Книжка, яка виправдовує сподівання: рецензія на «Дитя песиголовців» Володимира Аренєва

Володимир Аренєв «Сезон Кіноварі» / т. 2. «Дитя песиголовців». – Асса. – 2018

Трилогія Володимира Аренєва «Сезон Кіноварі» нарешті отримала довгоочікуваний другий том зі страшненькою назвою «Дитя песиголовців». Пишу «нарешті», бо попередня книжка «Порох із драконових кісток» з’явилася друком три роки тому, одразу увійшовши до ТОП-3 «ЛітАкценту року – 2015». У той час саме відгриміла унікальна за своєю тематикою і стилем викладу підліткова «Душниця», де Аренєв дуже тонко і талановито порушив тему війни. Війни давноминулої, але все ж живої – її довгі мацаки проникали через покоління, впливаючи на юного героя книжки і промовляючи до читача. «Порох…» запропонував читачу ще гострішу проблему – війну нинішню, таку, до якої буквально рукою подати. І чи то тема виявилася занадто живою, чи то інші проекти відібрали надто багато часу – другий том довелося чекати достатньо довго, щоб радити його читачам спершу перечитати перший.

Книжка-фентезі «Дитя песиголовців» ховає в собі одразу кілька вимірів проблемної підліткової літератури і є унікальним явищем на межі фентезі, притчі та шкільного роману. Прийом цей по-своєму унікальний для української літератури, рідко який письменник може майстерно поєднати одразу три такі різні напрямки. Приміром, популярні «Часодії» Наталії Щерби  включають у себе грамотну фентезійну складову і класичний дитячо-підлітковий зміст, але майже повністю позбавлені будь-якої «глибини». Цьогорічний лауреат премії «Книга року ВВС» «Mox Nox» Тані Малярчук читається, як притча, водночас – це історія-зростання і досить слабко пропрацьоване фентезі. Натомість у книжці Володимира Аренєва вмістилося так багато смислів і стільки можливостей, що голова іде обертом.

Підліткова повість – жанр, якого українській літературі дуже бракувало. На щастя, в останні роки ситуація змінилася і видавництва почали пропонувати своїм читачам численні й різні за якістю підліткові повісті українських та зарубіжних авторів (див. тут і тут). Ось і героїня книжки Аренєва Марта – майже доросле дівчисько з досить гарно зображеною самовпевненістю, егоїзмом і поверховістю, що властиві підліткам. Вона ходить до школи, має проблеми у родині, зв’язується з не дуже приємною компанією, тощо. Варто сказати, що у всіх численних проблемах і видах активності Марти дотримано своєрідного балансу, її життя виглядає природним, вона цілком могла б бути нашою сучасницею і жити не в міфічному Ортинську, а у якому-небудь… але де могла б жити Марта у реальному світі я волію змовчати.

Шкільні проблеми Марти досить цікаві. Вона здібна, але не надто заморочується навчанням. Їй легко все дається, у класі вона має репутацію «відьми». Мабуть, не даремно, бо уже на самому початку першої книжки трилогії читач застає її за досить-таки відьомським і зовсім нелегальним заняттям – видобуванням кісток дракона… Кістки дракона, як потужна магічна субстанція, може слугувати (залежно від обробки) і наркотиком, і вибухівкою, і ще багато чим, про що не відомо нікому, крім Володимира Аренєва. Дитина, втягнута у кримінальні оборудки (бодай скраєчку), це дуже цікава і непропрацьована тема (якщо не рахувати повісті Володимира Нестайка «Незнайомка з країни Сонячних зайчиків», де старшокласник Бабаєв вербує школярів для участі у банді нечистої сили).

Цікавим і таємничим є також існування певної боротьби, про яку Марта може лише здогадуватись. Улюблений учитель пан Штоц – ідеальний педагог, улюбленець дітей презентує яскраву гуманістичну позицію, тоді як щось страшне насуває зусібіч, і це щось досягає Марти руками таємничого Хаустхоффера, наділеного дивною владою і впливом навіть на директора школи, але і зацікавленого у досить брудних оборудках. Підозрюю, що конкретніше про цього таємничого типа зможуть дізнатися лише читачі вже анонсованого третього тому трилогії – «Драконові сироти».

Повертаючись до підліткової складової книжки, хочу зазначити, що у «Диті песиголовців» виявляється ще один цікавий аспект – дівчина стає об’єктом цькування. Ця надзвичайно важлива тема на щастя входить у канон нової підліткової літератури в Україні. Лише цього року цькування стало одним з основних мотивів повісті Анастасії Нікуліної «Сіль для моря», писали про «булінґ» Іван Андрусяк та Сергій Гридін. Унікальність «Дитяти…» у тому, що тут жертва «має зуби». Гідність та почуття гумору, з якими Марта розправляється зі своїми кривдниками надихає. Звісно, допомагають їй у цьому вірні друзі. Або й більше, ніж друзі…

Так, лінія кохання у «Дитяті…» теж є, і вона досить вагома. Маємо, щоправда, традиційного сором’язливого хлопця, який тягається за предметом свого обожнювання і ніяк не може зважитися висловитись про свої почуття. Що досить дивно, адже у всьому іншому Чепурун (справжнє ім’я – Бенедикт) досить таки меткий, як на хлопця. Марта ж узагалі не розглядає свого дружбана як потенційного хлопця й дуже дивується, коли до неї нарешті «доходить», що він у неї «втріскався» по самі вуха. І то так, що ладен кричати на рідну бабцю під час відьомського баттлу. Натомість, Марта, як усяке недосвідчене дівча, ладна краще закохатися у старшого, самостійного і крутого… вчителя. Ну, вчителя на заміну – не набагато насправді старшого Віктора. Віктора і Марту об’єднує не лише взаємне зацікавлення, але і бажання заволодіти новою партією тих самих драконових кісток, які потрібні хлопцеві «для дослідів», а дівчині – для хлопця. Нездоровий інтерес Віктора до злощасної субстанції наштовхує на неприємні думки про щирість його почуттів до Марти… У цьому місці десь вдоволено захихотів один Аренєв – припускаю, що відповіді нам готує третій том. До речі, кохання у книжці доволі цнотливе.

Родина Марти – окрема тема для розмови. Живе дівчина з батьком і мачухою, яку спершу ненавидить, а далі – майже любить. Еволюція стосунків Марти з Елізою – черговий привід для компліментів авторові. Від нерозуміння і неприйняття, через солідаризацію, вдячність, розуміння… до любові? Побачимо. Батько для Марти – головна людина у світі, її герой, її найкращий друг. Він люблячий, надійний, турботливий і… мертвий.

Батько повернувся з-за ріки мертвим. Він там мав водити вантажівку, але виявилося, що його вбили, як і багатьох мешканців Ортинська, які побували «за рікою». Це – найпотужніша метафора книжки, адже з війни ніхто не повертається таким, як був. Зараз ми. На жаль, маємо нагоду це бачити на власні очі у світі реальному. І у вигаданому світі Володимир Аренєва ситуація така ж сама. Просто фентезі дає змогу обговорити її так, як жоден інший жанр, «не заходячи на територію факту».

Справді, Ортинськ – типове пострадянське місто зі своїми будинками-коробками, занедбаними передмістями, вмираючими селами-супутниками. І цей трешовий простір має мобільний зв’язок, інтернет і всі інші відомі нам блага цивілізації і комунікації. Як Марта нічим не відрізняється від дівчинки з нашого світу, яка для заробітку підторговує якимись пігулками, так і її світ дуже подібний на наш… чи майже наш. А всі відмінності – це метафори. І завод добрив, і яблука-есперидівки, і ліцензійні ножиці, і навіть драконові кістки – все це мусить про щось розповісти читачу, на щось наштовхнути. У книжці немає нічого випадкового, і якщо на третій сторінці першого тому ви прочитаєте, що «поле пахло собаками», то будьте певні – на другій сотні сторінок тому третього вам нарешті розкажуть, чому саме.

Говорячи про можливості, які надає жанр фентезі, не можна оминути надзвичайно важливої теми, яку підняв автор – формування образу ворога. Ворог чи супротивник з’являється чи не у всіх цікавих книжках, надто у фентезійних. І у книжках сучасних ворог – це рідко втілення абсолютного зла. Читачу переважно доводиться пояснювати, доводити і демонструвати наочно, чому ворог – це зло, а герой – ні. З іншого боку, сучасному українському читачу ворога уявити собі дуже легко. Такий однозначний ворог з’являється і у сучасних дитячих книжках. І найстрашніше, що з авторами дуже важко сперечатися, надто пишучи колонку за якісь шість годин поїздом від місця, де той самий книжковий ворог раптом стає цілком реальним і так само цілком реально може обірвати недописаний рядок одним влучним пострілом. У Володимира Аренєва супротивники перетворюють на ворогів одне одного, «знелюднюючи» їх – позбавляючи їх людських рис, малюючи з них чудовиськ. І, як ви розумієте, у фентезі це «знелюднення» можна подати дуже наочно. Тому війна з обох боків ведеться «проти покручів», а не проти людей.

В одному з епізодів книжки Марта розглядає фотографії своїх родичів з-за ріки і чудується – адже у них цілком людські обличчя, а не собачі голови, чому ж вони раптом песиголовці? Та й сама вона – наполовину «песиголовець». І все ж – вона людина. Втім, трохи згодом у неї на очах полонені під час екзекуції на площі перетворюються під жорстокими поглядами містян на ікластих почвар, а самі містяни цілком можуть виявитися кровожерливими упирями. То що ж виходить, ворога нема, а керує війною загадковий Кіновар? Сподіваюся, що третій том дасть відповіді на це питання.

Поки що я зовсім не впевнений, що Володимир Аренєв зуміє у третьому томі розв’язати цю ідеологічну проблему так само зграбно, як він це робить із сюжетними ходами і вигадливими фентезійними атрибутами. Питання, які ставить трилогія – надто вже серйозні, надто неоднозначні. Іноді на них існують лише прості варіанти відповідей, як от «боротися чи бігти», «жити чи вмерти», «врятувати чи… вбити». Наскільки реальність, створена пером майстра (а ми маємо справу з майстром), може вийти за межі цих простих альтернатив? Я чекаю на відповіді спрагло, бо це може підказати, чи є альтернатива нехитрому вибору в моїй власній реальності, чи можна повернутися живим з війни і нарешті – з якого боку Ріки дивиться на світ читач очима Марти.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.