Мeridian Poltava-2019: про силу слова

 

Олеся Мамчич. Фото Євгена Білоусова

Мій фестиваль Мeridian Poltava почався дивно. До першої локації учасників везли довгими поплутаними закапелками, повз сади й городи, занедбані півзарослі індустріальні будівлі та широкі поля. Решетилівка виявилася не «під Полтавою», а на відстані непоганого автобусного марш-кидка. Транспорт спинився між картопляною грядкою, зарослим по самі вершечки хрестів цвинтарі, сяк-так підпертою мазанкою під соломою (справді!) – і лугом, на якому паслися кози – певно, найважливіші поціновувачі поезії в околиці, яких просто не могли не покликати на свято.

Спершу було відчуття нереальності. Пагорб, схожий на штучний. Просто під палючим, але, на щастя, захмареним небом – лави для глядачів. Місцеве населення, що слухає майже потойбічних на тлі цього ландшафту шведів. Дивна, трошки вузлувата мова. Складні на слух тексти в перекладі. «Гм. Філософське…» – не розуміють, як означити своє враження слухачі позаду.

І лише після виступу історика пазл у голові складається. Фестиваль шведсько-український – невипадково. Та ж у цих місцях була Полтавська битва, однаково значуща і для українців, і для шведів. А пагорб – це поховальний шведський курган.

Інколи треба й собі нагадувати дуже прості речі.

Фото Володимира Грибова з фб-сторінки фесту

Голоси вікінгів і голоси українських поетів переплелися на три дні. Потім була проза, але почну все ж із поезії.

Я вслухалася й порівнювала звучання. Спершу – фонетичне – у цьому завжди є свій нездоланний шарм. Скільки не доводилося чути поезію незнайомою мовою – стільки й зачаровувалася її внутрішнім ритмом. Завжди видавалося, що ці чисті зразки звучання є конденсатом мови. Це як заморська страва: не знаєш, із чого її приготували, але можеш спробувати на смак.

Відтак – переклади. Із кількох мов, бо, до прикладу, Ларш Пальм шведського походження, але мешкає в Лондоні й пише англійською. Анхела Ґарсія – шведка з колумбійським корінням, творить іспанською. З українського боку теж звучали українські та російські версії текстів Ігоря Померанцева. І звісно, що логічно випливає з формату фестивалю, – зі шведської.

На тлі українських учасників шведська поезія видається герметичнішою, беземоційною, часом необов’язковою. Деякі тексти, здавалося, можна обірвати на будь-якому місці. Натомість, наприклад, верлібри Ігоря Померанцева чи Катерини Калитко дуже виразні, їхня метафорика іскрить, емоції спресовані й чіткі. Виконання наших авторів інтонованіше, і це впадає в око. Чи то спокійний медитативний Осока, чи іронічний Померанцев, чи витончена Калитко. Що вже казати про знаних сценічністю Малковича, Жадана чи Іздрика.

Фото з фб-сторінки фестивалю

Чому так?

Шведська поетка Марі Тонкін, яку я спитала, наскільки репрезентативною за інтонацією для всієї їхньої поезії є «полтавська» вибірка, підтвердила: так, репрезентативна. Рівень «тихого звучання» несподівано чуємо й від колумбійки. Мова письма – іспанська, походження – «гаряче», а тон дещо інтелектуалізований, притишений – ані на йоту не відрізняється від решти її колег. «У нас є емоційна поезія, але вона нішева. Наприклад, пов’язана з антирасизмом», – продовжує Тонкін.

Клімат із довгими морозними ночами аж так впливає на поезію? Я дивуюся.

Певну відповідь на свої роздуми чую під час виступу Ігоря Померанцева. Він розповідає власну теорію про «середземноморський регіон», який у його розумінні аж надто широкий. Принаймні Україна туди входить. Скрізь, де росте виноград, де хоч якось сягає басейн Середземного моря (а наше Чорне – лише його продовження), де сонця вдосталь і неба вдосталь – інша чуттєвість. Гарячіша, яскравіша, чіткіша. Я додаю про себе: так і хочеться пританцювати якогось грецького чи балканського танцю, плеснути в долоні чи заплакати гучно, надривно. Ми «середземноморці» з нашими жестами й емоціями. Я згодна.

Українські учасники поетичної делегації зачепили мою умовно «середземноморську» душу значно сильніше. Кожен по-своєму. А особистою подією для мене стали тексти із нової збірки Катерини Калитко, дивовижної у оформленні Юрія Іздрика, але й без оформлення ці вірші такі живі, такі увиразнені, що дух перехоплює.

Прозова частина фестивалю була не менш цікавою. По вінця наповнена аудиторія полтавської бібліотеки ледь навкарачки не повзала від іронічних шкіців Олександра Бойченка. Стиль модерації якого, до речі, був не менш смішним і пожвавлював кожну подію. Здорового сміху нам в Україні ой як бракує. Не зелено-кавеенського, а живого, як дихання. До речі, у програмі Мeridian Poltava так само іскрили Іздрик і Малкович, головний організатор Святослав Померанцев та команда «Меридіану». І ця іронія, така жвава, забарвлювала весь фестиваль. Тому навіть свято полтавської галушки, що гриміло впереміш із мистецькими подіями (локації були в центрі – і обійти «вареникові» було майже нерельним подвигом) – сприймалося по-філософськи. Кому галушки, а кому книжки. Тим паче, людей, спраглих таки до книжок, було чимало.

Мeridian Poltava відбувся вже другий рік поспіль і, як я зрозуміла, знайшов підтримку місцевої влади. Тішить, що обласні центри знову позначені на культурній мапі. Що можуть приїхати першорядні письменники, актори (Ада Роговцева), музиканти («Лінія Маннергейма») – і знайти живий відгук. Власне, що більше таких фестивалів, то більше надії для України. Добре, що на місцях, окрім галушок, з’являється й інтелектуальний запит.

Фото з фейсбук-сторінки фестивалю

Артем Чех у Полтаві розповідав про Черкаси, презентуючи книжку «Район Д», й розмова вилилася в міркування про долю периферійних міст, із яких варто втікати – але куди? У які зараз, після трешових дев’яностих-двохтисячних, Чех уже, навпаки, повернувся б із розцяцькованої переповненої столиці. Міста змінюються (київська Воскресенка 90-х не особливо відрізнялася від черкаського «району Д»). Міста знайомляться між собою. Я, киянка, вперше відвідала Полтаву – й була заскочена шалено красивою будівлею Краєзнавчого музею, теж одним із місць проведення заходів. Як мало ми одне одного знаємо. Як добре, що починаємо знати.

Кульмінацією «знайомства» стала презентація нової книжки Володимира Рафєєнка «Мондегрін. Пісні про смерть і любов». За мікрофонами – двоє письменників світів, що до війни не перетиналися. Російськомовний Володимир Рафєєнко, змушений полишити улюблений Донецьк у зв’язку самі знаєте з чим. Україномовний Олександр Бойченко з Чернівців.

Одного разу, вже в Києві, Рафєєнко прочитав статтю Бойченка, в котрій той досить зневажливо відгукувався про російськомовну літературу України й обіцяв ніколи не читати романів Рафєєнка. Рафєєнко страшенно образився. Але образився в несподіваний спосіб. Він вирішив вивчити українську мову настільки, щоб написати нею роман. Вивчити у віці за 45-ти, з нуля. Забігаючи наперед, скажу – авантюра авторові вдалася. Мало того, мова як стихія – головний «герой» роману, саме мовна тканина, її ігри й переливи – є рушійною силою цієї книжки. Як Рафєєнко досяг аж такої природності, пишучи вивченою мовою, для мене загадка. Уже працюючи над виданням роману, Рафєєнко та Бойченко познайомилися. Дві частини України зустрілися. По-справжньому, з цікавістю та увагою одне до одного в очах.

Фото з фейсбук-сторінки фестивалю

І, на завершення, розповім іще дві історії, пов’язані з відвідинами фестивалю. Кажуть, минулого року делегація побувала в музеї Полтавської битви й лишилася страшенно невдоволеною старою, «по-радянськи» зліпленою експозицією. Тож цього разу працівники музею вже були готові на всі сто до візиту. Екскурсія виявилася дуже цікавою, в експозиції я не помітила нічого, що викликало б у мене дисонанс.

Історія номер один:
Полтавська битва відбулася. Шведи припинили бути імперією. Українці втратили державність дуже надовго. Росія, натомість, дістала поштовх до зростання, і відтоді її імперські апетити тільки збільшувалися. Нам ця подія дуже далася взнаки. А шведам? Вони довго думали, сумували, але, зрештою, поразка – це поразка. Попрощалися з величчю й зосередилися на праці усередині країни. Нинішня заможність Швеції – відлуння тієї полтавської втрати.

Історія номер два:
Коли Мазепа вирішив перейти на бік Швеції, Петро І хутко влаштував йому інформаційну війну. У межах швидкості тогочасних технологій, листи із фейковими звинуваченнями негайно найхуткішим транспортом покотилися до кожного населеного пункту. Там їх оголошували на площах, без мікрофону, але всі, кому треба, меседж про «зраду» й «зубожіння» почули. Тим паче, він був підкріплений неспростовним доказом у вигляді вирізаного Батурина.

Паралельно з цим, одним із перших указів російський цар вимагав знищити всі зображення Мазепи. Їх знищували буквально, збивали барельєфи, вирізали з книжок. Операцію здійснили так успішно, що вчені досі сперечаються щодо автентичності зображень гетьмана. А це, на хвилинку, був дуже відомий по всій Європі чоловік, постать якого привертала потому не одного першорядного світового автора.

Був портрет – немає портрета. А от словесні описи залишилися. І вже за ними звіряли сумнівні артефакти, відшуковуючи автентичне зображення. Яке збереглося буквально в кількох випадкових речах, як от у куточку гобелена, дивом вцілілого у згорілій під час Другої світової Варшаві.

Отже, слово має потужну силу. Його важче знищити, аніж картинку. І це також дає надію. Фестиваль Мeridian Poltava, що приніс трохи слова, буде одним із маячків опору «картинкам». Яких, як ви знаєте, ой як багато навколо нас. Але слово таки сильніше.