репортажів, есе та нарисів. Її називають письменницею, що описує й пояснює світ. Під час нагородження Джен Морріс сказала: «Те, про що я пишу, – це не подорож чи поїздка, йдеться навіть певною мірою не про місце, а про ефект місця на конкретну людину через її сприйняття…».

До речі, у вересні 2018 року у видавництві Faber вперше побачать світ щоденники Джен Морріс.

Історія нагороди
Ці дві номінації є основними, і саме про них найбільше пишуть медіа після оголошення переможців. Навіть не так, найбільше всіх цікавить саме книжка року, а вже потім і номінація «за заслуги». До таких висновків можна дійти, проглянувши новини на сайтах британських медіа, де дуже оперативно й детально розповідають саме про книжку Капки Кассабової. Але, зайшовши на офіційний сайт премії, можна побачити, що в неї є чимало додаткових – не таких солідних, але не менш цікавих – номінацій. Ці номінації, судячи з їхніх назв, є додатковими і мають своїх меценатів. Наприклад, The London Book Fair Children’s Travel Book of the Year — це номінація від Лондонського Книжкового Ярмарку на найкращу дитячу тревел-книжку. Чи премія за найкращу художню книжку «з відчуттям місця». Чи премія за найкращу книжку року в номінації Food & Travel. Або за найкращу ілюстровану книжку про мандри тощо. Повний переліг номінацій, короткі списки до них і переможців можна побачити на офіційному сайті The Edward Stanford Travel Writing Award. Радимо глянути, бо там справді є варті уваги, цікаві видання.

Загалом, під цією назвою премія відома лише два роки. З 2006 року, коли вона була заснована, і до 2014 вона називалася Dolman Best Travel Book Award. Але потім нагорода отримала ім’я Едварда Стенфорда (1827 – 1904), бо її спонсорує Stanfords – магазин мап і книжок про подорожі, заснований Едвардом у Лондоні ще в 1853 році.

Отже, The Dolman Best Travel Book Award вникла в 2006 році. Через два роки після того, як легендарна нагорода для найкращих книжок на тему подорожей Thomas Cook Travel Book Award з 25-річною історією, припинила своє існування. Причина банальна – у спонсора закінчилися гроші на неї.

З моменту свого заснування і до 2014 року The Dolman Best Travel Book Award проводив Клуб Авторів, а фінансував премію один з його членів Вільям Долман, звідси і назва. Тоді переможці отримували від 1000 до 2000 англійських фунтів стерлінгів. Зараз же переможці отримують 5000 фунтів стерлінгів (трохи більш ніж 7 тис. американських доларів)

Цьогорічні найкращі книжки про мандри
Якщо, читаючи про найкращі книжки про мандри, у вашій уяві одразу виникають путівники, карти, книжки про туристичні принади певного місця, то ні, все це не має жодного стосунку до книжок, номінованих на премію The Stanford Dolman Travel Book of the Year. Книжки з коротких списків премії, скоріше, будуть цікаво любителям репортажів та якісних текстів про мандри-не-туристичні. Окрім книжки (переможниці «Кордон. Подорож до краю Європи» Капки Кассабової, про яку – вище), у короткому списку цього року було ще шість, вартих уваги. Всі ці книжки далеко не про подорожі, принаймні, не стільки про них, як про речі значно глобальніші.

Магія малих островів
Патрік Баркхем написав книжку «Острів’янин: подорож навколо нашого архіпелагу», що побачила світ у видавництві Granta (Islander: A Journey Around Our Archipelago, Patrick Barkham).

«Британські острови – це архіпелаг, який складається з двох великих островів та 6289 невеликих. Деякі, як острів Мен, скидаються на окремі мініатюрні народи з власною мовою та податковими законами; інші, як Острів Рей в Ессексі, є покинутими та загадковими місця, населеними міфами, привидами та лисицями. Є відроджені острови, такі як Ейгг, що були звільнені від примхливих власників, щоб ними управляли їхні мешканці; є священні острови, як Бардсі, місце відпочинку 20 000 святих, який досі є місцем духовних таємниць; і пустельні острови, такі як Сент-Кільда, знамениті тим, що їх покинули люди, і зараз там мешкають дикі вівці й морські птахи», – читаємо в анотації до книжки. Власне, Патрік Баркхем вирішує дослідити острови й детально описати свою мандрівку. Письменник ставить собі за мету дізнатися, що це значить – бути острів’янином; як це – жити на маленькому острові.

Баркхем шукає особливу магію малих островів, досліджує деякі з найкрасивіших пейзажів на Британських островах. «Наші маленькі острови є одночасно і місцями свободи, і ув’язнення, оазисами миру та напрямками партійної діяльності, незвичайно заміськими та глибокого дикими. Це місця, де минуле незвично присутнє, але вони також можуть запропонувати бачення альтернативного майбутнього. Зустрічаючи дуже різних мешканців островів – від монахинь до морських птахів, від місцевих легенд до рідкісних підвидів вовків – Патрік прагне дізнатися, що означає бути остров’янином.

До речі, в 2015 році в нього вийшла схожа книжка, але про узбережжя «Coastlines: The Story of Our Shore» , яка отримала чудові відгуки і від читачів, і від критиків.

Невидима лінія
Гарретт Карр написав книжку «Правило землі: прогулянка кордоном Ірландії» (The Rule of the Land: Walking Ireland’s Border, Garrett Carr). Це друга книжка, в якій автор досліджує кордон і саме явище і поняття кордонів, у цьому короткому списку. Перша –книжка Кассабової.

«На хвилі референдуму щодо членства Великої Британії в ЄС, кордон Великої Британії з Ірландією набув більшого значення: він має стати кордоном із Європейським Союзом, – ідеться в анотації до книжки. – Гарретт Карр здійснив подорож кордоном Ірландії пішки та на каное, щоб розкрити його таємний ландшафт, із неспокійним минулим та непевним майбутнім. Ця невидима лінія стала прихистком для контрабандистів, утікачів, миротворців, терористів та для багатьох інших. Усе це показує метушню, що панує на кордоні, і змінює наш погляд на поняття нації, землі та влади.

Від зустрічі з мешканцями кордону до виявлення обрядів, прихованих шляхів та стародавніх пам’ятників, ця книга розкриває перед читачами прикордонну територію як своєрідне царство і ставить питання, чим це є для нашого майбутнього».

Де живуть дикі вітри
Книжка Ніка Ханта «Де живуть дикі вітри: прогулянка з європейськими вітрами від Пеннінських гір до Провансу» (Where the Wild Winds Are: Walking Europe’s Winds from the Pennines to Provence , Nick Hunt) уже здобула низку відзнак. Наприклад, вона стала Книжкою року за версією таких видань: A Daily Telegraph, A Financial Times, A Spectator Book.

Мандрівка Ніка починається на найвищій точці Пеннінських гір – вершині Кросс-Фелл. Саме тут він ловить єдиний названий у Британії вітер Хелм (Helm Wind). У південній частині Європи він переслідує Бору – поривчастий північний вітер, який несеться від Трієста – через Словенію – і до хорватського узбережжя.

Його полювання за сильним, теплим і сухим Феном, якого називають «поїдачем снігу», перетворюється на галасливу мандрівку радості й відчаю через Альпійські долини Швейцарії. А завершальна прогулянка триває слідами стародавнього шляху прочан на півдні Франції, яким він іде слідом за Містралем – «вітром божевілля». Саме Містраль свого часу мучив Вінсента Ван Гога.

«Це подорожі в дикі вітри, а також до диких ландшафтів і людей, які їх населяють – метеорологи, горяни, пастухи, моряки та інші. Незабаром Нік опиняється наодинці з силами природи, які він переслідує, він проривається крізь дощ, хуртовину, і навіть крізь час. Бо там, де бувають дикі вітри, є також міфи та легенди, історія та чудеса, наука та забобони, а іноді й віддалені гірські хижі, набиті соліннями, витриманим м’ясом та домашнім алкоголем, – ідеться в анотації до книжки. – “Де живуть дикі вітри” – це прекрасний, нестандартний тревелог, який робить невидимим видимим».

Одержимий морем
Книжка Філіпа Хора «ПрипливХвиліПадінняЗірки» (RisingTideFallingStar, Philip Hoare) – вже третя в біографії письменника «водна» книжка. Попередня книжка «Левіафан», написана 2008 року, отримала низку нагород і відзнак. Як пише оглядач видання The Guardian Алекс Престон у своїх враженнях про книжку: «Це – одночасно писання про природу, спогади, тревелог, літературна критика та елегія. Ерудованість Філпа Хора та його особиста одержимість морем робить із цієї книжки шедевр».

Настрій книжок Філіпа – скоріше меланхолійний, це погляд усередину себе, всередину явищ і речей довкола, всередину всесвіту. Ця книжка – про особисті стосунки між автором і морем, втім, так само можна описати і дві його попередні книжки «Левіафан» і «Море всередині». У ній ви знайдене і тіло мертвого дельфіна, якого на берег викинули хвилі, і купання в темному холодному морі, і Девіда Боуї… Цю книжку читати не просто, але однозначно варто, пишуть критики. Як варто читати і дві попередні його книжки, які всі разом наче створюють єдину історію, є частинами трилогії.

«Я закінчив читання книжку з бентежним почуттям привілею, що я отримав доступ до найбільш секретного, інтимного «я». Ця книжка може не отримати тих схвальних відгуків, на які вона заслуговує, тому що комусь може здатися, що вона охоплює ту саму територію, що і його попередня робота. Але вони пропускають той факт, що ця книга йде далі, у темнішу і прекраснішу глибину», – підсумовує Алекс Престон.

Запах гашишу і віскі
Ісамбард Вілкінсон подався в мандри найвіддаленішими куточками Пакистану, щоб змалювати справжній портрет цієї країни. Результатом його насиченої й часто небезпечної подорожі стала книжка «Мандрівки під плащем дервіша» (Travels in a Dervish Cloak, Isambard Wilkinson)

Захват і любов до цієї землі Ісамбарду прищепила бабуся, а точніше її англо-індійська історія життя. Цікавості додавали й дуже бурхливі щорічні візити до їхньої родини бабусиного друга Бегума. Тож, як каже сам Ісамбард, він захопився Пакистаном, як безстрашний підліток. Зрештою, почав там працювати кореспондентом, якраз у розпал Війни проти Тероризму. Тоді ж вирішив «відшукати за новинними заголовками справжню сутність країни, яка зазнала нападу ісламістів». Що з старого, містичного Пакистану вижило, а що було знищено?

Разом із Вілкінсоном читач зустрічає харизматичних вождів племен, що вже зникають, місцевих святих, які благословляють повій, гангстерських босів у нетрях, що кишать жорстокістю, естатичних мусульманських прочан та багатьох інших. Маневруючи на «мінному полі» переворотів, зрад, змов, бомб, автор намагається не оцінювати й не засуджувати. Як він сам пише, його вуха відкрити для історій, його очі відкриті, він відкритий до всього палімпсесту вірувань, мов та культур у Пакистані.

«Це захоплива, кумедна книжка, що пахне гашишем і віскі, сповнена радісної насолоди та жадоби до життя», – йдеться в анотації.

Амнезія і любов
Кушанава Чаудхурі написав дебютну книжку про одне з найбільших міст Індії – «Епічне місто:світ Калькуттських вулиць» (The Epic City: The World on the Streets of Calcutta, Kushanava Choudhury). І вона одразу отримала численні схвальні відгуки від читачів та критиків.

Письменник народився і виріс у США, закінчив Принстонський університет. І лише після цього вирішив поїхати в місто, яке колись покинули його батьки – в Калькутту. Колись промисловий і культурний центр Індії. Втім, це лишилося в минулому. Нині ж місто населяє понад 15 мільйонів людей, які зберігають історії про минуле і мають що розповісти про сьогодення. Кушанава пише про Калькутту як живий організм, малює не лише портрет міста, а цілих епох. Пише дотепно, цікаво і з розумінням.

«Чаудхурі не романтизує міста. Він досліджує деіндустріалізацію, яка перетворила найбільший виробничий хаб в Індії, на 45 тисячах акрів, на покинуті індустріальні землі, які називають «іржавним поясом Гангу», – пише оглядачка The Financial Times Емі Казмін у рецензії на книжку.

У книжці Чаудхурі також звертається до теми колективної амнезії щодо великих травм ХХ століття, які сколихнули місто: голод у Бенгалії в 1943 році, під час якого загинули три мільйони людей, смертельні індуїстсько-мусульманські бунти в 1946 році, які змінили географію Калькутти, коли сусіди пішли один проти одного; і революційні «конвульсії» початку 70-х років, коли освічена міська молодь прагнула вести війну проти корумпованої держави – і піддалася жорстоким репресіям.

Автор пише: «Останній великий трюк правителів: залишити нас наодинці з тропічним варіантом «стокгольмського синдрому», так, що час їхнього правління ми пам’ятатимемо як неймовірну епоху».

Але, попри все, – це лист любові до величі Калькутти. Саме так називає цю книжку оглядач видання The Guardian Вільям Далримпл у своїх враженнях про книжку. «Це прекрасний, чудово написаний лист любові до величі Калькутти: її високої культури, музики і фільмів, фестивалів і людей, до її кухні, міських ритмів і, перш за все, до її бенгальського коріння. У той час, коли так багато мешканців Індії залишають країну, щоб знайти роботу за кордоном, Чаудхурі, який народився в Буффало і виховувався в Нью-Джерсі, рухається в зворотному напрямку: до місця, яке він називає своїм справжнім домом», – пише Вільям.

До речі, короткі уривки усіх семи книжок можна прочитати на сайті The Telegraph.

Ця премія та її короткі списки дають чудове уявлення про те, як сьогодні у світі пишуть про мандри, які незвичні ракурси та теми обирають автори, як майстерно поєднують тревелог, есе, мемуаристику та художній репортаж. Якщо проглянути книжки з короткого списку премії, то бачимо, що сьогодні вже недостатньо просто вирушити в цікаву подорож, щоб написати справді класну книжку, що в основі все ж таки має бути, передусім, цікава ідея. Мандрівка – як метод, як інструмент писання, а не самоціль. Хоча саме подорож надає текстам динаміки, кольорів і натхнення.

Використані джерела: edwardstanfordawards.com, telegraph.co.uk, theguardian.com, ft.com, en.wikipedia.org, amazon.co.uk, litakcent.com, theparisreview.org

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.