Розмаїття — понад усе: дев’ять новинок української поезії

Поетичні книжки, що з’явилися друком в останні місяці, засвідчують приємну тенденцію — українська поезія щоразу строкатіша, розмаїтіша й «різновекторніша». Представляємо до вашої уваги дев’ять нових збірок. Гасло огляду: від «панку» до «неокласики».

Дмитро Лазуткін. Артерія («Видавництво Старого Лева»)

Книжки поета Дмитра Лазуткіна традиційно виходять у змішаному форматі — нові тексти тут переплітаються зі старими. Пропорції вираховувати не будемо, але просто відзначимо факт, що в «Артерії» читачі зустрінуть і давні пристрасні хіти на кшталт «Розвідних мостів…», і, наприклад, нові «ударні» речі, зокрема й воєнної тематики –
Небо у серпні
гаряче нестерпно –
тягнуться ночі, важчають звуки…
хтось їздить у мерсі з відкинутим верхом,
хтось їздить у танку з відчиненим люком (…)

Взагалі, ця тема не домінує у віршах Лазуткіна, але його воєнні вірші явно належать до найякісніших у сьогоднішній українській поезії — вони працюють у різних регістрах, зазвичай не переходять меж банальності та примітивної пропаганди.

Поет також не забуває й про свою «експериментальну», веселу іпостась. Вона, можливо, найвиразніше звучала у двотисячні роки, але Дмитро Лазуткін не відмовляє собі в задоволенні погратися з формою та зі світовим абсурдом і сьогодні: «хто? я? ц? д? / заспокойтеся, колесо! / чи обов’язково кудись їхати аби десь опинитися? / ви — не зайве / ви — не зайве / ви — на своєму місці».

Ірина Загладько. Легіт і лемент (видавництво «Смолоскип»)

Книжкою «Легіт і лемент» відкривається серія лауреатів минулого року літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Поки що чекаємо також на збірку Ігоря Мітрова, але вже можна насолодитися книжкою Олександра Мимрука, а також збіркою  Ірини Загладько, помітною поеткою та авторкою, учасницею різноманітних мультимедійних, інтердисциплінарних проектів на межі поезії та чогось іще.

«Легіт і лемент» значною мірою структурується навколо образу саду. А відтак — рослинності, розвитку, творення.

У нас пальці схожі,
а ти сіль розсипав;
хліб покотився від порога,
але ж не круглий.
Не переймайся —
з ребра долоні
можна створити більше,
ніж просто з ребра (…)

Збірка Ірини Загладько в нехитрий спосіб поділяється на два розділи — і так, вони звуться «Легіт» і «Лемент», перший позначено мажорнішим, а другий мінорнішим настроєм. Вірші, що їхня нумерація спершу зростає від 1 до 29, а потім повертається назад, у деяких випадках наповнені інтертекстуальністю й асоціативністю, нерідко обігрують різноманітні трактування фемінності, містичні й метафізичні моменти. А потім раптом демонструють опуклий і гучний мінімалізм. Його найкраще проілюструвати повним цитуванням вірша «Двадцять дев’ять» (нагадаю — межового в русі нумерації):
Нарвала вересу.
Накричалася.

Лесик Панасюк. Крики рук (видавництво «kntxt»)

Подібний принцип присутній і в новій книжці Лесика Панасюка «Крики рук». Тут теж можна зустріти і цікаві розлогі багатошарові метафоричні конструкції, що прочитуються цілими окремими сюжетами, й ефектні малослівні побудови. Як-от у цьому вірші, одному з найкращих у книжці:
Дитинство це падати в сніг
це падати в сніг падати в сніг
це падати

Падати в сніг це падати в сніг
це падати падати падати
падати в сніг
падати падати в сніг

У сніг
падати падати падати

Лесик Панасюк — дуже цікавий верлібрист, у його текстах є вишукана деталізація фактури, своєрідне «розповзання» асоціативних рядів. А дослідницьке, аналітичне спостереження за зображуваними реаліями чергується з неочікуваними, а тому сильними, спалахами сентиментальності. Або й із екзистенційною іронією:
Я читаю книжку великого формату
і почуваюсь інвалідом
і почуваюсь вагітною жінкою

На мене кидають зацікавлені погляди
листя-погляди
люди як осінні дерева кидають на мене погляди
люди як осінні дерева зі зламаними гілками
що наче руки складені на колінах
їхні руки наче зламані гілки валяються на колінах (…)

Книжка «Крики рук» — білінгва. Крім оригінальних віршів Панасюка, в ній також є російські переклади Станіслава Бельського, Катерини Деришевої, Ії Ківи, Володимира Коркунова та Дмитра Кузьміна.

Світлана Поваляєва. Після Криму («Видавництво Старого Лева»)

Для тих, хто пам’ятає Світлану Поваляєву за текстами, виступами й перформансами двотисячних років із присмаком альтернативи… Наскільки, звісно, слово «альтернатива» можна застосувати в контексті того періоду; в кожному разі, я, до прикладу, досі винен Світлані кілька знімків із її читань на Форумі видавців, здається, 2005-го, де вона сидить на підлозі серед розкиданих папірців, поряд люди б’ються подушками, а в ар’єргарді рубають щось важке мужики з довгим чорним волоссям… Так от, для тих, хто пам’ятає Поваляєву саме за такими штуками, навіть сама назва її книжки видаватиметься неочікуваною. Але що ж, часи змінюються — і ця поетка вже активно пише тексти на головну для сьогоднішньої своєї батьківщини тему:

Кажуть: «Коли все закінчиться, я…»
Але не закінчиться, все не закінчиться, все триватиме,
повз тебе прокволо нестиме течія
дохлу рибу і пластикове сміття, дерева і мертві квіти,
пір’я, шмаття і вату,
глинисті вуалі дощів, пінопласт розталих снігів
(…)
Можна далі мовчки бавитися, танцювати з тінями,
в піжмурки гратися,
доки водиш і не перейде черга водити
й тобі — ховатися
випаде хіба у небі або у воді,
але тебе викажуть мертві свідки —
квіти і пластикове сміття —
на суді

Або —
Раз. Не застрелиш лисицю, яка вночі
Наважилася обнюхувати заморожені бліндажі
Два. Якщо бодай раз на добу їв гаряче й посрав на невикупленій межі
Три. Двохсотий заробітчанин. Чотири. П’ять.
Бережи цей простір, поки твої побратими сплять.

Та в книжці обсягом у близько трьохсот сторінок, звичайно, знайдеться місце не тільки війні та її супровідним «принадам». Поетка пропонує читачам також добрячий блок чуттєвої, психологічної любовної лірики. Є в «Після Криму» й «панкуваті» вірші, різні заперечення примітивності, автоматизму, меркантильності життя. І, зрештою — як антитеза — тексти, в яких спостерігається гармонія чи бодай рівновага:

(…) незчуєшся як вже летиш танцюєш
і харапудиш верби річкові
і перед жодним богом не звітуєш
і демони згортаються в сувій
читатимеш колись і ані звуку
кімнатне полум’я і нетлі — хрускіт шерех…
а він тебе триматиме за руку
аби не сплутала із лівим правий берег

І все це — в характерній для Поваляєвої трохи розхристаній, шорсткій поетиці, на межі рими й верлібру, з романтичною прямолінійною риторикою та зі стрімким пульсом емоційності.

Ніна Кур’ята. Я буду дивитися, як ти пишеш («Видавництво Старого Лева»)

Попередня збірка Ніни Кур’яти з’явилася друком аж 14 років тому. Тож багато людей звикли сприймати її радше як журналістку. Що ж, добре, що нарешті настав час пригадати поетичне амплуа.

Одна з головних домінант збірки — психологізм. Портрети людини в краєвиді часу, краєвиди межових ситуацій (хоч би й ситуації письма, як у назві та у фінальному вірші, який цю назву дав), нюанси та напівтони відчуттів, сказане і промовчане тощо.

У книжці «Я буду дивитися, як ти пишеш» переважає римована поезія. В ній часто трапляється чимало відвертого, особистісного висловлювання.
важкий відхід зела
стає уже нестерпним
кінець завоювань
святковий сей бедлам
і я вже прийняла
важку корону серпня
піґулку розставань
мигдаль твого тепла

о осене твій сум
як завше густо синій
о осене твій син
засохлий деревій
і я в собі несу
пунктирну терпкість ліній
що проникає в сон
і навіть порух вій (…)

Або —
Вбачай майбутнє в нічному огарку
Лови мій голос в ранковій тиші
…я буду прикурювати тобі цигарку
…я буду дивитися як ти пишеш

Римована лірика Ніни Кур’яти мелодійна, тут багато важить фонетика (в окремих місцях аж навіть трохи нагадує тичинівський звукопис), гра слів, легкий містичний транс:
Я відкорковую вуличку гравію
Вечір тужавіє, вечір дичавіє,
Кличе гуляти під мідними дзвонами —
Дивними, синіми, немонотонними (…)

А у верлібрах, здається, акцент припадає радше на метафорику, на детальніше розгортання окремих образів, на ефектну лапідарність риторики.
ні це не чоловіки пронизують жінок
це жінки пронизують чоловіків
гострими тінями спогадів
солодкими спогадами тіней

не розгортайте мене
не заганяйте мене в тираж
не звужуйте перспективу
не робіть з мене
новий матеріал (…)

Катерина Калитко. Бунар («Видавництво Старого Лева»)

Масштабна поетична новинка від Катерини Калитко — «Бунар». Масштабна — не через кількість літературних премій, що їх збирає останнім часом письменниця, і не «за сукупністю заслуг», а через різноманітність і широту віршів книжки. До речі, слово «Бунар» із тюркських та балканських мов можна перекласти як «криниця» (згадаймо селище Татарбунари в Південній Україні, власне, в Буджаку). Тут важлива і фонетика, «внутрішня форма слова», і балкансько-тюркські алюзії — на такі речі поетка спирається в багатьох своїх текстах.

Книжка Калитко, як і личить великому твору сильної авторки, багатозначна й добре надається до різних трактувань. Але, як видається, все-таки чи не найголовнішим її мотивом-відчуттям є біль. У літературній роботі з ним поетка, схоже, має дуже непросте завдання: вибагливо естетизувати, проте й не порушити меж, сказати б, гуманістичного характеру. Видобуваючи десь трагічний огром —
Листопадовий сад. Білизна випрана.
Всі простирадла — з обрисами тіл,
і світло – як грудний надсадний схлип.
Такі зміїні очі золоті
в безногого солдата. Вік невизначений.
І медсестра біліша від стіни.
На вітрі рветься з мотузок білизна
в линяле небо. Сад із плащаниць.
Від печі пахне паленою кісткою
і кіт худий женеться за листком.
Тепер так легко й страшно бути близько.
Усе крихке, прозоре і зникоме.
Це утікає надувна планета
від хлопчика зі збитими колінками
і тане, напоровшись на прикметник:
яка війна,
яка війна велика.

А десь гірку іронію, до прикладу, в своєрідному диптиху — віршах «Чоловічий клуб» і «Жіночий клуб» (цитати з цих текстів — у відповідному порядку):
Маленький Принц виростає інкогніто.
У передпенсійному віці виходить з державної соцпрограми.
Любить гуляти пішки, але ганяє автівку, немов скажений.
Сортує сміття, бореться з побутовим алкоголізмом.
Відвідує ближню мечеть (біля неї красиві троянди).
У таємній шухляді, в заклеєному конверті
зберігає шеврон закривавлений. На Курбан-байрам
послідовно порушує традиції — йому шкода баранця.
Діти люблять його, навіть власні, на диво (…)

(…) Зміючка Оленка збирає гроші
на пластичну операцію — вже шостий рік
банка із ярличком «На мрію» тулиться на прилавку,
за яким вона варить каву. Яскрава блузка –
щоразу на довгий рукав, і густий макіяж.
Відвідувачі вдивляються їй в лице і поспішно відходять.
«Про що ваша мрія?» – спитав один, і вона, як дурепа, розплакалася.
Ні, не забути, як скручує болем пошрамовану шкіру
перед світанком, як по одному відвалюються давні крила.
Пересадити пам’ять про те, як він, затуляючи їй долонею рота,
Притискає лицем і спиною до розпеченого заліза, сичить,
що заборонив їй виходити з дому в цій сукні; зрадлива зміюка!
Зрадлива й зваблива, та більше уже не буде.
У банці «На мрію» до вечора — майже сто двадцять гривень. (…)

Оксана Луцишина. Вірші Феліцити («Видавництво Старого Лева»)

Найсвіжіша поетична книжка Оксани Луцишиної дещо співзвучна з її нещодавнім романом «Любовне життя» — маю на увазі метафізичний струмінь, складні системи алюзій і символів, цілеспрямовану працю з архетипами. Названі тенденції взагалі стали значно помітнішими в сучасній українській поезії десь так від початку 2010-х років, але саме Оксана Луцишина належить тут до найбільш послідовних авторів і авторок.

У деяких перших відгуках на «Вірші Феліцити» їхню стилістику порівнюють із «неокласикою». Певний сенс у цьому є (хоча тут із аналогічним успіхом можна говорити й про постмодерністські тенденції у м’якому, інтелектуальному вияві): книжка насичена цілим корпусом цитат і контекстів — від авангардного поета Каммінґса до (святої?) Феліцити чи Йорони, міфічної жінки-привида, яка плаче за своїми власноруч убитими дітьми.
(…) ти очі розплющиш вхопишся за кермо
і з лобового скла відчистиш підземний мох
ще не сира земля ще не нічна зоря
ще Аріадна спить у печері мов
зрізане гроно — зерна йому горять

Важливо, що в цих контекстах часто Луцишина оперує такими сюжетами й аспектами, які дають змогу дивитися на реальність, міф, історію чи архетип саме з жіночої перспективи.
той не знає нічого, хто так не жив —
із коханими наодинці
розкажи, Долорес, нам розкажи
як любили тебе чужинці

як любили тебе від душі, усмак —
в цьому слові немає бруду —
бо якщо я тебе назову не так
як я потім тебе забуду?

Ще один цікавий нюанс: ігри з архетипами та іншими подібними речами не залишаються у віршах Оксани Луцишиної просто «лоскотанням підсвідомості» — а нерідко здобувають тут філософічний, інтелектуальний вимір.

Варто згадати й форму «Віршів Феліцити» — переважно це добре «наточена» римована силабо-тоніка. Втіха тим, хто переймається за долю українського римування, та свідчення (коли згадати попередні книжки Луцишиної), що ця поетка вміє чітко працювати в різних ритмічних системах. Утім, струнка форма та інтелектуальна напруга зовсім не заважає цій поезії часто бути емоційною, пристрасною.

(…) О, Амфітріто, сказав дельфін, Ну ж бо, не муч, погодься!
Що ж, відповіла, Рибалка втонув — а Посейдон на троні,
Хай я царицею стану дну межи гінких тритонів,

Хай я вберу пурпурову зорю, хай я станцюю з вами!..
Тільки хай пам’ять мою зітруть, хай поконають пам’ять,
Хай розіб’ють уже й часоплин — інше-бо все розбито!..
…Добре, царице, сказав дельфін.
…Добре так, Амфітріто.
Або інший вірш:
…і раптом вечір настав
і дивишся — он далека зоря не боїться бути сама
і думаєш — Господи порахуй до ста
а далі немає чисел

може і вічності теж нема

бо як же її убгаєш у плач у німі кути
у цю міру речей у прихистки сліз і сліз —
у міру що нею стає кожне слово
з якого ти

немов із зорі ніяк не зістрибнеш вниз.

Остап Сливинський. Зимовий король («Видавництво Старого Лева»)

Один із головних майстрів метафоричного самозаглибленого верлібру, Остап Сливинський, у своїй новій книжці, вочевидь, вирішив більшою мірою віддати належне вже верлібру сюжетному. Втім, заспокоїмо прихильників його творчості: від своєї характерної образності поет відмовлятися, на щастя, не став.
(…) ось
моє життя, ось — твоє життя,
летять, ніби дві бабки, зчеплені у повітрі,
безглузді, безпам’ятні, з однією на двох
мертвою головою.

Вірші в «Зимовому королі» часто змальовують історії чи сцени, що розгорнулися навколо вирішальних, екзистенційних моментів. Це поетика болісних спогадів, тривожного серцебиття чи начебто малозначущих краєвидів і предметів, які своєю присутністю супроводжували емоційно гострі секунди.
І та дивна іграшка, його
подарунок: дерев’яний
меч, по якому
ще довго стікала живиця, —
ти пам’ятаєш?
Яка туга голова в смерті, що
вона пропустила цей жарт!

А східці, видовбані в пологому схилі
для матері, яка
вже й не вставала з ліжка?
                                                    Чому хвороба
лишилась глухою до цієї
невинної магії, якою обернулася
вічна його непрактичність? (…)

Та ще більшою новинкою «Зимового короля» для мене стали елегантні пошуки Остапа Сливинського в жанрі хайку. Значно самобутніші за стилізацію, яка була б у такому випадку цілком очікуваною.
Тривожні часи.
Я не впізнаю взуття,
що стоїть на ґанку.

Або — «Хайку революції»:
Дим у рукавах.
Ніби йдеш з цими людьми
лісистим хребтом.
Чи, зрештою, «Мирне хайку» —
Швидко в укриття,
покидавши сапи.
Весняна гроза.

Катріна Хаддад. Ніч чужинців (видавництво «Електрокнига»)

«Ніч чужинців» — дуже очікувана книжка. Адже Катріна Хаддад є досить активною й вельми яскравою учасницею української поетичної сцени вже понад десять років, але її перша збірка лише ось тепер побачила світ. Але також це, напевно, найбільш синтетична книжка з усього нинішнього огляду. Саме тому вона його й завершує.

Широта охоплення віршів «Ночі чужинців» — чимала. Тут ви зустрінете і трохи барокові стилізації, й любовний психологізм, висловлений через метафори, і пародійний епос грабіжників, і побутові замальовки, і дорожні чи пейзажні елегії-ідилії, і складне культурно-географічне поєднання київських, харківських, донбаських та близькосхідних контекстів, і війну, і мир, і дитячі спогади, і багато чого іншого.
(…) Їхала смерть із Тореза в Зугрес
через Гірне, Шахтарськ і Сердите,
шлях був відкритий, вільний,
лад був безладний,
        безвладний,
              самочинний.
Котились слова її котигорошками,
перекотиполЯми й перекотипОлями,
і сльози градами,
     і гради городами,
           й полями голови (…)

Або —
зберігайте спокій і гроші в ощадбанку
велика німа реклама
дивиться мунком (…)

Чи таке:
Гора надимається, наче живіт на вдиху. Ти бачиш усе.
З долини-степу вийде життям із піхви світло нове.
І сіль, і крейда (біла), й сірий намул,
і зброя, й вугілля — буде прадавнє дно.
Із лона Тетіс — Танаїс — десниця — маленький Дон.
Гряде на повідь-сіверку та сонце-кров-любов.

Композиція книжки досить складна, її треба читати з різних боків, у деяких випадках навіть переходячи не з лівої сторінки на праву, але навпаки. Непросто побудовано й самі вірші. Їм притаманна система наскрізних мотивів (охочі, наприклад, можуть спробувати відгадати, що має означати жінка з хвостом-кометою чи, припустімо, сіль), літературних, релігійних, філософських алюзій, логічних побудов і багатозначних метафор. Подекуди також з’являються візуальні ефекти, словотворення та інші формальні ігри. Що ж, за цими текстами відчувається потужна поетична культура, з якою авторка перебуває в постійному жвавому діалозі.
От уже спалахи висвічують електричні судини неба —
таємні ходи небесної води, а чи навпаки —
таємні ходи світла, яке крокує водними судинами.
(Це найкраща метафора — антиприродна й вигадана —
літератури, бо де тут зміст і де тут форма.)
Хай там як — а я бачу це дерево просто зараз посеред стіни,
аж усі енциклопедичні слова на літеру Р
ритмічно вистрибують і шикуються в лави рим.
Римарій — каже мені світ.
Хайтам’як — кажу я, це моє нове ім’я.

Поезія у випадку Катріни Хаддад настільки орієнтована на творення (тобто на понад-творчість), що після прочитання книжки загальне враження має космогонічні ознаки. Приблизно як нічне небо, винесене на обкладинку й певною мірою в назву — одночасно ніжне і жаске.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".