Ми і Чорнобиль – протистояння реалізмів: західний прагматичний vs українських поетичний

18 червня українське телебачення розпочало показ телесеріалу «Чорнобиль», знятого НВО. І хвиля обговорення на тему «праву / неправду зняли в серіалі» знову зростає. Хоча ключові питання вбачаються в інших площинах: Як створено цю історію? Як її знято? Як українська (і білоруська) національна трагедія стала вже, без перебільшення, мандрівним сюжетом світової культури, що включає літературу й кіно?

Феномен Чорнобиля як літературного образу в тому, що в українців був шанс створити із цієї події видатний твір. Але не сталося

Хоча текстів про Чорнобильську трагедію не бракує. Історики літератури одразу згадають працю Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн». Знавці історії літератури й сучасного літературного процесу – поему Івана Драча «Чорнобильська мадонна», Бориса Олійника «Сім», роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття», п’єсу Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів» та інші твори. Дати появи цих творів різні, але показові: Олійник написав свою поему 1989-го року, Драч – 1988-го, Яворівський – у 1988-му, Гундорова – оприлюднила монографію в 2005-му. Назагал – не так уже й багато як для української літератури. І не так швидко. Порівняймо: про Майдан і війну почали писати майже одразу, і ці твори поширювалися дуже швидко. Головна причина такого явища – дуже активний запит суспільства й читачів на осмислення цих трагічних подій, а також інтенсивний розвиток медіапростору та ринку книговидання. Однак відстань, якої потребує література на осмислення подій, завжди різна, як і стильова тональність, яку письменники обирають для опису певної події.

Причини цього літературознавство можна проілюструвати, наприклад, словами Олександра Білецького, який у літературно-критичному огляді 1925 року розмірковував стосовно того, як література може розказати про нову епоху. Гуру вітчизняного літературознавства, говорячи про події першої чверті ХХ століття, робить показові висновки про те, що «знайоме життя раптом і гостро змінило своє обличчя. Щоб розповідати за його новий вираз, письменникам старої епохи не вистачало технічних засобів… багато письменників замовкло … просто через те, що їм забракло слів» («Червоний шлях», 1926, №2, с. 125). Там само Білецький вказує на причини цього явища, серед яких актуальними для сучасної української літератури є дві: 1) «письменникам здавалося, що події самі від себе такі важливі, що нема потреби вибирати, шукати сюжету (забували, що подія реальна і подія в художньому переживанні не те саме)»; 2) «здавалося, що патос, лірика переживання далеко більше важать, як факти» (там само).

Пафос проти документальної реалістичності, сюжетні колізії чи змалювання характерів, експеримент чи традиційні художні прийоми – у випадку опису трагічних подій це все важить дуже багато

Слова, якими варто описувати трагічні чи драматичні події, – це один із виявів того, що західне літературознавство називає trauma novel – роман травми. Про що і як розповідає роман травми? Про травматичну подію, яка тривалий час залишається непроговореною або проговореною інакшими / неправдивими словами. Як? Через символізацію травми, завдяки психологічному письму, завдяки документальній точності сюжету, мінімальній вигадці й масштабності символічних узагальнень. Чи знайшлися ці слова в українській літературі? Так. Але, якщо фільм знято не в нас, то, мабуть, не настільки ці слова були сильні. Чому?

Одна з причин – глибоко всередині нас. І щоб зробити крок до її осягнення, потрібно, наприклад, розгорнути друге число газети «Літературна Україна» за 1986 рік. Передовицю тут означено так: «Десант у майбутнє. Зустрічі біля підніжжя Чорнобильської АЕС». Дата виходу – 9 січня 1986 року. До вибуху на ЧАЕС залишалося менш ніж три місяці. Чорнобиль у тодішній українській радянській реальності був позитивним текстом і текстом про позитив. Рівнозначно, як і місто-супутник атомної електростанції – Прип’ять, довкола якого утворилося коло метафор і символічних значень пропагандистського ґатунку: місто молодості, місто мирної енергетики. «Якщо хочете, це своєрідний десант у майбутнє загону, у якому наука й виробництво злютовані до нерозривної єдності»; «А які люди виросли за цей час на ЧАЕС!… Таким спеціалістами взагалі можна гордитися й на світовому рівні, але, де, в якій ще країні можлива технічна інтелігенція з настільки високою громадянською свідомістю?»; «Слово і музика дня творять у цьому місті саме ту нерозривну єдність, якої ми так старанно дошукуємось у нашому щоденні».

Не варто гадати, що щось змінилося після оприлюднення інформації про аварію. Ось деякі із заголовків репортажів із зони ураження радіацією, опубліковані в «Літературній Україні» 1986 року: «Першими ступили у вогонь», «За велінням серця», «Грані радянського характеру», «Згадуючи перших», «На вулицях Чорнобиля». Уславлення подвигу – лейтмотив статей і дописів. Жодного слова про трагедію, про наслідки, способи захисту тощо. Найбільш вражаючу історію було опубліковано на шпальтах тієї ж «Літературної України» 22 травня 1986 року – репортаж Олександра Левади із Чорнобиля та його околиць завершувався ліричним відступом: «Виходжу знов на вулицю, зупиняюся на березі Прип’яті. На ній тепер ні пасажирських «ракет», ні шумливих рибальських човнів з причіпними «Вихорами» та «Вітерцями». Тиха вона сьогодні, зосереджена, мовчазна. Але течія її, як завжди, могутня й невпинна, як саме життя. Тож скоро вона знову озветься різноголосим гулом. Незатухаючим людським гомоном. – До нових зустрічей, Прип’ять!»

Найбільша аварія людства ще не оцінюється як трагедія, а сприймається як тимчасове явище. Той репортаж попри всю свою драматичність, докладно виписану картину того, як змінилося спустошене місто, все одно є має позитивну тональність. Трагічний оптимізм? Травматичне письмо? Слова для майбутнього роману травми про Чорнобиль? Ні.

Те, що мало б звучати повсюдно. Те, що мало б звучати, як трагічний камертон. Те, що мало би бути криком болю. Насправді – оптимістична розповідь про подвиг. Зізнаймося собі чесно: відповідних слів українській літературі забракло у 1986-му, у 1987-му – формується публіцистика про Чорнобиль, заступаючи всі інші літературно-історичні дискусії. А через кілька років ця подія взагалі стане майже виключно ювілейною темою, до якої звертаються напередодні 26 квітня й забувають до наступного інформаційного приводу. Як спільнота – Чорнобиль, Прип’ять, Полісся – будуть розпорошені по всій Україні, традиції буде втрачено, пісні й ремесла забуто. Понад те: саме як спільнота вони не почуватимуться через кілька років, адже щоб зібратися біля могил їм доведеться долати опір і системи, і Зони. І слова, які вони могли б сказати, розходилися світами.

Про Чорнобиль мовчали з перших днів. І десь момент народження правильної стильової тональності, правильних лексем і метафор, влучних речень і достовірних образів розсипався разом із розсипаними світами згадками про Чорнобильську трагедію. Художні версії Драча, Олійника чи Яворівського та інших українських письменників мають право на існування, й мають цікаві художні відкриття, але, на жаль, не стали тими текстами, із яких виростає цілісний текст про Чорнобиль як трагедію в наших серцях (винятком можна вважати хіба що документальну і теж не позбавлену пафосу повість Юрія Щербака «Чорнобиль», опубліковану 1987-го року журналом «Вітчизна»). Про Чорнобиль нам легше мовчати. Говорити – бракне слів.

Читайте також: Світлана Алексієвич: «Настав вульгарний час споживання» (інтерв’ю Анастасії Левкової спеціально для ЛА).

Одна з причин цього – у тому, що будь-які прикрашання осипаються із теми Чорнобиля, як позлітка. Точну дозу метафор і епітетів письменник мусить відміряти з прискіпливістю вимірювання радіаційного фону, жодних приблизних умовностей, як то було в радянських часописах 1986-го року: «Радіаційний фон відповідає нормальному». Отже, питомо український поетичний реалізм аж ніяк не пасує до теми «Чорнобиль і ми». Потрібен просто реалізм чи неореалізм, або художньо-документальний тон оповіді, а може, навіть, й документально-художній. І це те, що зробила Світлана Алексієвич у «Чорнобильській молитві»: перетворила oral history – усну історію – на спосіб розповісти історію чорнобильських людей, днів, подій. І це те, чого не знайти на сторінках української періодики 1986-го року. Є слова про подвиг. Немає слів про трагедію. Бо вона виростала зокрема й у тиші, якою була оповита інформація про цю катастрофу.

Чи помітять глядачі серіалу «Чорнобиль», що одним із головних дійових осіб є тиша?

Мовчання як форма сприйняття трагедії у вищих партійних колах. Прагнення не розказати / змовчати й замовчати / не сказати мешканцям уражених територій? Не сказати, що ви їдете назавжди і ваші тварини, речі, мрії, шмат життя залишаться тут, у Зоні відчуження? Промовчати про те, що радіація є поза і Зоною. У деяких місцях – велика.

Сценаристи й режисери точно вловили те, чого не помічали ми: про ці події не хотіли говорити, заговорили із примусу. І зараз, до речі, нас теж примушують про це говорити. І це не ми. Це – люди Заходу. І художня, і документальна версії подій у цій історії пропорційна. Якраз стільки, скільки треба для того, що жахнутися і замислитися над тими подіями. Якраз стільки, щоб примусити глядача пошукати правду і подробиці на Вікіпедії. Якраз стільки, скільки може винести глядач, бо читати правдиву і документально точну історію Алексієвич часом бракне душевних сил, й книгу хочеться відкласти убік.

Урок серіалу «Чорнобиль» – це урок про те, які слова слід підібрати до опису трагедій

Жодного пафосу. Щоб не стати голлівудською версією трагедії із переможними закликом наприкінці. Жодної патетики. Дайте історії одну метафор тиші і безліч документальних подробиць. І вона проникне в серце кожного. Для цього поетичного реалізму не треба. Для цього потрібні документальна реалістичність, поєднана з вишуканою і правдивою метафоричністю. Цього читач очікує й від того роману / серіалу / кіно, який розповідатиме про Майдан чи російсько-українську війну першої чверті ХХІ століття: як одна подія змінювала долі цілого регіону, покоління, розповзаючись радіоактивною плямою по карті України? Як із мозаїки людських доль складалося майбутнє? Як і хто вперше про це заговорив?

Бо за намаганням написати по живих слідах і розказати поетично і патетично про подію, ми забуваємо один із уроків Чорнобиля для літератури: справжній твір народжується десь посередині між вибухом письменницької фантазії, метафоричним мисленням автора й архівом, реалістичністю документа, що граничить із натуралізмом чи документальністю. Трагедія – це часто не про героїчні смерті, а про те, що ми живемо в часи трагічних подій і не помічаємо їх драматизму, ми живемо після трагедій, і це найважче.

Хотілося б, щоб дискусія про серіал «Чорнобиль» повернулася із площини «правда / неправда» у площину: Як писати про трагедії? Чи достатньо ми знаємо слів, щоб їх описати? Чи точно ми розуміємо їх значення? Чи можливий роман травми в українській літературі як твір світового значення?

PS: Статтю підготовлено за інтелектуальної та редакторської підтримки кандидата історичних наук Олександра Якубця, Національна бібліотека України ім. Вернадського.

Олена Романенко

Доктор філологічних наук, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Коло наукових зацікавлень - сучасна українська література, масова література і культура, соціологія літератури і читання, міждисциплінарні дослідження