Репортажі, ідеї та професійні мрії фіналістів «Самовидця» (фото)

Вже сьогодні, 22 березня, о 18.30 в київській книгарні «Є» відбудеться нагородження переможців 7-го Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» на тему «Життя у місті».

Цього року на конкурс надійшло 97 текстів. Журі – Єлізавета Гончарова, Марія Титаренко і Олег Криштопа  – обрали десятку найкращих. Також цього року ще п’ять текстів отримали спеціальні відзнаки від журі. Тож, у збірці «VENI, VIDI, SCRIPSI: Життя у місті» буде не десять текстів, а  п’ятнадцять.

Десятка фіналістів (за абеткою)

Вікторія Бабій. Репортаж «Факультативи з плетіння»

У тексті, надісланому на цьогорічний «Самовидець», Вікторія Бабій пише про Торецьк, що в Донецькій області. Це її перший репортаж.

«Ніколи не писала репортажів. Література вабила давно, але завжди здавалася далекою і недоступною: не вмієш як Кафка — не лізь, — розповідає Вікторія. — Про конкурс я дізналася закономірно випадково від колежанки з «Крим-СОС». Це був такий вечір, коли ти, напівживий від звітної втоми, приймаєш рішення взяти ще сто грамів бурбону, і ви ще хвилин сорок точите дівочі байки. І тут тобі кажуть: “Слухай, а напиши про це все. Ось тобі лінк на “Самовидець”. Ти ж нічого не втрачаєш, спробуй”».

Вікторія Бабій вважає себе харків’янкою, висмикнутою з ґрунту, про рід занять зазвичай каже «різноробочий», а тепер ще й «андрагогиня». Закінчила магістратуру з психології в Харківському Національному Аерокосмічному Університеті (ХАІ), з 2014 року працює на сході України в зоні конфлікту як дослідниця. Час від часу пише нотатки.

«Повсякденність, з якою я працюю, одночасно жорстка і сповнена такої боротьби за людське в людині, що вимагає і просить: “Фіксуйте що є, нащадки не переживуть ще одну хвилю картонних героїв та фальшивих подвигів. Потрібно, щоб хтось зафіксував, що тут жили люди. Жили як уміли, когось любили, іноді за те, у що вірили, віддавали все. Хоч і вірили часом у якусь дічь.” Це не лише про війну, – говорить Вікторія. – Нині саме той час, коли можна не вигадувати — просто дивитись і слухати. І страшно, і цікаво, коли про кожного зустрічного можна написати роман на тему ролі особистості в її власній історії. У когось розміром зі своє недовге життя, у когось на півкраїни. А є історії розміром в депортацію і кілька поколінь надії. Про це і хочеться писати – про звичайних людей, яких, насправді, не існує».

Вікторія розповідає, що тема життя в містах – майже особиста для неї: «Міста мають бути способом комфортного співіснування, але я бачила дуже мало міст, у яких комфортно жити. Зате часто бачила, як агресивна пострадянська урбанізація вичавлює з міських просторів все живе. А прифронтові міста, відрізані від агломерацій, це взагалі такі мишоловки. Якщо розвинена інфраструктура дає переваги, то зруйнована не просто зводить їх нанівець, а перетворює на суцільний жах боротьби за виживання. Мономіста, “робочі квартали”, шахтарські містечка в цьому сенсі видаються особливо вразливими, нездатними до життя на підніжних кормах. Тож вибір був майже очевидним».

Тетяна Гладиш. Репортаж «Людина в краватці»

Хто слідкує за «Самовидцем», той вже знайомий із Тетяною Гладиш. Минулого року її дебютний «Репортаж із чотирьох стін» посів третє місце.

Тетяна описала свій досвід реабілітації разом із паралімпійськими призерами з плавання, розповіла історії спортсменів і свою. Тоді вона пояснювала: «Про інклюзивність зараз говорять чимало. Але проблема адаптації людей з інвалідністю в суспільстві існує давно. Тисячі українців живуть із нею. Це те, що мені болить і що хочеться змінити в нашій країні. Пишучи про це, намагаюся зробити свій маленький внесок у такі зміни».

Цього року ми Тетяна написала репортаж  «Людина в краватці». Цей текст так само присвячено інклюзивності. Хоча ще більше він про над/звичайних людей. У ньому Тетяна розповідає про свого друга Олександра, який колись під час невдалого стрибка у воду отримав шийний перелом. Олександр не відчуває тіла нижче плечей. Він має прекрасне почуття гумору і живе максимально наповненим життям, хоча це і нелегко: українські міста все ще не можуть похвалитися інклюзивністю. Якось він запрошує Тетяну до себе в гості – так починається подорож авторки з Херсона до Чернігова.

Але цей репортаж не лише про інклюзивність. У ньому багато мандрів, багато світла і багато самого життя.

«Минулорічний «Самовидець» змінив моє ставлення до себе, а тому і моє життя. Я зрозуміла, що можу реалізувати себе в журналістиці. Тож почала пробувати свої сили. Мені пощастило зустріти людину, яка підтримала мої починання. Тепер ми разом робимо літературну передачу «ЛітTerra Incognita» на «Українському радіо Херсон». Крім того, я беру інтерв’ю для одного з херсонських сайтів. Більшість із них стосується теми інклюзії, – розповідає Тетяна Гладиш. – Тему «Життя у місті» мені захотілося розкрити з точки зору людей з інвалідністю. Мрію, щоб цей текст надихнув наше суспільство змінюватися, ставати відкритішими, а також сильнішими, адже серед нас живуть люди, з яких можна брати приклад».

Тетяна Гладиш народилася і живе в Херсонській області, за освітою – журналістка. У 2018 році вийшла її перша книга – поетична збірка «Я спробую намалювати диво…». Розпочалася співпраця з дитячим журналом «Зернятко», для якого Тетяна пише оповідання. Також минулого року її оповідання «Любов усього життя» вибороло третє місце на Конкурсі української морської прози ім. Лисянського «Мателот».

Віра Курико «Чернігівська справа Лук’яненка»

Віра  втретє бере участь у «Самовидці» – і втретє потрапляє до десятки фіналістів. Її минулорічний репортаж «Як вільна людина обирати не вмію» можна прочитати у збірці «VENI, VIDI, SCRIPSI: Покоління вільних», а репортаж «Півтори години до “нормального життя”» – у збірці «VENI, VIDI, SCRIPSI: Чому я ніколи звідси не поїду».

«Це вже мій третій конкурс, я би сказала, що цей мій щорічний марафон – розкіш обдумувати композицію місяцями, шукати героя півроку, засинати з цим рік. Тому я знову обклеїла кольоровими наліпками стіну вдома та на роботі: дати, адреси, зустрічі, контакти й підказки», – розповідає Віра.

На конкурс вона надіслала репортаж «Чернігівська справа Лук’яненка».

«Я знала, що це буде декомунізація. Спочатку хотіла писати про життя районного містечка і те, як одні скидали, а інші повертали на місце Леніна. Потім — про те, як перейменовують і не перейменовують вулиці великі й маленькі міста. А потім помер один із найвідоміших українських дисидентів. Чернігів сколихнула ця звістка, адже він прожив тут хай і невеличкий, але етап життя. Одразу ж, ледь не в день смерті, вирішили, що варто назвати чи перейменувати вулицю на його честь. Але вулиці досі нема. Я пробувала поставити сама собі запитання — чому? – розповідає журналістка. – Мої герої почали знаходитися в кримінальних справах з архіву КДБ, за адресами, де вони точно жили в 70-их, в якихось базах жителів Чернігова, у стінах СБУ, у підказках людей, які телефонували мені «щось розказати», коли дізнавалися, про що я пишу. І я постійно перечитувала «Готланд» Щигела, у якій вміщені його історичні репортажі про чехів та Чехію».

Віра Курико – журналістка, заступниця редактора чернігівської міської газети «Сім днів», представниця «Детектор медіа» в Чернігівській області, співпрацює з The Ukrainians. Працювала на «Громадському телебаченні Чернігів», стажувалася на «Радіо Свобода» та в ужгородському інтернет-виданні Varosh. Публікується у виданнях «Громадське радіо», «Лівий берег», «УП.Життя».

Як репортерку Віру цікавить світ людської пам’яті та її вибірковості, що робить з нами пам’ять, як заліковує і як стає нашим тягарем, чому ми пам’ятаємо одні речі й забуваємо інші, як спільна пам’ять вулиці, села, будинку розставляє наші пріоритети, впливає на нас.

«Також мене цікавиться світ повсякденності, те, без чого людина не живе ні дня, звідки приходять і куди йдуть наші страхи, ідеї, погляди», – розповідає Віра.

Владислав Лукащук. Репортаж «“Я зараз такий рогатий”: два дні й одна ніч у шлюбному агентстві».

Щоб написати цей репортаж, Владислав Лукащук влаштувався на роботу в одне з київських шлюбних агентств, яке працює з іноземцями.

«Жанр художнього репортажу, як, власне, і вся журналістика, для мене – terra incognita. Моє з ним знайомство було вкрай поверхневим і не заходило далі читання документально-художньої прози Трумена Капоте. І не зайшло б, якби незбагненний фейсбучний алгоритм одного разу не показав оголошення про «Самовидець» і його цьогорічну тему «Життя у місті». Не певен, що саме послугувало причиною – актуальність теми чи особливий конкістадорський настрій, який зі мною саме тієї миті трапився, але я вирішив – пишемо, – розповідає Владислав. – Паралельно із побіжним і доволі хаотичним вниканням у теорію жанру, йшов пошук теми репортажу. Про шлюбні агентства я знав небагато, але відчув, що характер їх діяльності (чого вже там – сама наявність) можуть пролити деяке світло на ті культурні й соціальні процеси, що відбуваються з сучасним українським містом. З Києвом як флагманом цих процесів і їх вітриною».

Владислав Лукащук – автор віршів, оповідань, повістей. Народився в селі Боремель на Рівненщині. У 2018 році закінчив магістратуру історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «Архелологія». Фіналіст конкурсів «New voices», «Одна Маленька Свіча», «Ан Т-Р-Акт», «Сучасна українська проза», «Новела по-українськи». Твори друкувались в журналі «Дніпро», «Gazeta.ua».

«В якомусь зі своїх інтерв’ю Дмітрій Биков сказав, що журналістика – це та сама література, тільки краще. Дійсно, в процесі роботи над репортажем я відкривав все нові й нові принади цього жанру. З’ясувалось, він ідеально підходить авторам, у яких все добре зі спостережливістю, нюхом на деталь, але не склалось із фантазією. Під час написання прози художньої в таких авторів часто з’являються труднощі в розробці сюжету. Але у випадку з репортажем сюжет бере на себе сама реальність. Тобі лишається навшпиньках слідувати за нею і записувати в блокнотик – чим я, власне, і займався, – говорить Владислав. – Щоправда, паперовий блокнот в моїх руках виглядав би доволі підозріло, відтак я користувався електронним – мало що там цей стажер клацає на своєму смартфоні. А стажер клацав. В кінці робочого дня в стажера було наклацано багато: діалоги, портрети, деталі, враження.

Коли «польовий» етап роботи закінчився, я сів за написання. Це чимось нагадувало ту дитячу гру, де на аркуші є безліч розрізнених точок, але в міру того, як ти з’єднуєш їх лінією, починає проявлятися зображення».

Володимир Молодій «Сихівське імпасто»

«Коли я дізнався тему «Самовидця» – про міста, то одразу знав, про що писатиму. Я прожив на Сихові чотири роки. І за цей час закохався у нього. Це район, у якого є свій стиль. Тут минули одні з найдорожчих моментів. З цим місцем пов’язані люди, які були важливими. Я не особливо інтегрувався у соціальне життя Сихова, радше був спостерігачем. І, ймовірно, це стало однією з причин такої любові до цього місця. Тож текст для «Самовидця» – як своєрідна подяка Сихову за той час, – розповідає Володимир. – Не можу обійтися без подяки і своїй коханій, яка підтримувала, надихала і редагувала».

Володимир Молодій народився у княжому місті Теребовля. Вболіває за Карпати і Барселону. Обожнює сирники і Iron Maiden. Закінчив Школу журналістики УКУ, працює у проекті «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». Розповідає, що, попри роботу на телебаченні, завжди кохався у жанрі документальної літератури. Є автором історичних репортажів для журналу «Локальна історія».

«Як репортера мене цікавлять спокійні теми. Дуже подобається жанр історичного репортажу», – говорить Володимир Молодій.

Світлана Моренець. Репортаж «Почути Крим»

Щоб написати цей репортаж, Світлана місяць подорожувала автостопом окупованим півостровом: від міста до міста.

«Я побачила цьогорічну тему конкурсу – і одразу зрозуміла, про що писатиму. Точніше, про кого. На жаль, я не мала можливості відвідати Крим за часів української влади, але щось підказувало, що час настав. Тож я взяла рюкзак, палатку, спальник, блокнот і поїхала шукати відповіді на свої ж питання. Перед “кордоном” пообіцяла собі, що забуду все, що чула з новин. Відтепер я слухала історії людей, які живуть на півострові. Я прагнула дізнатися їхню правду й не лізла в душу зі своєю, — розповідає Світлана. – Мій репортаж — це подорож автостопом, яка тривала місяць і яку було неймовірно важко втиснути в 40 тисяч знаків. Здається, про цю мандрівку можна було б написати цілу книгу. Головні персонажі — люди, яких я зустрічала дорогою, до яких сідала в машини та з якими перетиналася на вулицях. Це випадкові, емоційні, часто провокативні розмови й небезпечні ситуації, до яких я не завжди була готовою».

Світлана Моренець розповідає, що взяла за мету життя дитячу мрію стати письменницею. Після подій Майдану вирішила обрати професію журналіста, зараз навчається в Національний університет «Острозька академія», співпрацює з декількома ЗМІ. Подорожує автостопом Україною та закордоном, пише про це репортажі.

«Художній репортаж – мій надійний міст між журналістикою та письменництвом. Це дві справи, яким хотілося б присвятити життя. Я два роки втікала від жорстких обмежень у кількості символів, сухих фактів та цифр, які не викликають нічого, окрім нудьги. Навіть пробувала пересилити себе: влаштувалася на роботу журналістом-розслідувачем на ТБ, але за кілька місяців здалася. І врешті, після року пошуків, відкрила для себе художній репортаж. Ми тільки знайомимося, але я точно знаю, що закохалася, – розповідає Світлана. – Сподіваюся з часом вирости до рівня якісної travel-журналістики».

У вільний від навчання та роботи час Світлана виступає на літературних вечорах у складі творчого об’єднання «СкамОккама». Планує нову подорож автостопом, про яку писатиме репортаж. У майбутньому хоче остаточно поєднати мандрівки з професією й видати свою першу книжку.

Ольга Петренко. Репортаж «Вогні Огріні»

«Я багато подорожую Україною, однак ніколи не мешкала в іншому місті довше кількох днів. Так було до минулого літа, коли мені випала нагода побувати в археологічній експедиції на околиці міста Дніпра, – розповідає Ольга Петренко, чий репортаж «Вогні Огріні» потрапив до десятки найкращих. – Місяць я прожила в наметі на березі Дніпра-річки. Шість днів на тиждень ми з лопатами досліджували історію поселення, що існувало колись на цій землі, а на сьомий, зарядивши телефони, йшли за ґуґл-мапою пізнавати сьогодення дніпрян, слухати, що вони розповідають про минуле свого міста та яким бачать його майбутнє. Цей досвід став надзвичайно важливим для мене, і цей текст народився з потреби його проговорити».

Ольга Петренко розповідає, що давно знала про «Самовидець», адже працює в команді «ЛітАкценту», але все не наважувалася написати щось на конкурс.

«Хоча в жанрі художнього репортажу я, здається, найорганічніше можу втілити свої враження – від подорожей, від вдивляння в життя інших, від вслухання в людські долі, – говорить авторка. – Художній репортаж поєднує в собі креативність із невигаданістю. Цей жанр вимагає вміння слухати, коли ти з кимось, і говорити, коли ти наодинці із записником. А ще художній репортаж переконує, що життя – і театр, і книга, і всі інші барокові метафори заразом, бо довкола щодня трапляється безліч цікавих сюжетів, лише встигай їх зафіксувати».

Ольга народилася й виросла в Києві, пише дисертацію про його кращі – барокові – часи. Навчалася на філології в Києво-Могилянській академії. Реалізує свій інтерес до літератури та історії (а також письменників та істориків) у різноманітних формах: редагуванні історичних проектів у видавництві «Темпора», координуванні конкурсу історичного оповідання «ProМинуле», кураторстві історичного лекторію «A posteriori». Отримує задоволення від ходіння пішки й читання вголос. Любить пізнавати нові містечка, досліджувати міські тексти та писати власні.

Серед тем, що цікавлять Ольгу як авторку, – як люди конструюють своє особисте та колективне минуле, які історії воліють пам’ятати, а які намагаються забути.

Євгенія Подобна. Репортаж «Авдіївський синдром»

Торік Євгенія так само брала участь у «Самовидці», її репортаж «Закарпатський легіон» потрапив у десятку найкращих і був опублікований у збірці «VENI, VIDI,SCRIPSI: Покоління вільних».

Цього року Євгенія надіслала репортаж «Авдіївський синдром», і він знову – у десятці найкращих. Розповідає, що спочатку мала кілька ідей для репортажу – про формально неіснуюче місто Орбіта у Черкаській області, про містечко-клон Вільча – повністю переселене з Чорнобильської зони відчуження на Харківщину, про нетуристичну Венецію й українців, які там живуть. Але зрештою обрала головною героїнею – Авдіївку.

«Вирішила писати про місце, де протягом трьох років ледь не щомісяця знімала війну такою, як вона є, – військових, цивільний, дітей та дорослих, котів, які народжуються під час обстрілів, людей, які читають вірші під вогнем, дружбу, біль, страх смерті та радість від того, що ти вижив. Чому саме Авдіївка? Бо українці знають про Авдіївку лише те, що там стріляють і що там повно «сєпарів», але, насправді, це не так. Це місто неоднозначне – в нього цікава історія, тут живуть люди з різними поглядами на життя, війну та Батьківщину, але з унікальним досвідом виживання в нелюдських умовах, надзвичайно сильні духом та відкриті, – розповідає Євгенія. – У цьому репортажі я писала про те, про що дуже хотіла б забути. В цьому місті пройшли найстрашніші дні мого життя. Попри чималий обсяг, цей текст написала протягом доби, відриваючись лише на те, щоб зробити нову філіжанку кави чи поплакати. Дуже хочу, щоб завдяки цьому репортажу люди дізнались про справжню Авдіївку – українське місто, де водночас страшно і цікаво, і де живуть унікальні люди, які усміхаються навіть у найжахливіші моменти».

Євгенія Подобна – журналістка, воєнна кореспондентка, науковиця. За першою освітою – журналістка, за другою – біологиня. Кандидатка наук із соціальних комунікацій. В журналістиці – з 16 років, починала позаштатною кореспонденткою газети «Полтавський вісник». У столиці працювала та друкувалась у виданнях «Газета по-киевски», «День», «Черноморка». Майже сім років працювала кореспонденткою на «5-му каналі».

З 2015 року як воєнна кореспондентка об’їхала майже усю лінію фронту від Станиці Луганської до Маріуполя. Написала книгу про жінок, що воюють на Донбасі, – «Дівчата зрізають коси», яка стала переможцем рейтингу «Книга року-2018». Зараз працює над другою книгою (про окупацію Слов’янська) та дослідженням щодо роботи КДБ у м.Прип’ять та на Чорнобильській АЕС. Паралельно з роботою кореспондентки викладає в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка на кафедрі медіадизайну та мультимедійних технологій.

«Думаю, жанр художнього репортажу – найкращий для висвітлення війни: він дає відчути усі сотні відтінків цієї атмосфери. А ще цьогорічний «Самовидець» дав мені можливість зрозуміти, що я вже маю достатньо матеріалу на книжку про міста – від азербайджанського Нардарану до української Горлівки, і, незалежно від результатів конкурсу, варто над нею працювати», – розповідає Євгенія.

Оксана Расулова. Репортаж «Місто, де сняться сни»

«Тема мого репортажу – життя в Донецьку після того, як його полишила частина людей. Спершу я працювала над іншою історією, що взагалі не має стосунку до війни, але потім несподівано для себе подивилася на цю тему – просто їхала в міжміській електричці і розмовляла з другом, який переїхав з Донецька до Львова. Він часто казав, що люди не знають, як там життя триває далі, але тільки в той момент я зрозуміла, що хочу розповісти його історію і дати таке бачення війни. Я так і попросила його перед початком роботи: “Станеш моїми очима?”», – розповідає Оксана.

Оксана Расулова – репортерка, пише для The Ukrainians, навчається у Школа журналістики УКУ. За першою освітою – нейробіологиня, закінчила КНУ імені Тараса Шевченка, де займалася антикорупційним активізмом. Жила на Волині, у Черкасах, Києві, нещодавно переїхала до Львова.

Раніше як фрілансерка писала для різних видань про науку, студентські протести, працювала з документами КДБ.

 «Я довго не наважувалася писати репортажі, довгий час вважала їх менш вартісними, ніж аналітичні тексти чи політична журналістика, але зараз нарешті в гармонії із собою і роблю те, що мені подобається, не применшуючи цього і не примушуючи себе до чогось іншого, – говорить Оксана. – Коли я пишу, то почуваюся абсолютно щасливою, а сам процес складання тексту, як пазлу, – одне з найкращих відчуттів, які я знаю. Мені подобається, що репортаж дозволяє показати світ ширшим, ніж може побачити одна людина. Це дозволяє дати відповіді на питання, навіть якщо я як авторка не ставлю їх перед собою – це надзвичайно цінна можливість».

Оксана розповідає, що тільки починає писати репортажі. Як авторку її цікавлять теми нерівності, неоднорідних суспільств, колективної пам’яті людей, конструювання їхньої ідентичності. «Я не надто люблю “історії успіху” – мені хотілося б допомогти аудиторії зрозуміти, чому ми такі, як є, і що з цим робити», – говорить репортерка.

Тетяна Хоронжук. Репортаж «Без досвіду роботи»

«Репортаж для мене є найкращим способом змалювання дійсності та доказом того, що метафори та невипадкові речі трапляються не тільки в художній літературі – треба лише підняти голову і роззирнутися навкруги. Художній репортаж – це поєднання всіх канонів жанру із найкращими літературними засобами», – розповідає Тетяна, чий репортаж «Без досвіду роботи» потрапив у десятку найкращих.

У ньому Тетяна змальовує власний досвід роботи вуличною продавчинею парфумів, пише про людей, які працюють поряд з нею, та загалом про цей вид бізнесу.

«Будучи наївною другокурсницею, мала необережність працювати у такій парфумній секті, яка ще на довгий час залишила моральні травми у мене та моїх друзів. Хотіла написати про це, аби люди зрозуміли, хто насправді ці “шарлатани”, які люблять мило питати дорогу і запихати в руки парфуми, і як ними стають. Також хотілося поділитися закуліссям професії, де легкі гроші насправді коштують здоров’я та нервів», – розповідає авторка.

Тетяна Хоронжук народилася на Івано-Франківщині. Розповідає, що все свідоме життя мріяла приносити користь суспільству і змінити світ. «Така інтенція переросла в бажання займатися журналістикою, однак з нею не склалося, тому розраду знайшла у філології. Наразі досліджую актуальні питання українського правопису на магістратурі Львівського національного університету ім. І. Франка, бо вважаю, що мова – найбільш гостре питання України ХХІ столітті, а словом справді можна змінити світ – у собі, навколо себе і вздовж по меридіанах», – пояснює Тетяна.

Серед її мрій та планів на майбутнє – репортаж про українців на Кубані і фольклорна експедиція у білоруські села.

«А ще мрію зробити цикл репортажів (письмових і на камеру) про життя людей в межах усіх українських етнозон, аналізуючи при цьому їхню культуру, світогляд, буденне життя і – на професійному рівні – їхні говори. Такі тексти і відеоматеріали потрібні для розуміння, з одного боку, унікальності українців з різних регіонів, а з іншого – того, що нас всіх єднає», – розповідає Тетяна.

Автори, чиї репортажі отримали спеціальні відзнаки від журі

За взяття вершин на рівнині: Марина Федоренко «Його гора»

Марина Федоренко надіслала на конкурс репортаж про хлопця-ектремала, який захоплюється сноубордингом. Але ще більш екстремальною є його робота: він чистить паровий котел на Чернігівський ТЕЦ. Цей текст отримав від журі спеціальну відзнаку «За взяття вершин на рівнині».

«Мене цікавили деталі, особливості роботи, яку навряд чи колись зможу побачити наживо. Цікавило все до найменших дрібниць. Адже саме деталі створюють світ таким, яким ми його бачимо. Це перша повноцінна робота в жанрі художнього репортажу, тож і далі хочу писати про невідоме, щоб мати змогу відшукати істину та поділитися нею зі світом», – розповідає Марина.

За освітою Марина Федоренко – фінансистка. Закінчила Чернігівський державний технологічний університет та півтора роки працювала економісткою на ковальському заводі. Але завжди мріяла розповідати історії. Тож одного дня вирішила змінити професію.

Працювала вихователькою, займалась копірайтом та рерайтом. Потім потрапила в телевізійну журналістику. Все починалося зі звичайних новин, але ось уже більше року на телеканалі «Новий Чернігів» виходить авторська спортивна програма «Чемпіон».

Писала для локального медійного проекту про Чернігів «Initia. Хто, де й навіщо живе у твоєму місті», івано-франківського сіті-гайду Sotka. Стажувалася в івано-франківській агенції новин «КУРС».

Вільний час присвячує спорту. Зараз – суддя національної категорії з олімпійської версії тхеквондо. Обслуговує чемпіонати України, турніри, обласні та міські змагання.

«Художній репортаж став для мене відкриттям, адже саме про це мріяла все життя – писати цікаві історії про справжніх, а не вигаданих героїв. – говорить Марина – Цей жанр – можливість реалізуватися сповна, передати всю палітру відчуттів, емоцій та розказати читачу більше, ніж просто факти. Це художня література на реальних подіях. Тож справжня. А справжнє завжди надихає».

Фото Анастасії Підкови.

За любов до міста: Марія Прокопенко «Дозвілля у Горлівці»

У своєму репортажі Марія Прокопенко пише про Горлівку, яка нині є окупованою, з особливим теплом і увагою до деталей, знаходить для свого репортажу героїв, які справді люблять своє місто і до початку війти та окупації багато робили для його розвитку. Але були змушені виїхати. Дехто продовжив втілювати свої ідеї вже в інших містах, а хтось залишив все у Горлівці. У репортажі вони розповідають кожен про свою Горлівку.

«За великим рахунком, робота над текстом, який отримав спеціальну відзнаку журі, почалась у грудні 2017-го, коли я дізналась, що в Горлівці померла моя баба Оля. Через окупацію я не бачила її з 2014 року, зрозуміло, що не була на похоронах. Мені захотілось зробити щось у пам’ять про бабусю, бо, власне, я люблю її, обожнювала проводити в Горлівці час, особливо в дитинстві. – розповідає Марія. – Незабаром побачила оголошення про черговий «Самовидець» і зрозуміла, що це є вдалою нагодою втілити ідею. До того ж, знала про Горлівку вкрай мало, а завдяки розповідям про життя в місті до окупації трохи заповнила той пробіл. Ну, і мені важливо, щоб Горлівка не була якоюсь там окупованою територією, я хотіла показати місто, де жили хороші люди, готові розвивати його і після звільнення. Тема із дозвіллям остаточно вималювалась вже після першої розмови, подумала, що хочу протиставити окупації і тотальному насильству – життя, вітальність. Потім розповіді героїв дещо коригували мій задум, але лейтмотив залишився».

Марія народилась у Горлівці, але вже за кілька місяців оселилась із батьками в Донецьку. У дитинстві хотіла стати дизайнером одягу, потім – хірургом і перекладачем з англійської, зрештою поступила на філологічний факультет Донецького національного університету (з 2016 року носить ім’я Василя Стуса), спеціальність – журналістика. Перший матеріал для щоденної всеукраїнської газети «День», де працює зараз, написала ще в Донецьку, у 2012 році. У червні 2014-го переїхала до Києва, відтоді – штатна співробітниця «Дня», з жовтня 2016-го і до сьогодні – редакторка відділу «Суспільство». Серед улюблених тем – наука, особливо астрофізика, також пише про культурні і не дуже події з життя Києва.

«Приємно, що спецвідзнаку я отримала саме «За любов до міста», адже почалося все з того, що мені треба було якось втілити свою любов. Це мій перший великий експеримент із негазетним жанром, і, напевно, для мене найважливіший результат у тому, що хочу утнути щось таке ще», – говорить Марія.

Марія розповідає, що прочитала більшість книжок із найкращими текстами «Самовидця» і книжки переможців конкурсу. «Через них мені цікаво спостерігати, як формується сучасний український художній репортаж», – підсумовує Марія.

За несподіваний ракурс: Олександра Горчинська «Тарас Григорович Шевченко»

Олександра Горчинська – журналістка. Співпрацювала із низкою українських друкованих та онлайн видань: «Газета по-українськи», «Українська Правда. Життя», «Уикенд в Киеве», «Детектор Медіа», БЖ, Charitum, «Телекритика», Update, «Хмарочос», «Платформа» та інші.

Працює на сайті «Новое Время». Спеціалізується на соціальній тематиці. У своїх матеріалах фокусується на таких темах, як: профілактика ВІЛ/СНІД, реабілітація наркозалежних, життя представників ЛГБТ-спільноти в Україні, потреби людей з інвалідністю, сексуальна освіта, гендерна рівність, права людей тощо.

Отримувала численні відзнаки за свою професійну діяльність: перше місце на конкурсі Charlie Award для журналістів, які підтримують ЛГБТ (2016 рік); переможниця конкурсу журналістських матеріалів «Насильство щодо маргіналізованих жінок: не залишатися осторонь» (ВГО «Конвіктус», 2018), номінація «Вибір редакції» у конкурсі «Українська журналістика в період конфліктів та воєнних дій» ( «Телекритика», 2014) та інші.

Про «Самовидець» дізналася з фейсбуку. Мала ідею репортажу, яка відповідала цьогорічний темі конкурсу «Життя у місті», тож вирішила взяти участь.

Так з’явився репортаж «Тарас Григорович Шевченко».

«Протягом минулого року як журналістка була на кількох акціях та мітингах. Під час чергового мітингу, який проходив у парку імені Тараса Шевченка, я замислилася над тим, що міг би сказати на це все Тарас, якому доводиться чи не щодня спостерігати щось цікаве. — розповідає Олександра. – Тому коли побачила, що тема конкурсу — про життя в містах, вирішила використати ідею з Тарасом для створення репортажу. Адже, як на мене, цей пам’ятник — один із символів Києва».

Олександра розповідає, що репортаж — її найулюбленіший жанр, бо дає можливість показати життя з усіх боків.

Професійна мрія — спробувати себе у прозі та почати видавати власні книги.

За найсмачніший репортаж: Ольга Карі «По той бік свята»

Ольга вміє писати про їжу так, що читач з перших речень починає відчувати всі ці смаки та аромати – соковитого бургера, гострої азійської локшини чи смаженого на грилі камамбера із дрібкою французьких трав.

Ольга Карі – гастрономічна й тревел-блогерка, авторка першого українського блогу про смачні подорожі Karifood. Вона мандрує світом в пошуках незвичних смаків: від морозива з верблюжого молока до сушених мексиканських стибунців чи близькосхідної долми в малиновому листі.

«Як тревел-блогерка я віддаю перевагу подорожам до урбаністичних елегантних локацій зі скла та бетону. Будь-яке місто для мене – це, передусім, смаки, аромати, пахощі, дзеленчання келихів та пляшок, хрускіт хлібу, шарудіння цукеркових обгорток та шипіння кавової машини, а не вишукана архітектура, музеї чи культурне життя. Справжнє життя розсипано дрібними намистинами по брудненьких вуличках з фуд-траками, де смажать космічної смакоти бургери, по забігайлівках на базарах, де коптять салаку та випікають гарячу самсу, чапаті чи саджі, де смажать чебуреки і варять вуличний плов, – розповідає Ольга. – Саме тому мені дуже хотілося розповісти про Київ, яким я його відчуваю, – про Київ на смак. Сьогодні Київ – одна з гастрономічних перлин Європи, де можна відшукати і перуанське севіче, і японський рамен, і португальські паштелес, і голландські оселедці, і пекінську качку. Тут чудово уживаються гастрономічні авторські хот-доги з легендарною перепічкою. Хіба я могла про таке мовчати?»

На конкурс Ольга Карі надіслала репортаж про те, як один день працювала на фестивалі вуличної їжі у Києві, а саме на ятці, де готують бургери і азійську локшину.

«Мені навіть не довелось шукати героїв для моєї розповіді, бо останні п’ять-шість років я незмінно варюся в цьому гастрономічному бульйоні столиці, переживаю разом з рестораторами та власниками маленьких та великих фуд-бізнесів усі їхні радощі і прикрощі, їхні успіхи та серцеві напади», – розповідає блогерка.

Ольга Карі закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, працювала на «Громадському Радіо» та «Радіо Свобода», сьогодні співпрацює із каналами «1+1» та «Перший UA» в якості гастрономічної експертки.

«Художній репортаж для мене – це ідеальний сплав журналістики та письменництва, ідеальна суміш інгредієнтів цих обох пластів письма, яка дозволяє міксувати очевидну правдивість оповіді, пережитого досвіду та викладати його на письмі так, щоб мозок і серце отримували насолоду від читання», – пояснює Ольга Карі.

За сміливе ґонзо: Валентин Терлецький  «Найдорожче»

«“Найдорожче” – це фрагмент цілої книги художніх репортажів про певний час мого життя, яка частково написана і зараз в процесі доопрацювання. Мене цікавлять теми, які підкидає саме життя, власний досвід, пережиті події та пригоди, – розповідає Валентин. – У цьогорічному «Самовидці» вирішив брати участь, бо тема про життя в місті завжди була мені близькою. Люблю урбаністику та індастріал. Ну, і в шухляді лежало кілька репортажів, які поєднані між собою та колись стануть єдиною книгою».

Валентин Терлецький народився в Запоріжжі. Закінчив Запорізький державний університет, філологічний факультет. З 1997 року працює журналістом. У 1992 році заснував рок-групу «Декаданс», яка має вісім номерних альбомів, сім відеокліпів. В групі Валентин співає, грає на кількох інструментах, є автором музики і текстів.

З 1997 року Валентин Терлецький працює журналістом у різних ЗМІ. З 2015 року є автором і ведучим програми «Козацька звитяга» на Запорізькій філії Суспільного телебачення. Також Валентин є автором документальних фільмів «Не шукайте “Спас” на чужині», «Жити наново», «Втеча» і «Махно – символ волі», які також відзначені багатьма професійними нагородами.

«Жанр художнього репортажу мене завжди цікавив своєю оригінальністю і непередбачуваністю, адже є проявом вільної літературної творчості і розкриває різні можливості автора. Відкрив для себе цей жанр років вісім тому, читаючи німецьку і польську пресу. Він мені дає можливість висловити все те, що залишається поза іншими жанрами, наприклад, романом. Це унікальна можливість схрестити журналістику і художні прийоми. Плюс – дає змогу експериментувати», – пояснює Валентин.

Валентин написав кілька книжок художньої прози, має і поетичні збірки, а також досвід писання художніх репортажів.

Серед виданих книжок: поезія «Ключи от сумерек» (2003), поезія «Небесний оркестр» (2006), «Рок-н-рол, стакан, кохання» (2008, Фоліо) — роман-переможець конкурсу міського молодіжного роману «Графіті 2007», «Хроніки міських божевільних» (2009, Альтерпрес) — роман-переможець Міжнародного літературного конкурсу «Євроформат 2008», «Подзвін з-під води» (2011, Фоліо) – роман, «Соломонова Червона Зірка» (2012 р. Видавництво «Темпора») — проект, яким митці прагнули змалювати портрет сучасної України, Валентин Терлецький автор есе про Запоріжжя, «Хмарочос» — (2012, Нора-друк). Збірка поезії «П’ята пора року» (2014), Збірка «Друзі незрадливі» (2014, Видавництво старого Лева) та інші.

Підготувала Марія Семенченко

 

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.