Чому бути, того не минути: Айріс Мердок, «Чорний Принц»

Айріс Мердок. Чорний принц. / Мердок Айріс ; пер. з англ. Є. Даскал. — К. : Віват, 2018.

Нещодавно вийшов друком український переклад одного з найвідоміших романів англійської письменниці, а за сумісництвом Дами-Командора Ордену Британської Імперії, Айріс Мердок – «Чорний принц» (видавництво «Vivat», переклад Єлени Даскал). Написаний у 1973 році роман свого часу потрапив до короткого списку Букерівської  премії, а тепер, беззаперечно, зайняв почесне місце у моєму особистому рейтингу світової класики сучасності.

За сюжетом роману Бредлі Пірсон виходить на пенсію та вирішує усамітнитись у будиночку біля моря, аби нарешті написати твір, на який він так довго чекав. За 58 років свого життя, цьому перфекціоністу-пуританину не вдалося досягти письменницького успіху, адже він належав до тих «мучеників мистецтва», які

«радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим, чимось меншим (…) за правду».

На відміну від свого друга Арнольда Баффіна, що видавав щороку по роману (цікавий факт: перу самої Айріс Мердок теж належало не багато і не мало – 26 романів), Бредлі вдалось створити лише кілька книжок та рецензій, непомічених публікою.

Правда не може існувати в романах того, чиї слова настільки легко і швидко вишиковується у твір, вважає Бредлі. Справжньому професійному письменнику не потрібна муза, суперечить йому відомий у літературних колах Арнольд. Ці два формати письменництва – літературна «плодючість» Баффіна і складне, майже вимучене «народження» літератури Пірсона, його ідея творчого призначення, творчості через терни, страждання, протиставляються в книжці не один раз, а їх дискусії з цього приводу відіграли не малу роль у фінальному вирішенні долі головного героя.  

Багато років на посередній роботі збирача податків, невдалий шлюб, розлучення. Нудне життя без перспектив. Таким було життя Бредлі, прихильника ідеї про те, що «створювати щось можна лише, коли відчуваєш, що маєш вроджене право володіти ним». Та все ж він називає себе письменником, Пірсон відчуває своє призначення. Він знає, що одного разу створить щось дійсно вартісне, щось, що виправдає його існування. Варто лише залишатися вірним своєму чеканню, ніби східний мудрець, що роками споглядає за ростом бамбука, щоб одного разу віднайти правду та за мить створити шедевр. Чому бути, того не минути.  

Лунає телефонний дзвінок, і думкам про усамітнення у будиночку за містом приходить кінець. Вир сімейних чвар поглинає Бредлі, його спантеличують привиди минулого, ніби доля навмисно не пускає його за місто… Та чи запропонує вона щось натомість?

Роман Айріс Мердок – це не просто книга про книгу. Це досить складний багаторівневий екзистенціалістський твір, що за своєю атмосферою нагадує театральну виставу. «Чорний принц» наповнений ненав’язливими філософськими роздумами (недаремно авторка викладала філософію в Оксфордському університеті, а її перша робота була присвячена Сартру) та діалогами про життя та його абсурдність. У своїх роздумах Бредлі порушує питання свободи та страху. Чи може людина бути абсолютно вільною, та чи не зробить це її ще більш самотньою? Чи здатна вона приймати рішення, не оглядаючись на інших? Герой зневірюється в інституті шлюбу (в чому його переконують історії сварок Рейчел і Арнольда, спогади про власну колишню дружину Крістін та розтерзане життя сестри Прісцилли): «Людська душа не створена для постійного сусідства з кимось, а в результаті цього примусового сусідства часто народжується жахлива самотність, боротися з якою забороняють правила гри». З’являються думки про проблему вибору та його відсутність у людини, про натхнення та все ж, куди без нього, про кохання. Кохання, яке і cтає для Бредлі тією найдоречнішою правдою.

«…у голові пульсувала думка: “Час настав” (…) я просто усвідолював: значне, темне, надзвичайне щось чекає на мене в близькому майбутньому, пов’язане з моїм розумом, пов’язане з моїм тілом, яке в прямому значенні слова тряслося й хиталося від його страшенного незаперечного тяжіння»

Кохання. Банальна, здавалось тема. Та саме його Мердок вибирає рушієм, приводом до життя, найбільшим натхненням. Бредлі Пірсон закохався у молодшу на 37 років Джуліан, доньку вже знайомого нам Арнольда Баффіна. Якусь мить це кохання до молодої Джуліан здається банальним сексуальним потягом старого збоченця. Але вже через кілька сторінок я щиро вірила в його почуття, закоханість не лише в молоде тіло, але й у свіжий погляд, в живий розум дівчини. Його майже фізичні муки від кохання до значно молодшої від нього жінки не здаються сміховинними. Бредлі Пірсон викликає співчуття, а не огиду. Набагато огиднішими здаються всі інші герої, що вульгаризують почуття підстаркуватого закоханого і намагаються переграти все для власної вигоди.

«Чорний принц» – це роман у романі, обрамлений передмовою головного героя, редактора та «чотирма післямовами драматичних персонажів». Цей незвичний літературний прийом грає на його користь. Кожна з післямов написана від імені іншого персонажа, і в кожній з них ми бачимо сюжет з нової, протилежної перспективи. Історії ці суперечать одна одній, і ускладнюють однозначне прийняття читачем чиєїсь сторони.  Справжнє кохання між незрілою дівчиною і недописьменником-ідеалістом чи хтивість «Чорного Еросу», недолуге бажання повернути молодість? Спроба помсти, заздрість успіхові, чи банальний плід комплексів, описаних ще Фрейдом (згадаємо хоча б післямову Френсіса, і його теорію прихованої гомосексуальності головного героя)? Чи може це плід уяви занадто заглибленого у самоаналіз Бредлі Пірсона, нездатного навіть відповідно відреагувати на смерть власної сестри?  Кожен голос у післямовах говорить на свій лад. Після слів кожного можна почати дещо сумніватись у чистоті почуттів Бредлі, в його здоровому глузді. Але заразом жоден з героїв не викликає ані довіри, ані симпатії. Окрім, хіба що самого Бредлі, чиїй інтерпретації радить вірити таємничий редактор Локсій.

Бредлі Пірсон проходить через шлях пристрасного, тілесного кохання до сильного почуття, яке реалізує найбільшу мету його життя – написання роману. Правдивого роману, що за словами Локсія, може принести правду і нам, його читачам. Його буття визначене,  хай і ціною власної свободи, Бредлі нарешті отримує силу, якої йому не вистачало, щоб стати письменником.

Цей роман став не просто «паплюженням аркушів» на догоду читачам, а справжнім дітищем, вигодуваним пильним вичікуванням та терпінням. Ця історія знайде відгук як у любителів історій про всепоглинаюче пристрасне кохання, так і у найжорстокіших циніків, що полюбляють натуралістичні сцени. В ньому є те, що підкупає і любителів повільної психологічної прози, і читачів, що женуться за неочікуваними поворотами та цікавими сюжетами. «Чорний принц» підкорює своїм готичним кліматом, неквапливістю оповіді та залишає більше питань, ніж відповідей, починаючи від інтерпретації назви роману та завершуючи таємничістю постаті редактора Локсія, завдяки якому книгу Бредлі побачив читач.  Проте так чи інакше, роман зачіпає і змушує записати в кутку нотатника: «перечитати Шекспіра!».