Фентезі на матеріалі ретро-Києва

Світлана Тараторіна. Лазарус. – Київ: КМ-Букс, 2018

Роман «Лазарус» Світлани Тараторіної – один із фіналістів нинішньої літературної премії «ЛітАкцент року». В цій книжці читачі опиняються в «альтернативному» Києві 1914 року.

Світлана Тараторіна заявила про себе як лауреатка кількох конкурсів у сфері літературної фантастики. Зокрема, з рукописом «Лазаруса» вона перемогла в конкурсі від видавництва «КМ-Букс». Як наслідок, саме в ньому й побачила світ книжка.

Отже, як зазначалося, події роману відбуваються в місті Києві зламного 1914 року, проте, сказати б, в альтернативній реальності, притаманній історичному фентезі. Її головна особливість полягає в тому, що в Києві Тараторіної поряд із людьми живуть представники інших, так званих «людиноподібних» видів, або «нечисті». Їхня строкатість невичерпна. Тут і чорти, й русалки, відьми, водяники, упирі, вовкулаки, алконости, перелесники та багато інших. Їхнє співіснування з людьми – досить специфічне, навколо нього, власне, й розгортається основний смисловий конфлікт книжки. Річ у тім, що люди тут посідають панівне становище. Вони – громадяни першого ґатунку цілої імперії. А «людиноподбіним» узагалі дозволено жити й мати певні права лише в Києві та довколишніх регіонах, відомих під загальною назвою «Межа» (імення з надпрозорим натяком). Отож, у Києві й на території «Межі» витворюється хиткий баланс співжиття видів. З одного боку, вони торгують, приятелюють, кохають, усіляко взаємодіють. Із іншого — одвічний конфлікт людей і «людиноподібних» аж ніяк не розв’язано. Й тому серед людей активно діє радикальна організація «Двоголовий орел» — монархісти, «чорносотенці», які ненавидять «нечисть». А поміж «потойбічних» істот ширяться підпільні революційні змови та гуртки. Їхні учасники готуються до вирішальної війни проти людей, очікуючи на воскресіння свого легендарного непереможного воїна Змія…

Ось у яких обставинах до Києва випадково потрапляє слідчий зі столиці Імперії на ім’я Олександр Тюрин. Місцеві колеги-поліцейські просять його допомогти в розслідуванні резонансного злочину: знайдено вбитою людську дитину, і радикали наполягають, що це «нечисть» убила її з ритуальною метою. Втім, події закручуються так, що слідчому доведеться залишитись у Києві та розкрити не одну й не дві щораз небезпечніші таємниці. Якщо дотепер його знали як послідовного борця з загрозою від «людиноподібних», то перебування в Києві істотно скоригувало і погляди пана слідчого, і ціле його життя… А як він розгадає всі загадки та чи приведуть до Києва Змія, стане відомо вже наприкінці книжки.

«Лазарус», звичайно, багато в чому — іносказання «реальної» історії ХХ століття (хоч і не тільки його). Часом ця іносказальність занадто вже підкреслена. Так, для тих, хто не впізнав заяви про ритуальне вбивство дитини, з’являється ще й убивство імперського прем’єр-міністра. Світлана Тараторіна через відносини химерних потойбічних істот і за своєю суттю не менш химерних людей демонструє ті соціальні механізми й процеси, що їх можна описати як колонізацію, ксенофобію, сегрегацію, асиміляцію, дискримінацію (письменниця при цьому зовсім не схильна ідеалізовувати й пригнічених). Попри демонстративну прив’язку до конкретної історії України, насправді, ці процеси й механізми суть явища універсальні та позачасові (принаймні, наразі скидається саме на те). А відтак, і ці мотиви «Лазаруса» цілком можна читати ширше, універсальніше, поза неодмінним контекстом свого часу і своєї країни.

Проте своє місце дії, «ретро-альтернативний» Київ Тараторіна виписала з любов’ю, зі знанням і зі смаком, зокрема зі смачними подробицями, що нерідко визначають майже все. Краєвиди, топоніміка, архітектура, одяг, побут і його предмети, суміш реальних і стилізованих міських легенд – усе це дає книжці вельми багатий колорит у межах її загалом реалістичного письма.

(…) Було зовсім темно, коли поліціянти вийшли на центральну площу розважального парку Шато-де-Флер. Навколо прогулювалися кияни з людей і нечисті. Херувими шукали закоханих. Промишляли слізливими мелодіями. Лише руб позбавляв пару від надокучливої присутності.

Намет пані Солохи світився усіма кольорами. Над входом висіла реклама: «Ворожіння на кулі, зустріч з духами померлих. Недорого». Топчій відгорнув завісу, і вони потрапили до різнокольорового лабіринту.

Всередині пахло сухим зіллям і нагрітою сонцем парусиною. За круглим столом здіймалися тілеса пані Солохи. Химерне світло від скляної кулі відбивалося на шістьох підборіддях, надаючи ропушій шкірі смарагдового відтінку. Чаклунка походила зі старовинного виду homoidea bufonidae, київських людожаб, і вважалася найкращою яснозорицею і медіумом у місті. (…)

Із наведеного уривка видно: приблизно те саме слід сказати й про «нечисть» та іншу містику, розроблену письменницею для свого роману. Реальність «Лазаруса» розмаїта, багатошарова, складна й цікава. Вона оригінальна, але й не позбавлена алюзій до творів і персонажів, сказати б, попередніх розробників теми. В цій реальності перечіпляєшся, здається, хіба об окремі мовні огріхи чи об уже згадані дуже педальовані натяки на події з вітчизняної історії.

Нарешті, приємне й інтригуючи враження справляє власне детективна лінія роману. Саме вона, нагадаю, відіграє роль головних і «зовнішніх» сюжетних «рейок».

І на останок необхідно відзначити ще один позалітературний момент. Цю помітну новинку української літератури 2018 року (зокрема, помітну й поза межами її самодостатнього дискурсу фентезі) написала українська письменниця, яка народилась і виросла в Криму. А такі факти ще довго матимуть важливе політичне, чи то пак політико-культурно-дипломатичне значення.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".