Матримоніальний Пікассо й «реферативна» Сидоренко

 

Тетяна Сидоренко. Ольга, дружина Пікассо. Київ: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018

Отак живеш-живеш та й не знаєш, що ювілей пройшов повз тебе. А в липні 2018 виповнилося сто років з часу одруження геніального іспанського художника Пабло Пікассо та відомої балерини, українки з Ніжина, Ольги Хохлової.

Мої знання з історії мистецтва, а тим більше з матримоніальної хроніки митців досить слабенькі, тож про цей ювілей я ніколи й не довідався б, якби не обкладинка нової книжки видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» – повісти ніжинської письменниці й журналістки Тетяни Сидоренко «Ольга, дружина Пікассо». Книжка привернула мою увагу найперше зірковим складом персонажів: крім Пікассо та його дружини, тут фігурують імпресаріо Сергій Дяґілєв, композитор Ігор Стравинський, письменник і кінорежисер Жан Кокто, письменники Ґійом Аполлінер, Луї Араґон, Ґертруда Стайн, художники Анрі Матісс та Жорж Брак, чиї імена винесено на ту ж таки четверту сторінку обкладинки. Але й це ще не вся компанія, бо для кількох велетнів забракло місця на обкладинці, тож поет Макс Жакоб, балетний танцівник Сергій Лифар і композитор Ерік Саті підпали під дискримінацію – залишилися сидіти під обкладинкою, в тіні своїх колег. Хоча одного прізвища Саті було б досить, аби моя рука потяглася в кишеню за купюрою, відповідною до ціни такої книжки.

Гаразд. Вас, напевно, цікавить питання, яку ж сатисфакцію за свій снобізм ми отримуємо на виході?

Та майже ніякої.

Очевидно, що поява такої книжки на наших теренах зумовлена згаданими часо-просторовими прив’язками. У світі написано чимало книжок про Пікассо, і постать Ольги в них мусить бути присутньою, натомість на батьківщині дружини художника належної уваги до Ольги досі не спостерігалося.

Ніжинська письменниця з великою симпатією висвітлює сторінки біографії своєї землячки, змальовує сприятливу атмосферу становлення обдарованої дівчини в Ніжині та Петербурзі, її участь у всесвітньо відомій трупі Сергія Дяґілєва «Російський балет», знамениту прем’єру балету «Парад» у Парижі, сімейне життя Ольги з Пікассо і без нього, її стосунки з сином і внуками, позашлюбне життя Пікассо тощо. До останнього – позашлюбного життя Пікассо – фраза «з великою симпатією» ніяк не стосується  : авторка чітко й послідовно засуджує Пікассо та його хаотичні позашлюбні метання наліво й іще лівіше. Протиставлення ідеальної чи ідеалізованої Ольги та знаменитого художника-паскуди – наскрізний лейтмотив повісти. Пікассо й подружня вірність чи батьківські обов’язки – речі несумісні, після кількох років певного умиротворення у шлюбі з Ольгою він шукає і знаходить шляхи, як вирватися з упряжі сімейного раціонального трибу життя назустріч експериментам і свободі, чим, ясна річ, завдає прикрощів жінці/жінкам і дітям, а якщо висловлюватися точніше – ламає їхні долі. Зрештою двоє з колишніх дружин Пікассо покінчать життя самогубством, одну знайдуть застреленою, ще одна матиме психічні проблеми, а Ольга, як змальовано в цій книжці, під впливом спогадів про Пікассо зазнає інсульту, після котрого втратить здатність ходити. Одна з дружин, а також онучка Пабло й Ольги напишуть книжки про Пікассо, в яких представлять його образ у дуже непривабливих тонах.

Довший список смертних гріхів художника ви можете сформувати собі, прочитавши книжку Тетяни Сидоренко. Якщо захочете. Але робити цього я вам не раджу.

Ось дві причини, до яких зводяться мої думки про цю книжку: 1. Неповнота; 2. Вторинність.

1. Головні герої твору – це картонні персонажі. Кожним їхнім кроком керує авторка. Коли вони говорять, то видно, як їхніми щелепами рухає Тетяна Сидоренко. Всі їхні вчинки ведуть до того, щоб читач затямив: знаменитий художник – паскуда, егоїст, цинік, аморальна істота, а його українська дружина – порядна аристократка й типова жертва. Я не заперечую, що це не так, але припускаю, що в їхньому спільному житті було більше епізодів, у котрих ця антагоністичність не виявлялася так виразно. Перший розділ книжки завершується сценою, в якій Ольга з немовлям, а наступний розділ починається, коли їхньому синові вже вісімнадцять років. Величезна прогалина в часі. Авторка частково компенсує її за допомогою вставок – так званого «есхатологічного інтерв’ю», – але такі вставки не дають опису подій, а тільки коротку розповідь про них із погляду одного з головних дійових осіб. Смішно читати, як в одній із таких вставок, уже прикінцевій, негідник Пабло засуджує свою ж таки поведінку.

Повість виглядає конспектом, авторка повибирала з біографії Ольги та Пікассо важливі, промовисті епізоди, але не завдала собі труду вмонтувати їх у повнішу картину, – картину бурхливого мистецького життя тогочасного Парижа, в якій читач побачив би обіцяних на обкладинці Аполлінера і Стравинського в дії, картину, в якій би був пластичний розвиток почуттів головних героїв. Натомість маємо ситуацію, коли авторка намагається нам втовкмачити: ось Ольга, вона танцівниця, ось її портрет у кріслі, а ми не розуміємо: танцівниця – у кріслі? в головної героїні все гаразд із пластикою? із пластикою характеру тобто.

2. У світі існує чималий масив літератури про Пікассо та його жінок, в Україні цю тему, здається, висвітлювали хіба у форматі статей. Про окремі зарубіжні видання авторка книжки згадує, наводить цитати. Я не робив ґрунтовного компаративістичного дослідження повісти Сидоренко з попередніми джерелами, це потребувало б великих зусиль, але натрапив у мережі на книжку «Пікассо й Хохлова» російської авторки Єлєни Шатохіної, видану десять років тому, з нагоди дев’яностої річниці шлюбу. А переглянувши книжку Єлєни Шатохіної, переконався в реферативному характері книжки Тетяни Сидоренко.

А далі – без коментарів. Прошу порівняти фрагменти цих видань:

Пабло Пікассо. Ольга (1923)

**
Елена Шатохина, «Пикассо и Хохлова»:
“«Портрет Ольги в кресле» уникален тем, что дает возможность не только увидеть “в цвете”, какой была невеста Пикассо в том далеком 1917 году, но и по-новому оценить возможности живописца Пикассо. Портрет славен тем, что в нем есть умиротворенно плавная линия, прихотливая игра оттенков, отнюдь не простое колористическое решение.
Хрупкая фигура Ольги в платье решена почти в черных, коричневато-лиловых тонах, и только белое тонкое лицо модели, красивые руки, высокая девичья шея, яркие цветы на веере и накинутой на спинку кресла ткани, словно вспышками озаряют пространство. Богатство сочетаний – черного и красного, золотистого и белого, терракотового и черного делают портрет нарядным, почти парадным.
А самое главное – портрет глубоко психологичен.”

Тетяна Сидоренко, «Ольга, дружина Пікассо»:
“«Портрет Ольги в кріслі» визнають унікальним. Він дасть можливість не тільки побачити в усій красі наречену Пікассо, якою вона була у далекому 1917 році, а й по-новому оцінити можливості Пікассо як портретиста. Картина прикметна неперевершеною грою відтінків і складним колористичним рішенням. Тендітну постать Ольги в сукні зображено майже в чорних, коричнево-лілових тонах, і на цьому тлі бліде витончене обличчя молодої жінки, красиві руки, висока шия, яскраві квіти на віялі й тканині, кинутій на спинку крісла, наче спалахами підсвічують простір.
А ще – портрет глибоко психологічний.”

Пабло Пікассо. Портрет Ольги в кріслі (1917)

**
Елена Шатохина:
“Ранимая, обидчивая и замкнутая натура Ольги – как на ладони.
Больше похожая на потерянного ребенка, она даже не пытается «восседать» в кресле как «гордая хозяйка положения», без пяти минут жена. И веер, и цветы на ткани, брошенной на кресло, – весь яркий декоративный антураж живет отдельной от нее жизнью. Нечто вроде неудачного маскарада. Кажется, сама модель догадывается о напрасных стараниях выглядеть «парадно»: в ней нет ни капли играющего притворства, артистизма, чтобы весело «обыграть сцену». Ольга кажется еще более хрупкой, еще более одинокой в окружении «веселого» богатства красок. Неожиданный оранжево-бежевый, ровный, ничем не заполненный фон стены позади кресла, в котором сидит позирующая возлюбленная Пабло, вносит неясное чувство тревоги и неуверенности, ноту драматизма. Словно что-то в картине не так… чего-то не хватает – будто кто-то должен войти… или, наоборот, исчезнуть. И сама модель слишком легка для тяжелого кресла и для этой пустой стены заднего фона. Она – сидящая с замкнутым лицом, отстраненная – на празднике красок будто чужая. С непреодолимой силой сопротивления выламывается созданный художником образ из заданных ему «рамок» парадного портрета. В этой погруженной в свои мысли Ольге нет ни крупицы, ни молекулы вызова миру, образ хрупкой девушки никак не соотносится с созданной потом легендой о тяжелом и властном характере русской жены Пикассо.
«Портрет Ольги в кресле» таит в себе немало и других неожиданностей и откровений. Вместо модной «испанки» на портрете совершенно непостижимым образом проступила простая и милая московская барышня. А внешне – это почти наследница по прямой линии самой Натальи Гончаровой с ее портретов в девичестве: у Ольги тот же миндалевидный овал лица, гладкая головка на прямой пробор, линия маленького сжатого рта, бесхитростная простота образа русской мадонны – та же грусть в глазах и длинных бровях. То ли предчувствие большой беды, то ли обреченность ангела, которому все здесь, среди людей, не нравится.”

Тетяна Сидоренко:
“Вразлива, емоційна й водночас замкнута натура – як на долоні. Ольга більше схожа на загублену дитину, вона навіть не робить спроби «зайняти» крісло, як горда й владна мадам, без п’яти хвилин дружина Пікассо, а сидить, як на чужому місці, з якого їй хочеться якнайшвидше встати. На картині Ольга не всміхається. До речі. На жодній із картин вона не всміхатиметься. Чому? Художникові видніше. Несподіваний оранжево-бежевий колір, рівна, нічим не заповнена стіна за кріслом – усе це додає незрозумілого відчуття тривоги й невпевненості, підсилює ноту драматизму. Начебто щось у картині не так… Чолось не вистачає… Начебто хтось повинен увійти… Або, навпаки – зникнути…Ольга чужа на цьому святі кольорів.
Образ тендітної молодої жінки ніяк не збігається зі створенною потім паризькою легендою про тяжкий і владний характер Ольги, дружини Пікассо. «Портрет Ольги в кріслі» таїть у собі й чимало інших несподіванок та одкровень. Ота печаль в очах і навіть у довгих бровах – або передчуття великої біди, або нетерпляче бажання заглянути по інший бік ілюзій, або приреченість ангела, якому усе тут, поміж людей, не подобається…”

Пабло Пікассо. Ольга

**
Елена Шатохина:
“И этот самый известный психологический портрет Ольги Хохловой можно считать в известном роде мистическим «коридором», по которому легко можно пройти во времена прошлые и будущие, все объяснить и все понять.”

Тетяна Сидоренко:
“Саме цей найвідоміший психологічний портрет Ольги Хохлової мистецтвознавці згодом назвуть містичним «коридором», по якому легко можна пройти в часи минулі й майбутні, усе зрозуміти і все пояснити…”

Пабло Пікассо. Пртрет Ольги (1921)

**
Елена Шатохина:
“Мария-Тереза Вальтер повесилась у себя в гараже в небольшом средиземноморском городке Жуан-ле-Пэн, пожелав заботиться о художнике на небесах. Накануне открытия очередной выставки художника в Мадриде, 15 октября 1986 года, пустила себе пулю в лоб вполне трезвомыслящая 59-летняя Жаклин Рок-Пикассо, богатая вдова Пикассо, которая называла своего супруга не иначе как «солнце» и «мой король», целовала ему руки и до конца своих дней советовалась с покойником, как ей переставить мебель в доме и что купить. В ужасающей бедности в психиатрической лечебнице скончалась самая таинственная его любовница – Дора Маар.”

Тетяна Сидоренко:
“Марію-Терезу Вальтер знайдуть повішеною усвоєму гаражі в Жуан-ле-Пен, а Жаклін Рок напередодні відкриття великої Мадридської виставки творів Пікассо в 1986 році нібито застрелиться у власному будинку. Дора Маар доживе до глибокої старості, щоправда, з великими психічними проблемами. Помре в жахливій бідності…”.

Пабло Пікассо. Група танцівниць. Ольга лежить на передньому плані (1919-1920)

….
P.S.
ЕСХАТОЛОГІЧНА РОЗМОВА
Якось під час Бієнале довіри стрілися на фуршеті пацанчик і пані. Перекинулися кількома фразами про потребу довіри, культурну комунікацію, авторське право, випили, закусили. А коли пацанчик протверезів, то виймає він зі свого наплічника книжку і вертається до тої культурної комунікації:

— Навздогін… нашій розмові… Щодо авторського права…
— Ви хочете мене в чомусь звинуватити? Маєте достатні юридичні докази? Критика, затямте, не повинна переходити у наклеп. Я вам скажу: я нічого не крала – те, що я зробила, це повернення історичної справедливості. Якщо ви уважно читали обидва тексти, то мали помітити, що ніякої московської баришні, ніякої російської мадонни у цій книжці нема. Бо дружина Пікассо не була московською баришнею, вона була українською аристократкою!

Ігор Котик

Літературний критик, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та літературно-критичної збірки «Про перетворення тіла на слово» (2019), співавтор збірника «Критика прози» (2011)