І це правильно: Томас Майн Рід

Сучасних моряків раз на півроку примушують складати іспит із «плотиків». Так моряки між собою називають курси з виживання на морі. Що їм робити, коли судно затонуло посеред океану, шлюпки розбиті, а рятуватися й виживати якось треба. Крім інструкцій із користування отими «плотиками» – рятувальними надувними плотами, якими зараз обладнане кожне судно, — в курсі є дуже корисні поради: як відлякувати акул, як збирати дощову воду, як не отруїтися зловленою рибою, яку доводиться вживати сирою, хоча ти й не любитель японської кухні, тощо. Складають іспит моряки доволі часто, щоб бути в курсі всіх технічних удосконалень (винахідники не сплять) та нових теоретичних даних екстремальної медицини. Наприклад, моряки з подивом довідуються, що зігрітися спиртом, ужитим за звичкою внутрішньо, не можна — він позбавляє тільки від симптомів переохолодження, але теплообмін, тобто втрати тепла в холодній воді, тільки прискорюються внаслідок прийому оковитої. Одне слово, для сучасних моряків це робота й рутина, ще один із десятка сертифікатів про відбуті тренування, щоб реальній ситуації вони вже не вагалися, а завчено діяли. На щастя, більшості з них це ніколи не знадобиться: сучасні судна доволі надійні. І це якось приглушує усвідомлення того, які страшну ціну заплатили люди в морі за кожну з цих простих практичних рекомендацій.

Томас Майн Рід

Перший роман Томаса Майн Ріда, на який варто звернути увагу в цьому плані, «Загублені в океані», був написаний не те щоб задовго до таких курсів із виживання моряків, але навіть до того, як з’явилися морехідні училища й від моряків стали вимагати якісь дипломи й сертифікати. Дійсно, якось непристойно вимагати відповідного морського диплому від шкіпера судна работорговців, на якому розгортається дія. Точніше, тільки перші її акти. Тому що Майн Рід починає з того, де попередні романісти зазвичай закінчували – з кораблетрощі, пожежі на вітрильнику посеред океану. Не псуватимемо читачеві зустріч із книгою й не переповідатимемо сюжет. Герої борються за життя щохвилини, і щохвилини по-різному — збирають дощову воду в брезент, відбивають напад акул і декого, страшнішого за акулу, виявляють чудеса винахідливості, взаємодопомоги й мужності. Що характерно, ця стара книжка нічим порадам сучасної науки не протирічить і може бути своєрідним підручником зі спасіння в океані, записаним за розповідями вцілілих моряків. Океан у Майн Ріда повний життя, а значить — і можливостей вижити. Його описи птахів та риб, корисних і небезпечних, зробили б честь зоологічному довіднику. І тим більше дивує, як йому вдалося загорнути це море корисної інформації в динамічну пригодницьку оболонку. Інтрига не відпускає читача від перших до останніх сторінок. Одразу зрозуміло, що автор наділений даром оповідача. Тому що література — це насправді просто: хтось уміє розповідати історії, а хтось — ні.

Кажуть, товариство Майн Ріда дуже цінував Едгар Алан По, коли вони перетнулися в Піттсбурзі, Пенсильванія, у 1842 році й писали оповідання для одних і тих самих газет та літературних часописів. Едгар По характеризував його при цьому неймовірним брехуном, але настільки винахідливим, що відірватися від його історій було неможливо. Між тим, саме брехуном Томас Майн Рід не був. Навіть його вигадані персонажі завжди діють у реальних декораціях. Більшість його таких екзотичних романів були результатом реальних мандрів автора. Він дійсно гарцював преріями Дикого Заходу, перш ніж написати «Вершника без голови». Він дійсно довго мешкав у Луїзіані й на Міссісіпі, перш ніж написати «Оцеолу» й «Квартеронку». Народжений в Ірландії, він добровольцем записався до американського війська й лейтенантом брав участь в американо-мексиканській війні, був поранений в битві при Чапултепеку. Під кінець життя американська військова пенсія певний час була основним джерелом його доходів, хоча на той час він уже знову повернувся до Британії. Так само, на власному досвіді, писав він про полювання на жирафів у Південній Африці, і так далі, і так далі. Якщо задатися ціллю й підрахувати, скільки раз впродовж непосидючого життя йому довелося перетинати Атлантику на вітрильнику, стануть зрозумілі й джерела його морських історій. Він був таким бувалим пасажиром, що вже зміг би сам прокладати курс у тумані. І – призвичаївся слухати оповідки бувалих моряків.

У тому, що все було саме так, не дає сумніватися другий роман цього огляду — «Полювання на левіафана» — оповідь старого капітана-китобоя, записана зі слів головного героя, з яким автор заприязнився на полюванні в Луїзіані. Старий моряк пригадує перші, найпам’ятніші свої рейси на китобійному судні з Бедфорда. Здійснені в ті часи, коли на китів ще полювали з шлюпок-вельботів, і результат саме що поєдинку між океанським гігантом і гарпуном, пожбуреним рукою китобоя, був не зрозумілим до останньої миті. Тільки впродовж першого рейсу оповідач кілька раз мав нагоду вже нікому нічого ніколи більше не розказувати. Поранений кит хвостом на друзки розносить вельбот, і команда опиняється в холодних хвилях. Навіть після вдалого полювання хиткі човники не можуть повернутися на корабель в несподіваному тумані тощо, не варто переповідати роман. Цікавіше звернути увагу читача на те, що саме пригадує старий капітан, а що він залишає за кадром. Він весь — у деталях переслідувань і полювань, у тонкощах оброблення китових туш та пошуках серед хвиль «забуйкованих» китів — уже впольованих, за якими китобої повернуться пізніше, а також у підрахунках, яка ж платня припаде «на пай» одному матросу. При цьому ні слова про заморську екзотику, жодного слова не вартий страшний мис Горн, який їм довелося обігнути, щоб потрапити в Тихий океан, і загалі всі деталі плавання, які складали б основу традиційної «путівної» прози. Для цих людей дім — весь глобус. Алеутські острови, Мозамбік, Кергелен, острів Вознесіння цікавлять їх тільки як райони можливого скупчення китів. А в море вони подалися працювати й заробляти, це і згадують. А зовсім не гавайських красунь, як деякі інші, скажімо матрос-втікач Мелвілл. Мені пощастило ще застати одеських китобоїв і послухати їхні повідки. Саме так вони й пригадували молодість, ні чим не відрізняючись від американців Майн Ріда. Китів ось бити з 1986 року заборонили. І це, мабуть, правильно. А книжки залишились. І це теж правильно.

Після Майн Ріда залишилося близько 60 романів.