Плагіат: епідемія чи невігластво?

Ілюстрація з сайту blog.logos.com

Навіть не хочу переповідати та засмічувати простір посиланнями, скільки спекуляцій дозволяють собі численні автори й безликі боти мереж, намагаючись виправдати цілком меркантильні вчинки (плагіат) «віяннями часу» та «веліннями доби» (постмодерн). Дуже схоже на парадоксальну сентенцію, що пояснює відсутність правил дорожнього руху в окремих країнах Сходу: вулиці належать Богу, отже вони не належать нікому; а якщо вони не належать нікому, тоді належать усім. Жарт чи ні, але насправді не варто звинувачувати вищі сили й авторитетні концепції, якщо у вас елементарно бруд під нігтями.

А й справді, якщо буквально взяти на віру тези провісників і речників пост-модерну, всі оці перекручені, неправильно витлумачені фрази про «смерть автора», «неможливість нового», «кінець наративу» і т. д., то складається враження, що все правильно: можна взяти шматки історій / сентенцій / цитат попередників, заміксувати їх у власний текст і тоді навіть претендувати на статус деміурга нової епохи! Яка сліпота. Яка кон’юнктура.

Що ж, давайте розберемося крок за кроком.

Проблема в грі. Точніше в зумисному небажанні розрізняти, де можна гратися, а де це порушує правила інших, серйозніших ігор. У царині письменства щось може пасувати художній літературі, але є неможливим у критиці чи літературознавстві, де мусять бути присутні чітка структура та логіка – це ж науки, а отже ми маємо визнавати їхній формат, яким би архаїчним він не здавався в контексті окремих авантюрних теорій.

Читайте також: Богдана Романцова. Грабуй награбоване: відомі випадки літературного плагіату

Так, Барт говорить про смерть авторства і про текст як плетиво цитат, від яких нікуди подітися, але має на увазі дещо більше, ніж дослівне розуміння ним сказаного. Автор не помирає – надходить кінець традиційному уявленню про авторство як позицію повного контролю над текстом та претензію на абсолют¬ну оригінальність написаного. Мова як сукупність лексико-граматичних правил, жанр як конвенція щодо очікуваного сюжету, уже наявна множина подібних творів будуть впливати на авторів під час письма, свідомі вони цього чи ні. Перегуків із раніше написаним уникнути неможливо. Але перегуків, а не дослівних повторів – адже навіть уявлення про «цитату» в Барта не буквальне. Крізь центральний текст Джойса добре видимі Гомер і Шекспір, але віршем Джойс не пише і слів у великих не позичає.

Інтертекстуальність, що є наскрізною рисою постмодерної літератури, означає глобальну розмову автора з тими, хто писав до нього. Врешті, цей процес відомий давно – просто в нашій сучасності він стає особливо інтенсивним. Алюзія як натяк на текст попередника (не час для донкіхотства тепер), ремінісценція, що містить більш поширене пригадування написаного (говоримо чесно і виважено, у нас нема зерна неправди за собою) та й відверті цитати, уведені в тексти для посилення ефекту, зокрема, полемічного, – весь цей інструментарій інтелектуального письма має на меті якраз упізнавання тих, із ким ведемо літературний діалог. Загальна мета інтертекстуальності, тобто вкраплення одних текстів у інші, полягає в актуалізації позиції, сюжетів чи прийомів давніших авторів. А для читача це, знову ж, цікава гра: чи ми упізнаємо приховану цитату? Чи проведемо паралелі й зрозуміємо натяк автора? Прекрасний спосіб потішитися власною начитаністю та багатством знань – дрібка нарцисизму і для архітектора тексту, що порозкладав у закапелках своєї історії принадних шоколадних зайчиків, і для читачів, які їх познаходять. Повторю: сенс гри саме в тому, щоби цитати знайти і успішно згамати.

Читайте також: Ольга Петренко. Положення про академічний постмодернізм: самоплагіат (думки фахівців)

Навіть найбільш підступний інтертекстуальний жанр – містифікація – також цілиться на впізнаваність. Автор містифікації, скажімо, Юрій Винничук, сягає піку насолоди, коли спершу всі довго вірять у автентичність придуманого ним ірландського поета з ХІІІ ст. Ріанґабара, а потім вигадку розвінчують. Тоді зразу всі усвідомлюють власну наївність, а містифікатор і далі д’Артаньян. Тобто автор містифікації дурить до часу, а потім палко жадає викриття. Мовляв, оцініть же красу гри!

У художній літературі, як і в кожному мистецтві, дозволені будь-які експерименти, адже це ігрове й довільне витворення умовної дійсності. Тому авторам ніщо тут не перепона, – крім Бернської конвенції з питань авторського права.

Поза умовним світом художнього твору автори існують як фізичні індивіди та правові суб’єкти. Якщо автор у Барта «помирає» як суверенний творець, бо ж у його мозку постійно звучать уривки інших текстів, а перед очима біжать кадри переглянутих фільмів, то у правовому полі автори не просто живі – вони живуть ще 50-80 років після фізичної смерті. Юристи народ серйозний і вони добре вміють розрізняти художній твір, що бавиться ремінісценціями, і рукопис, який містить без дозволу закопіпащені сторінки.

Що вже казати про науку й академічну сферу! Тут з усього згаданого арсеналу художніх засобів виживає лише суха цитата, яка заявляє про себе як герольди про приїзд короля – лапками, іншим шрифтом і обов’язковим посиланням на джерело. Але загальна мета тут схожа: дивіться, каже автор наукового опусу, я читав оту книгу, я знаю позицію того і того дослідника (я розумний), бачите, ця цитата підтверджує мої тези (я знову розумний), а зараз я буду полемізувати з авторитетами (я сміливий і розумний). Якщо без жартів, то лише у такий спосіб існує наукове, вивірене знання: оно скільки людей досліджували Франка – я навів їхні думки, а тепер висловлю власне бачення.

Володимир Шелухін. Плагіат: звідки в гідри голови?

Слово плагіат походить від латинського plagiatus, що значить украдений, і, відповідно, від plagiareграбувати, але мені завжди уявлялося, що воно має щось спільне з англійським plague – чума. У плагіату такі ж руйнівні наслідки. На відміну від художніх прийомів, описаних вище, це дослівне копіювання чужого тексту з рівночасним усуненням його автора. Плагіатчик приховуватиме факт копіювання, адже такий вчинок свідчитиме, що він сам не може так написати або не хоче гаяти на таке свій час. Якщо замислене йому вдасться, усі, хто чесно пишуть тексти, рядок за рядком набиваючи їх на клавіатурах і страждаючи подекуди браком ідей чи творчими кризами, автоматично стають дурнями, бо нащо ж так мучитись?

Більшість людей украй погано реагують, коли кишеньковий злодій поцупить у них гаманець або новенький смартфон. Часом за таке б’ють. Більшість людей так само готові схопити за руку зловмисника, якщо стають свідками крадіжки in progress. Це продиктовано інстинктом самозбереження: злодія треба зупинити, бо завтра потягнуть у тебе. А ти ж збирав на той смартфон гривночку до гривночки! Так само ті, хто знають, що таке написати бодай двадцять сторінок тексту, ніколи не виправдовуватимуть плагіат. Просто включіть уяву: ви тиждень писали статтю, а злий хакер украв її, опублікував під власним іменем і ще й отримав за це гонорар (а може, й визнання). Але є кишенькові злодії, а є крупна риба. Бо хто краде цілими дисертаціями – це вже вищий пілотаж, це як «Мерседес» стибрити. Такому співчувають ще менше.

Коли я писав, що є щось спільне між плагіатом і чумою, то цілком мав на увазі, що в нашій науці зараз мор – жахлива та тривала пошесть. Птахи від сорому з неба падають. У всьому світі заплагіачений диплом чи поцуплена в колеги – ні, навіть не стаття – ідея статті, якщо лише винного викриють, є приводом для негайного здебільшого довічного вигнання поза межі академічного чи письменницького соціуму. Винних викривають: рано чи пізно тексти потрапляють у мережу, а комп’ютеру знайти схожі буковки на іншому континенті чи й іншою мовою, як розуміємо, іграшка (або буде іграшка рано чи пізно). Ну, але це у них там, у жорстоких буржуазних суспільствах, де за власність всі горло ладні гризти; а ми тут лише недавно авторські права на книги та фільми купувати навчилися. Масштаб наших плагіатних скандалів, які трапилися за останніх років три, вражає. Украй сумно, бо бачимо, що епідемія списування охопила майже увесь організм нашої науки, яку й наукою в такому разі назвати складно. Але скандали означають також і те, що ми бачимо хворобу як хворобу, як аномалію, яку треба лікувати. І я навіть вірю в доволі швидке одужання. Адже прийшли ж колись серйозні люди-юристи і таки примусили більшість благородних піратів після десятка чи двох позовів купувати авторські права. Плагіат є кодифікованим злочином і з ним, не сумніваймося, будуть боротися.

А от постмодернізм я хотів би захистити: сучасне мистецтво цитує, граючись і відверто демонструючи свої засоби гри. Бо метою справжнього мистецтва завжди було збагачення читачів / глядачів / слухачів знаннями про якомога ширше коло творців, яким є що сказати і яких цікаво слухати. Інтертекстуальність це про таке збагачення, а не про крадені коржики. І нехай отой підозрілий пост- потроху відходить від нас, звільняючи місце чомусь новому, чорнити пам’ять про нього не варто: постмодерністи копіювали зі значно веселішою і точно не з меркантильною метою.