Голову Гайдріха звуть Лоран Біне: рецензія на HHhH

Лоран Біне. HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх / пер. з франц. О.Леська – Харків: Віват, 2017

Мій твір, як і звичайний роман, має прогалини, але у звичайному романі письменник вирішує, чи буде в нього прогалина і якщо буде, то де. У мене такого права, одначе, нема, адже я в полоні у свого сумління.

Лоран Біне, HHhH

Я ніколи не любила історичні романи, хоча, пригадується, зачитувалась у підлітковому віці Вальтером Скоттом. Історичний роман Лорана Біне HHhH, «Голову Гіммлера звуть Гайдріх», на перший погляд, обрала до читання з позажанрових причин. По-перше, тому, що Біне мені відомий насамперед як автор «Сьомої функції мови» — роману-спекуляції про те, що, можливо, Ролан Барт загинув не внаслідок автомобільної аварії, а тому, що це була змова вищих політичних та інтелектуальних кіл Франції. Ця книжка французькою досі лежить у мене вдома не читана — подарунок подруги, яка якраз і намагалася вчити мене французької. Друга причина, чому я все ж прочитала HHhH — Читацький клуб «ЛітАкценту», де його обговорили в березні (але туди я так і не потрапила з причин, для мене самої достеменно не з’ясованих).

Оскільки я пишу такий великий вступ, то вочевидь треба в другому абзаці одразу перейти до суті: роман викликав у мене захват, і я рекомендую його всім. Захват з двох причин: 1) цей роман — серйозна історична розвідка (втім, читається напрочуд легко) про те, як словак і чех учинили замах на Райнгарта Гайдріха — тогочасного протектора окупованої нацистською Німеччиною Чехословаччини, начальника Головного управління імперської безпеки, праву руку Гіммлера; 2) це водночас текст про те, як складно писати історичний роман, перебуваючи між Сціллою наполегливого визбирування найдрібніших історичних деталей і Харібдою примусу щось довигадувати. Перша причина важлива тому, що роман Біне, по суті, перебуває в струмені сучасного інтересу до документалістки — як у літературі, так і в кіно (згадаймо бодай лауреатку «Нобеля» 2015 року документалістку Світлану Алексієвич). Є спекулятивна думка, що цей сплеск інтересу до документалістики зумовлений тим, що раніше вигадку і фантазію, втілені в романі, сприймали як «вікно у світ» — але зараз, в еру відносно доступних подорожей, інтернету й консенсусу про неможливість суцільного історичного наративу, документалістика заступила старе й стала новим вікном у світ. Власне, я впевнена, що якби операція «Антропоїд» — замах на Гайдріха Йозефом Габчиком і Яном Кубішем, членами чехословацького Руху опору — була вигаданою, то для мене книжка значила б значно менше. Не тому, що я прихильниця історичної достовірності, а тому, що тоді б сприйняла це за типову літературну оповідку, а не малоймовірну подію, що таки сталась у 1942 році.

Та, крім операції «Антропоїд», обрамленої легким стилем і дотепами, у романі дуже багато автора як такого. Власне, те, як багато коментарів він лишає до тексту (наприклад, жаліючись, що йому не вдається писати, чи переказуючи кепкування подружки над його обсесивним читанням книжок про нацистів, чи кажучи, що видалив попереднє речення, а потім, після цілого дня потуг, усе ж повернув його), створило враження, наче «Ім’я троянди» й «Коментарі до “Імені троянди”» У. Еко поєднали в одному тексті. За абзацом з історичною хронікою слідує абзац про автора й історію написання, хоча часом ідеться і про те, як його покинула дівчина (та, яка раніше кепкувала) і не відповідає на дзвінки. З плином тексту ці рівні змішуються: тепер Біне не просто пише в окремому абзаці про свої письменницькі сумніви, а вривається в саму оповідь. Якщо він у своїй археології Третього Райху так і не зміг точно дізнатися, якого кольору була машина Гайдріха (чорного чи темно-зеленого?), то тепер, описуючи, як вона перетинає вулиці Праги, одразу ж у тканині тексту і зазначає в дужках свої сумніви.

Не дуже багато користі від цієї сценки, до того ж я її майже повністю вигадав. Мабуть, видалю її.

Лоран Біне, HHhH

Довигадування в історичних романах зазвичай і видається мені найслабшим місцем жанру. Я не знаю, де вірити автору, а де — ні, і мене це фруструє як читачку. Я знаю людей, що якраз це й люблять, а ще більше люблять містифікації: адже це справжня текстуальна диверсія, гра з читачем, якою він/вона й насолоджується, і, можливо, трохи від того спантеличений(а). Втім, я до них не належу, тож те, що я можу вірити Біне щонайменше на 90 % в тексті, мене заохочує — я навіть ладна записатись у лави його пошановувачок. «Історична монографія», чи «нарис», чи інший історичний жанр, який не належить до так званої художньої літератури, принципово різниться від «історичного роману» тим, що нічого не вигадує — хіба інтерпретує джерело. Біне, схоже, також нічого не вигадує (а коли йому доводиться, щоб створити-таки оповідь — одразу в цьому зізнається), тож «романом» його текст робить авторська присутність на майже кожній сторінці. Романний аспект у тексті переходить з історії на коментарі, у яких автор іронізує сам над собою, цитує Вайлдові слова про труднощі письма чи пише про ту-таки Наташу (яка кепкувала, а потім не відповідала на дзвінки).

Утім, роман про труднощі письма — аж ніяк не новинка (можна згадати кілька імен включно з Сартром, та з цього приводу є мій улюблений пасаж із «Доктора Серафікуса» Домонтовича: «У своїх наукових дослідах він імпонував ретельною поважністю свого наукового апарату, розмірами й кількістю скупчених приміток. Кожне слово в своїй статті, монографії, розвідці він стверджував низкою бібліографічних довідок. <…> Кожна висловлена фраза тягла за собою тягар бібліографічних нагромаджень»). Але сам спосіб, у який Біне поєднує труднощі письма з «нероманністю» історичного роману, його документальністю і відсутністю вигадки, є тим, що робить текст цікавим від початку і до кінця. Власне, словосполучення «історичний роман» у випадку Біне — це окремо «історичний» і «роман»: дві осібні частини, які, чергуючись і сплавляючись, роблять автора (попри те, що він займає меншу частину тексту) головним героєм, а головних персонажів — Гайдріха, Кубіша й Ґабчека — спробами реконструкції, які ніколи не говорять, щоб не було чути голосу автора (а хоч би і в дужках). Лорану Біне вдається потрапити одразу в дві тенденції сучасної літератури, популярної серед читачів і які схоплюють дух часу: з одного боку, захоплення історичним романом і складновизначеним жанром «документалістики», з іншого — в так зване постмодерне письмо з грайливістю автора, який не дає читачеві забути, що все це було скомпоновано. Але Біне це робить саме в історичному романі.  

Історичний роман перевертається з ніг на голову — але для мене це найважливіша причина, щоб полюбити цей текст.