Дімітре Дінев: Людина як дорогоцінний камінь

 

Дімітре Дінев. Янгольські голоси / пер. В. Кам’янець. Чернівці: Книги – ХХІ, 2018

Існують теми, у які хочеться поринути глибоко й надовго. Родинна сага – жанр для повільного читання, що компенсує мовчання кількох поколінь і стає дедалі популярнішим на тлі вже звично швидкого гортання сторінок, стрічок соцмереж, стислого монтажу та інших форм швидкісного сприйняття інформації. В архаїчно повільній історії про довгі й короткі життя-житія з характерними для кожного персонажа ключовими епізодами, рішеннями, щасливими й не дуже переживаннями кожному учаснику відведено гідний його час і простір, вимоги та умови доби, а також своя стеля бажаного й межа падіння.

Два роди, представлені двома чоловіками – нашими сучасниками Светліном та Іскреном – епізодично перетинаються кількома поколіннями предків на дистанції тривалістю в ХХ століття здебільшого в болгарському місті Пловдів та навколо. Це те поле читацької діяльності, яке створив у своєму романі «Янгольські голоси»« німецькомовний письменник болгарського походження Дімітре Дінев, що емігрував 1990 року з посткомуністичної Болгарії до Австрії. Роман 2003 р. – того ж року, коли Дінев отримав австрійське громадянство, – нещодавно вийшов друком у чернівецькому видавництві «Книги – ХХІ».

Точка відліку – сучасний Відень, із якого оповідь починається і до якого після столітнього кола історії повертається – щоб на мить затриматися і, обманюючи очікування читача, вирушити далі. Мить завершення історичного кола та зустрічі минулого з майбутнім у романі позначена персонажем Міро, який ще за життя почав підтримувати мігрантів у мить їхньої найбільшої скрути, а після смерті став «янголом» і продовжив свою добру справу відповідно до міфу щодо свого народження внаслідок непорочного зачаття. Достатньо було прийти з квітами до його могили на центральному віденському кладовищі, карта з яким розміщена на обкладинці книжки, і розповісти свою історію, щоб отримати допомогу, а від долі – другий шанс. Міро далеко не завжди був добрим у своїх вчинках і якось від страху через жіночий прокльон пішов шукати допомоги у «святого чоловіка». Але зустрів такого ж, як він сам, хоча й безкінечно втомленого від вчиненого ним зла. Крізь притьмарену свідомість катів «янгольські голоси» їхніх жертв прорвалися назовні й почали допомагати тим, хто виявив до злочинців добро, і докорінно змінювати їх самих.

Образ недоброї людини, яка все життя внаслідок вибору в певних історичних обставинах поводиться жорстоко і раптом, не витримуючи суми свого зла, усвідомлює вчинене і стає порятунком для інших, – ключовий для роману Д. Дінева. Зайнявши свої ніші в соціалістичному суспільстві по обидва боки закону, таке перетворення переживають два його герої: вони використовують інших або знущаються з них, зловживають владою, в інтересах режиму катують схоплених через ідеологічні підстави громадян, убивають, схиляють до розпусти й проституції та заробляють на цьому. І в певний момент кардинально змінюються. Цими образами автор фіксує ідею великого прощення дегуманізовного спадку ХХ ст. та відкриває нові горизонти майбутнього – майбутнього людяності за вибором. Завершується історичне коло, і починається новий етап, де домінує фактор етичний: у допомозі ближньому такі герої відновлюють ту розмову з Богом, яку вів у романі найстаріший персонаж, з котрого почалося століття, – піп Серафим, за іменем – високий янгольський чин, «полум’яний», найближчий до Бога, і після нього цю розмову нікому було підтримати. Герой, що сидів під деревом, як і багато інших міфічних і літературних персонажів, що також сиділи під Деревом Життя і тримали контакт із живими, мертвими та всією небесною ієрархією, – і гострив свого улюбленого серпа, яким стинав траву забуття на могилах, і розмовляв із Богом.

Як і в інших романах у жанрі родинної саги, історія виступає для героїв тлом, деталями якого стають їхні долі та поворотні моменти життів.

Шляхи батьків обох головних персонажів у романі Д. Дінева перетинаються біля пологового будинку, де з однієї образи народжується ворожнеча між простим міліціонером і значним партійним функціонером. Здавалося б, очікуваною є могутність партійців і незначущість «маленьких людей», але історична тривалість родинної саги дає можливість автору показати, а читачу – побачити інший розвиток сюжету. Не дуже розумний міліціонер Йордан починає вистежувати успішного й відданого партійця товариша Младенова, виявляючи одне за одним його слабкі місця й руйнуючи його світ прицільними ударами. Його зусиллями божеволіє дружина та розбещується син партійця, а він сам втрачає найдорожчу людину і, хоча все життя будував комунізм, залишає по собі лише триповерховий будинок. Водночас той-таки Йордан, що ніколи не демонстрував гнучкості переконань, щиро готовий прикрити сина свого керівника-генерала, котрий організував підпільну антирежимну радіостанцію. Цей випадок лишається чи не єдиним його людяним наміром, аж поки режим, що надавав сенс життю Йордана, починає руйнуватися.

Родоводи обох героїв (розміщені для зручності наприкінці книжки) сягають початку ХХ століття. Усі персонажі залежно від обставин ідуть на компроміси, прилаштовуються, брешуть, вірять в ідеї, шукають свого, а хто вміє, говорить із мертвими. З тими, кого добре знали за життя, і яких, наче межі не існує, смерть не забрала назавжди, а лише сховала – тож вони поряд, слухають і говорять, інколи янгольськими голосами, до тих, хто питає, слухає і чує. Вони прядуть нитку родинної історії, подовжуючи одне її коло за іншим.

«- Неймовірно, яка в тебе пам’ять, – подивувалася Доротея.
– Це тому, що я ніколи не переставала розмовляти з небіжчиками, – сказала Здравка», адже «пам’ять вишукує лише найчистіші місця, щоб там укріпитися».

Щоб продемонструвати історичні закономірності, які, за авторською логікою, залежать від людських учинків, зумовлених етичними переконаннями, Д. Дінев у цілком реалістичній манері пише про речі потойбічні й метафізичні. Ні янголи, ні живі померлі у просторі роману не з’являються – лише живі засвідчують їхнє існування та контакт. Втілення родинної пам’яті – Здравка – щотижня ходить до могил померлих дочок і чоловіка, щоб обговорити з ними сімейні справи, спитати поради, розказати новини. У романі немало смертей і багато цвинтарів, що відіграють важливу роль. Усі вони – у просторі живих: у могилах «спочивають люди», і потурбувати їх, поговорити, попросити про щось дуже важливе для живих – нормально. «Чоловіче, дітоньки, може, у вас там хтось є, з ким можна було б побалакати. Попитайтеся. Може, знайдете когось, хто допоможе нашому Івану…», – просить Здравка. Тут її онук Іскрен вчиться читати йписати, говорить щойно вивченою німецькою до діда, ім’я якого стає його першим написаним словом, списаним з могильного пам’ятника, а словом «Потойбіччя» він називає в дорослому віці свою кав’ярню. У смерть герої Дінева (що не стали ще за життя мерцями) переходять, як в інше життя – живими. Вони тихо лягають у велику чорну ріллю до своїх братів і сестер, і вона загортає їх, як тиха ніч: «Людина зникає в ній, що зернина, і більше її не побачиш». І ті зерна, звісно, проростають. І живі, здебільшого жінки, які вже нічого не бояться, говорять до них, підтримують зв’язок – і це допомагає їм жити і залишати у своїх живих нащадках той досвід любові, що єднає крізь час і простір і при нагоді виводить із безвиході. Драґоміра, бабця іншого героя, Светліна, також розуміла мерців і допомогла померлому батькові, дух якого почав турбувати живих, – принесла йому на могилу інструмент, яким той за життя робив останню важливу справу. Недарма саме двом своїм бабцям Дімітре Дінев присвятив роман: «Бабусі Каліопі, яка до кінця підписувалася хрестиком, та бабусі Дені, яка досі чекає, що їй повернуть украдені вівці» – саме образи старших жінок у романі сповнені терпіння, мудрості й любові попри всі обставини та конфлікти.

Перетини обох родів започатковує в романному просторі також бабця Здравка: Младенови й Апостолови епізодично й мимобіжно зустрічаються на кілька хвилин реального й романного часу: Здравка і Маріна, Маріна і друг Станоя циган Алі, Йордан і Міхо з Іваном, Здравка і Светлін, Доротея і Светлін. Тільки з коханням усе складніше: і Лена, і Радост зустрічаються з обома головними героями на різних життєвих етапах – любов обом завдає болю і стає наскрізною втратою. Так триває вічний полілог – учасники обох родів періодично перетинають межу життя й смерті, і чи то говорять, чи то слухають, а найчастіше – німотним барельєфом виступають із тіньової сторони свідомості живих. Їхня мовчазна присутність часом проривається в теперішнє і свідчить про неминучі зв’язки і зустрічі в глибині часу, які важко за браком інформації усвідомити і в які з тієї ж причини варто повірити і прийняти.

Історія для Д. Дінева складається з окремих життів, крізь які проявляються її закони та логіка і з яких складається державно-суспільний лад. Динамічні історії кількох болгарських життів у ХХ столітті читаються як такі, що могли б бути українськими – комуністична болгарська реальність настільки близька до нашої, і що далі читаєш, то більше дивує брак таких романів у нашій літературі. Історичні паралелі, подібність радянського і пострадянського досвіду – усе прагне сповідатися конкретними історіями неживих людей перед живими і звільнити їхню історичну пам’ять від травм і «покинутих секретів» (О.Забужко) – «разом вони раділи, але сумував кожний по-своєму». Про значні історичні події читач дізнається лише настільки, наскільки про них знали або не знали персонажі роману, наскільки вони були в них задіяні – тож стає відомо про «роботу» міліціонера в підпільній катівні, соціалістичного будівельника нового міста, будні й розваги партійного діяча, страхи переслідуваного інтелігента, успіхи військового та шахтаря, підпільні оборудки й малий бізнес усупереч соціалістичним ідеалам, епізодичні долі євреїв, ромів та турків, а також багато іншого – упізнаваного в історичній перспективі Першої і Другої світової, революції 1917-го, Голокосту, створення держави Ізраїль, пресу далекого СРСР. Історизм втілено насамперед через людський «макропідхід» до ключових подій минулого століття.

У болгар ХХ ст. були «секрети», дуже схожі на українські: герої Д. Дінева проживають свої негероїчні вчинки, партійні діячі зрікаються друзів і рідних, побіжно цементуючи ідеал «пролетарського майбутнього» брехнею, правоохоронці вистежують «ворогів народу» і знаходять їх у своїх сім’ях, а жертв комуністичного режиму, як і в СРСР, переслідують, допитують та ліквідують. Символічний колір режиму – сірий: «Він повертався до завдань сірих соціалістичних буднів… Що не було легко, бо крізь сірість важче дивитися, ніж крізь полум’я… Крізь сірість не можна щось побачити. Сірість можна тільки тлумачити». І: «Небо й земля ще не були розділені, але хтось уже створив людей і розділив їх. З одного й того ж він їх створив, із сірого». Перед кінцем свого існування режим, падаючи, зумів боляче зачепити тих, що мали неслов’янські імена, і провести примусове «звільнення від реакційної традиції» – перейменування турків, ромів із турецько-перськими іменами та прізвищами, а прислужник режиму, батько Светліна Йордан, що дієво і швидко провів цю процедуру, отримав у селі прізвисько «Йордан Хреститель».

Ставлення до ближнього – маркер, що неодноразово спрацьовує в просторі роману: які стосунки у людини з рідними, близькими й далекими, така вона і є насправді. І щойно змінюється вона – змінюється її ставлення до інших. Поки любов не знаходить шляху від серця до дії і, лишаючись непрожитою, сливою закочується під шафу і згниває, не буде герою спокою. Герої, мирно й гідно вкорінені в горизонталь і вертикаль своєї сім’ї й роду, живуть у злагоді, і смерть до них приходить легко й тихо. Вони стають янголами, і їхні голоси вчуваються періодично тому чи тому персонажу роману, вони допомагають живим, поки є шанс щось змінити. А такі, як Анґел Анґелов, відповідно до свого імені, безстрашно стають жертовними агнцями і дають тим, хто вже не бачить орієнтирів, другий шанс. Янгольське мовлення властиве і живим: у Светліна, коли він читає в армії вголос листи своєї коханої, у товариша Младенова, коли він виступає на партійних зборах із вірою у свої промови, натхненні коханою Ізабеллою, і в Анґела Анґелова – до болю буквально.

Янголи-охоронці людського роду, що дають людині другий шанс, не мають національності. Ними можуть стати як невинні або праведники, так і жорстокосерді кати. Логіка цих перетворень – «несповідимі шляхи Господні», пульс любові у людських родах, який не завжди чуєш, але який визначає життя. Родинна сага – жанр для тих, хто цінує досвід людських стосунків у будь-яких обставинах, адже рід і родина – перше, найближче, «своє» коло, що єднає людину з іншими людьми: усі ми зв’язані складними взаєминами, що з часом нашарувалися й утворили вузли, з яких звільняють лише прощення та любов.

«Найбільшу ношу носить людина в очах». ХХ століття – вік геноцидів, примусових переселень, воєн, революцій, а отже – мігрантів. Трагічний, дегуманізований, розпорошений – «час, коли у світі більше не було подорожніх, а бути тільки біженці й біганина». Він став свідком багатомільйонних цивільних жертв, що виявилися причетними до всіх конфліктів. Голоси віджилих поколінь підбирають слова й ведуть діалоги в родинних склепах і в безіменних похованнях, поки жива ланка роду зазирає у своє минуле і покоління за поколінням, людино-кроком занурюється вглиб історії. І поки не прокричить уголос свій персональний біль кожен із голосів минулого – крізь когось із живих, часом божевільних, святих чи убогих духом, не замовкне історія і прориватиметься в теперішнє до усвідомлення. Адже її логіка завжди ретроспективна – починається у щораз новому «сьогодні», говорить про нього і з його погляду, тому ніколи не ставить останньої крапки над «і».

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет ім. Т. Шевченка. Кандидатка філологічних наук, літературознавиця. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів — література ХХ століття та сучасний літературний процес.