Матримоніальний Пікассо й «реферативна» Сидоренко

 

Тетяна Сидоренко. Ольга, дружина Пікассо. Київ: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018

Отак живеш-живеш та й не знаєш, що ювілей пройшов повз тебе. А в липні 2018 виповнилося сто років з часу одруження геніального іспанського художника Пабло Пікассо та відомої балерини, українки з Ніжина, Ольги Хохлової.

Мої знання з історії мистецтва, а тим більше з матримоніальної хроніки митців досить слабенькі, тож про цей ювілей я ніколи й не довідався б, якби не обкладинка нової книжки видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» – повісти ніжинської письменниці й журналістки Тетяни Сидоренко «Ольга, дружина Пікассо». Книжка привернула мою увагу найперше зірковим складом персонажів: крім Пікассо та його дружини, тут фігурують імпресаріо Сергій Дяґілєв, композитор Ігор Стравинський, письменник і кінорежисер Жан Кокто, письменники Ґійом Аполлінер, Луї Араґон, Ґертруда Стайн, художники Анрі Матісс та Жорж Брак, чиї імена винесено на ту ж таки четверту сторінку обкладинки. Але й це ще не вся компанія, бо для кількох велетнів забракло місця на обкладинці, тож поет Макс Жакоб, балетний танцівник Сергій Лифар і композитор Ерік Саті підпали під дискримінацію – залишилися сидіти під обкладинкою, в тіні своїх колег. Хоча одного прізвища Саті було б досить, аби моя рука потяглася в кишеню за купюрою, відповідною до ціни такої книжки.

Гаразд. Вас, напевно, цікавить питання, яку ж сатисфакцію за свій снобізм ми отримуємо на виході?

Та майже ніякої.

Очевидно, що поява такої книжки на наших теренах зумовлена згаданими часо-просторовими прив’язками. У світі написано чимало книжок про Пікассо, і постать Ольги в них мусить бути присутньою, натомість на батьківщині дружини художника належної уваги до Ольги досі не спостерігалося.

Ніжинська письменниця з великою симпатією висвітлює сторінки біографії своєї землячки, змальовує сприятливу атмосферу становлення обдарованої дівчини в Ніжині та Петербурзі, її участь у всесвітньо відомій трупі Сергія Дяґілєва «Російський балет», знамениту прем’єру балету «Парад» у Парижі, сімейне життя Ольги з Пікассо і без нього, її стосунки з сином і внуками, позашлюбне життя Пікассо тощо. До останнього – позашлюбного життя Пікассо – фраза «з великою симпатією» ніяк не стосується  : авторка чітко й послідовно засуджує Пікассо та його хаотичні позашлюбні метання наліво й іще лівіше. Протиставлення ідеальної чи ідеалізованої Ольги та знаменитого художника-паскуди – наскрізний лейтмотив повісти. Пікассо й подружня вірність чи батьківські обов’язки – речі несумісні, після кількох років певного умиротворення у шлюбі з Ольгою він шукає і знаходить шляхи, як вирватися з упряжі сімейного раціонального трибу життя назустріч експериментам і свободі, чим, ясна річ, завдає прикрощів жінці/жінкам і дітям, а якщо висловлюватися точніше – ламає їхні долі. Зрештою двоє з колишніх дружин Пікассо покінчать життя самогубством, одну знайдуть застреленою, ще одна матиме психічні проблеми, а Ольга, як змальовано в цій книжці, під впливом спогадів про Пікассо зазнає інсульту, після котрого втратить здатність ходити. Одна з дружин, а також онучка Пабло й Ольги напишуть книжки про Пікассо, в яких представлять його образ у дуже непривабливих тонах.

Довший список смертних гріхів художника ви можете сформувати собі, прочитавши книжку Тетяни Сидоренко. Якщо захочете. Але робити цього я вам не раджу.

Ось дві причини, до яких зводяться мої думки про цю книжку: 1. Неповнота; 2. Вторинність.

1. Головні герої твору – це картонні персонажі. Кожним їхнім кроком керує авторка. Коли вони говорять, то видно, як їхніми щелепами рухає Тетяна Сидоренко. Всі їхні вчинки ведуть до того, щоб читач затямив: знаменитий художник – паскуда, егоїст, цинік, аморальна істота, а його українська дружина – порядна аристократка й типова жертва. Я не заперечую, що це не так, але припускаю, що в їхньому спільному житті було більше епізодів, у котрих ця антагоністичність не виявлялася так виразно. Перший розділ книжки завершується сценою, в якій Ольга з немовлям, а наступний розділ починається, коли їхньому синові вже вісімнадцять років. Величезна прогалина в часі. Авторка частково компенсує її за допомогою вставок – так званого «есхатологічного інтерв’ю», – але такі вставки не дають опису подій, а тільки коротку розповідь про них із погляду одного з головних дійових осіб. Смішно читати, як в одній із таких вставок, уже прикінцевій, негідник Пабло засуджує свою ж таки поведінку.

Повість виглядає конспектом, авторка повибирала з біографії Ольги та Пікассо важливі, промовисті епізоди, але не завдала собі труду вмонтувати їх у повнішу картину, – картину бурхливого мистецького життя тогочасного Парижа, в якій читач побачив би обіцяних на обкладинці Аполлінера і Стравинського в дії, картину, в якій би був пластичний розвиток почуттів головних героїв. Натомість маємо ситуацію, коли авторка намагається нам втовкмачити: ось Ольга, вона танцівниця, ось її портрет у кріслі, а ми не розуміємо: танцівниця – у кріслі? в головної героїні все гаразд із пластикою? із пластикою характеру тобто.

2. У світі існує чималий масив літератури про Пікассо та його жінок, в Україні цю тему, здається, висвітлювали хіба у форматі статей. Про окремі зарубіжні видання авторка книжки згадує, наводить цитати. Я не робив ґрунтовного компаративістичного дослідження повісти Сидоренко з попередніми джерелами, це потребувало б великих зусиль, але натрапив у мережі на книжку «Пікассо й Хохлова» російської авторки Єлєни Шатохіної, видану десять років тому, з нагоди дев’яностої річниці шлюбу. А переглянувши книжку Єлєни Шатохіної, переконався в реферативному характері книжки Тетяни Сидоренко.

А далі – без коментарів. Прошу порівняти фрагменти цих видань:

Пабло Пікассо. Ольга (1923)

**
Елена Шатохина, «Пикассо и Хохлова»:
“«Портрет Ольги в кресле» уникален тем, что дает возможность не только увидеть “в цвете”, какой была невеста Пикассо в том далеком 1917 году, но и по-новому оценить возможности живописца Пикассо. Портрет славен тем, что в нем есть умиротворенно плавная линия, прихотливая игра оттенков, отнюдь не простое колористическое решение.
Хрупкая фигура Ольги в платье решена почти в черных, коричневато-лиловых тонах, и только белое тонкое лицо модели, красивые руки, высокая девичья шея, яркие цветы на веере и накинутой на спинку кресла ткани, словно вспышками озаряют пространство. Богатство сочетаний – черного и красного, золотистого и белого, терракотового и черного делают портрет нарядным, почти парадным.
А самое главное – портрет глубоко психологичен.”

Тетяна Сидоренко, «Ольга, дружина Пікассо»:
“«Портрет Ольги в кріслі» визнають унікальним. Він дасть можливість не тільки побачити в усій красі наречену Пікассо, якою вона була у далекому 1917 році, а й по-новому оцінити можливості Пікассо як портретиста. Картина прикметна неперевершеною грою відтінків і складним колористичним рішенням. Тендітну постать Ольги в сукні зображено майже в чорних, коричнево-лілових тонах, і на цьому тлі бліде витончене обличчя молодої жінки, красиві руки, висока шия, яскраві квіти на віялі й тканині, кинутій на спинку крісла, наче спалахами підсвічують простір.
А ще – портрет глибоко психологічний.”

Пабло Пікассо. Портрет Ольги в кріслі (1917)

**
Елена Шатохина:
“Ранимая, обидчивая и замкнутая натура Ольги – как на ладони.
Больше похожая на потерянного ребенка, она даже не пытается «восседать» в кресле как «гордая хозяйка положения», без пяти минут жена. И веер, и цветы на ткани, брошенной на кресло, – весь яркий декоративный антураж живет отдельной от нее жизнью. Нечто вроде неудачного маскарада. Кажется, сама модель догадывается о напрасных стараниях выглядеть «парадно»: в ней нет ни капли играющего притворства, артистизма, чтобы весело «обыграть сцену». Ольга кажется еще более хрупкой, еще более одинокой в окружении «веселого» богатства красок. Неожиданный оранжево-бежевый, ровный, ничем не заполненный фон стены позади кресла, в котором сидит позирующая возлюбленная Пабло, вносит неясное чувство тревоги и неуверенности, ноту драматизма. Словно что-то в картине не так… чего-то не хватает – будто кто-то должен войти… или, наоборот, исчезнуть. И сама модель слишком легка для тяжелого кресла и для этой пустой стены заднего фона. Она – сидящая с замкнутым лицом, отстраненная – на празднике красок будто чужая. С непреодолимой силой сопротивления выламывается созданный художником образ из заданных ему «рамок» парадного портрета. В этой погруженной в свои мысли Ольге нет ни крупицы, ни молекулы вызова миру, образ хрупкой девушки никак не соотносится с созданной потом легендой о тяжелом и властном характере русской жены Пикассо.
«Портрет Ольги в кресле» таит в себе немало и других неожиданностей и откровений. Вместо модной «испанки» на портрете совершенно непостижимым образом проступила простая и милая московская барышня. А внешне – это почти наследница по прямой линии самой Натальи Гончаровой с ее портретов в девичестве: у Ольги тот же миндалевидный овал лица, гладкая головка на прямой пробор, линия маленького сжатого рта, бесхитростная простота образа русской мадонны – та же грусть в глазах и длинных бровях. То ли предчувствие большой беды, то ли обреченность ангела, которому все здесь, среди людей, не нравится.”

Тетяна Сидоренко:
“Вразлива, емоційна й водночас замкнута натура – як на долоні. Ольга більше схожа на загублену дитину, вона навіть не робить спроби «зайняти» крісло, як горда й владна мадам, без п’яти хвилин дружина Пікассо, а сидить, як на чужому місці, з якого їй хочеться якнайшвидше встати. На картині Ольга не всміхається. До речі. На жодній із картин вона не всміхатиметься. Чому? Художникові видніше. Несподіваний оранжево-бежевий колір, рівна, нічим не заповнена стіна за кріслом – усе це додає незрозумілого відчуття тривоги й невпевненості, підсилює ноту драматизму. Начебто щось у картині не так… Чолось не вистачає… Начебто хтось повинен увійти… Або, навпаки – зникнути…Ольга чужа на цьому святі кольорів.
Образ тендітної молодої жінки ніяк не збігається зі створенною потім паризькою легендою про тяжкий і владний характер Ольги, дружини Пікассо. «Портрет Ольги в кріслі» таїть у собі й чимало інших несподіванок та одкровень. Ота печаль в очах і навіть у довгих бровах – або передчуття великої біди, або нетерпляче бажання заглянути по інший бік ілюзій, або приреченість ангела, якому усе тут, поміж людей, не подобається…”

Пабло Пікассо. Ольга

**
Елена Шатохина:
“И этот самый известный психологический портрет Ольги Хохловой можно считать в известном роде мистическим «коридором», по которому легко можно пройти во времена прошлые и будущие, все объяснить и все понять.”

Тетяна Сидоренко:
“Саме цей найвідоміший психологічний портрет Ольги Хохлової мистецтвознавці згодом назвуть містичним «коридором», по якому легко можна пройти в часи минулі й майбутні, усе зрозуміти і все пояснити…”

Пабло Пікассо. Пртрет Ольги (1921)

**
Елена Шатохина:
“Мария-Тереза Вальтер повесилась у себя в гараже в небольшом средиземноморском городке Жуан-ле-Пэн, пожелав заботиться о художнике на небесах. Накануне открытия очередной выставки художника в Мадриде, 15 октября 1986 года, пустила себе пулю в лоб вполне трезвомыслящая 59-летняя Жаклин Рок-Пикассо, богатая вдова Пикассо, которая называла своего супруга не иначе как «солнце» и «мой король», целовала ему руки и до конца своих дней советовалась с покойником, как ей переставить мебель в доме и что купить. В ужасающей бедности в психиатрической лечебнице скончалась самая таинственная его любовница – Дора Маар.”

Тетяна Сидоренко:
“Марію-Терезу Вальтер знайдуть повішеною усвоєму гаражі в Жуан-ле-Пен, а Жаклін Рок напередодні відкриття великої Мадридської виставки творів Пікассо в 1986 році нібито застрелиться у власному будинку. Дора Маар доживе до глибокої старості, щоправда, з великими психічними проблемами. Помре в жахливій бідності…”.

Пабло Пікассо. Група танцівниць. Ольга лежить на передньому плані (1919-1920)

….
P.S.
ЕСХАТОЛОГІЧНА РОЗМОВА
Якось під час Бієнале довіри стрілися на фуршеті пацанчик і пані. Перекинулися кількома фразами про потребу довіри, культурну комунікацію, авторське право, випили, закусили. А коли пацанчик протверезів, то виймає він зі свого наплічника книжку і вертається до тої культурної комунікації:

— Навздогін… нашій розмові… Щодо авторського права…
— Ви хочете мене в чомусь звинуватити? Маєте достатні юридичні докази? Критика, затямте, не повинна переходити у наклеп. Я вам скажу: я нічого не крала – те, що я зробила, це повернення історичної справедливості. Якщо ви уважно читали обидва тексти, то мали помітити, що ніякої московської баришні, ніякої російської мадонни у цій книжці нема. Бо дружина Пікассо не була московською баришнею, вона була українською аристократкою!

Ігор Котик

Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та статей, рецензій, поетичних і прозових творів, що публікувалися в українських і польських літературних виданнях «Буквоїд», «Слово і час», «Сучасність», «Критика», «Twórczość», «Borussia», «Кур’єр Кривбасу», «Український журнал», «Львівське метро», «Четвер», «Березіль», «Книжник-ревю», «Дзвін»). Співавтор збірника «Критика прози».