Товстіше за твій Кіндл!

Богдана Романцова. Фото Івана Любиш-Кірдея

Деякі літературні критики відзначають цікаву тенденцію: у часи швидкого споживання інформації люди все частіше купують товсті, навіть товстезні книжки. І рейтинги продажів останнього Книжкового Арсеналу це підтвердили: за свої гроші нам хочеться майже два кілограми слів – якщо не блискучий роман Девіда Фостера Воллеса, то хоча б якісний політичний трилер завтовшки 1112 сторінок. Товсті книжки повертають нас у часи прекрасної (чи жахливої – кому як) безнетфліксної епохи, коли Джейн Остін і Джордж Еліот доточували до своїх вікторіанських сюжетів кількасторінкові описи, щоб вкластися у запропоновану видавцями кількість знаків, а шанувальники детективів віддано чекали на кожне нове оповідання про Шерлока Голмса у журналі «Strand». Сьогодні – про товсті книжки, з якими не поїздиш у метро.

Діана Клочко. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні

Діана Клочко. 65 українських шедеврів. Визнані і неявні. – Київ: ArtHuss, 2019

«Не лише філософи творять діалоги – художники теж ведуть їх», – пише Діана Клочко у передмові до своєї праці «65 українських шедеврів. Визнані і неявні». І справді: коли йдеться про інтертекстуальність і розгортання історії, кожен порядний літературознавець снить саме текстами як нескінченним джерелом інтерпретацій. Але й візуальна традиція – це не низка окремих яскравих спалахів, а переплетення розмаїтих тенденцій, своєрідна пектораль смислів та стилів. Товсте дослідження «65 українських шедеврів» Діани Клочко – найшвидший шлях, аби побачити це на українському матеріалі, а ще – відкрити для себе всіх тих, хто ховається у музейних сховищах України та закордоння.

Можна сказати, що починає українська малярська традиція із якісних запозичень та наслідувань – так чимало які літературні мови «тренувалися» на перекладах священних текстів. Порталом у світ живопису стає ікона VII століття зі святими Сергієм та Вакхом, витримана в дусі фаюмських портретів – навіть техніка створення схожа. Як зазначає авторка, полотно символізує міцну чоловічу дружбу та непохитну віру навіть перед обличчям небезпеки. Символізм роботи може видатися сучасному глядачеві навіть надмірним: свічка як метафора згорання у вірі, троїстий німб як образ святої трійці, жоден колір в одязі святих не є випадковим – втім, попри півторатисячолітню історію та сакральний статус, ікона виглядає на диво свіжо та навіть зворушливо для сучасного глядача.

Якщо Вакх не дуже «місцевий святий», то Борис і Гліб – цілком собі genii loci Київської Русі, за якими ховається один з потужних наративів нашої релігійної історії. Звісно, йдеться про протистояння родини Володимировичів, внаслідок чого Святополк отримав прізвисько Окаянний, а Ярослав, пізніше Мудрий, посів престол. Важливо й те, що ці святі були місцевими, і задля зображення їх мала постати оригінальна традиція, відмінна від візантійського іконописання. Тобто йдеться не тільки про інтертекстуальність, а й про свідому боротьбу з попередниками, «вбивство батьків», як сказав би Гарольд Блум, якби взявся аналізувати українські ікони (на щастя, цього не сталося).

Аналізуючи барокову традицію, Клочко однаково уважно ставиться і до спадку широко відомих авторів, наприклад, Пінзеля, і до менш знаних широким загалом, наприклад, Йова Кондзелевича. Шкода тільки, що одразу після Пінзеля (друга половина XVIII століття) йде Микола Ге (кінець XІX століття) і Олександр Мурашко (початок ХХ століття). Мені видається, що між експресіоністським бароко Пінзеля і глибокими, майже рембрандтівськими портретами Ге має бути якась ланка, що виявляє природу цього переходу. Втім, можливо, я екстраполюю просвітницький міф поступового руху й розвитку мистецтва на живопис.

Ге і Мурашко об’єднує неймовірний гуманізм полотен, в яких божественна природа свідомо поступається людській. Христос у Ге – втомлений чоловік, що споглядає огрядного самовпевненого Пілата в білій тозі. І це виглядає так приземлено, ніби випадково бачиш, як невдоволений дядько в маршрутці з пляшкою пива в руці голосно коментує одяг хіпстера навпроти. Така людськість аж ніяк не применшує величі Божого Сина, а радше наближає до нас його образ. Марія у Мурашко – юна дівчина перед вишиванням, нескінченно далека від стриманої Богоматері візантійської традиції чи пишної католицької красуні. Вся картина ніби світиться зсередини, при тому що Мурашко майже не використовує білого кольору, лише відтінки жовтого, помаранчевого, блакитного – як палітра снігу у романах Ю Несбьо. Імпресіонізм – це гуманізм, бо саме в цей час художника відстояли право на власне бачення і некодифіковане, неакадемічне зображення.

ХХ століття принесло формальні експерименти розвій чорно-білих полотен: злегка усміхнена чаклунка Георгія Якутовича (мені зображення найбільше нагадує вишитий килим), стриманий, гострокутний портрет Василя Стуса, зроблений вуглем (данина малій батьківщині поета), мінімалістична чистота графіки Григорія Гавриленка – до речі, одне з відкриттів для мене, – експресіоністська виразність Леопольда Левицького, чиї картини нагадують портрети Пауля Клеє. Всіх цих художників Клочко вписує у світову традицію, показує історичні зрізи, проводить паралелі. У широкому контексті полотна відчитуються/розглядаються геть по-іншому, ніж у строгому музейному просторі: і справді, автопортрети Шевченка виростають з Рембрандта, а Шульц, мимоволі чи навмисне, відштовхується від Гойї і пропонує геть інший погляд на творця і його творіння.

Чимало у праці Клочко полотен, які радісно впізнаєш: «Пилярі» Олександра Богомазова, «Жнива» Зінаїди Серебрякової, натюрморти Катерини Білокур. Однак в кожному випадку авторці вдається запропонувати неочікувану інтерпретацію і звернути увагу глядача на окремі деталі. Наприклад, ви помічали, що Катерина Білокур не зображає стебла рослин? Це тому, що зірвана квітка вже почала свій шлях до смерті, тоді як Білокур воліла показувати буяння життя. Аналіз окремих полотен остаточно солідаризував мене з авторкою: я так само, розглядаючи роботи Марії Примаченко, думала про дорослий примітивізм Анрі Руссо, а вперше побачивши картини Юрія Химича, вирішила, що вони нагадують розпис на склі (Діана Клочко пише про вітражі). Зараз же мені здається, що Химич – наш Ван Гог, попри очевидну непродуктивність стратегії шукати відповідників європейським авторам з-поміж наших.

«65» Діани Клочко – чудове щеплення «проти неповноти» українського художнього процесу, погляд згори і водночас зсередини. Я сподіваюся, що ця артхассівська серія триватиме, бо українському читачеві потрібно більше хороших товстих книжок про мистецтво. Щонайменше – мені.

Ден Сіммонс. Терор

Ден Сіммонс. Терор / пер. з англ. Антона Санченка. – Київ: Видавництво Жупанського, 2019

«Терор» Ден Сіммонса – ностальгійний роман про історію. Ностальгійний – насамперед для читача мого віку, тобто під 30 і старше, бо в доісторичну безінтернетну епоху ми виростали на коктейлі з північних оповідок Джека Лондона, південних романів Жюля Верна і неймовірно сентиментальних текстів Ернеста Сетона-Томпсона. Тож читаючи про те, як зсередини влаштовано корабель (а Сіммонс буквально «розрізає» для нас британські судна від вершечка аж до надміцних дощок обшивки), ми відчуваємо не легке роздратування, а дитяче захоплення та ностальгію. Це – як будинок Барбі, тільки набагато краще!

Основний інтертекст роману лежить на поверхні і піднесений нам в епіграфі на тарілочці – «Мобі Дік» Мелвілла. Не дивно, що Сіммонс став ще одним автором в пелотоні тих, хто женеться за Великим американським романом. Дивно радше те, що саме фантастові Сіммонсу майже вдалося вхопити головний текст середини ХІХ століття за хвіст. Навіть події «Терору» розгортається саме в ті роки, коли Мелвілл писав свій твір: епоха неймовірно швидкого поступу, розвитку критичної думки і водночас – найбільших розчарувань та кризи попередніх філософських та релігійних систем. Чарльзу Дарвіну та його жорсткій теорії навіть присвячено кілька розділів «Терору», втім, не для того, аби показати зрушення в думках людей, а щоб читач зрозумів: не так і важливо, від кого пішла людина, коли йдеться про базові речі на території білого континенту: вижити, не втратити всі пальці на ногах, не втратити людину в собі на безмежних сліпучих територіях. Час «Терору» – законсервований і конденсований, він нескінченно далекий від британської розміреності, попри спроби персонажів імітувати звичний ритм життя. Це час апокаліптичний, коли загибель майже неминуча, і читачі можуть тільки спостерігати, від яких нещасть помиратимуть герої.

Як і «Мобі Дік», «Терор» – текст-метафора, історія безуму, амока, тільки на цей раз роль білого кита відіграватиме Північно-Західний прохід з Атлантичного океану в Тихий. У 1845 році експедиція, очолювана дослідником Джоном Франкліном, відпливла на кораблях «Терор» та «Еребус» до північних берегів Канади. Метою було не лише дослідити арктичні землі, місцеву флору і фауну – наприклад, один з персонажів лікар Гудсер перші кілька розділів мріятиме побачити білих ведмедів зблизька, – а й знайти омріяний короткий шлях і показати тріумф людини на територіях, де панують демони, пакові льоди та ескімоси. Однак «Терор» – все ж текст ХХІ століття, а значить, годі сподіватися на просування фронтиру та черговий тріумф білої людини, яка привезла із собою в Арктику склянки для лікеру та вишуканий годинник. Розпросторення цивілізації нагло зупиняють кліматичні аномалії, трагічні збіги і людська дурість, яка, як відомо, безмежніша за снігові пустелі.

Те, що відрізняє роман «Терор» від безлічі пригодницьких текстів ХІХ і першої половини ХХ століття – образ Іншого. Як правило, вдалою стратегією для героя авантюрних романів було подружитися з хорошими місцевими, стати для них «своїм», знайти з-поміж цих місцевих союзника (одного чи двох, але виживе наприкінці лише один). І разом боротися з поганими місцевими та ще гіршими колонізаторами – маленька переможна війна різнонаціональної місії у глибинах екзотичних континентів. Тут же автохтон, точніше автохтонка, з’являється у перших же розділах, вона ескімоска і звуть її Безмовною, бо в дівчини нема язика – його ніби хтось відкусив. Безмовна ніяк не контактує з командою, і все, що про неї відомо, – її чоловіка (або брата, або батька) вбили, але навіть тоді вона не проявила жодних емоцій. Як героїня Фаулза з «Коханки французького лейтенанта», Безмовна цілими днями вдивляється у горизонт і вперто відмовляється ближче знайомитися з екіпажем корабля. Вона чужа подвійна: через етнічну належність і через стать – жінка, ще й на кораблі! Тут не спрацьовує важливий колоніальний патерн: підкори жінку – і таким чином підкори чужу територію, адже Безмовна – не Покахонтас, діалог з нею апріорі неможливий, поки ти не готовий пристати на її правила.

Один з головних героїв капітан Крозьє ставиться до героїні з тихою пересторогою та прихованим захватом. Це її світ, її демонічні божества забирають матросів, їй не холодно під час снігових бур. Безмовна стане для Крозьє Аріадною, що проведе його через арктичні лабіринти і покаже йому світ під іншим кутом, при чому нитка – це аж ніяк не метафора. Але що не сказати далі – буде спойлер одного з найкращих текстів ХХІ століття. Тож спробуйте впіймати цього білого кита самотужки.

Марина Гримич. Клавка

Марина Гримич. Клавка. – Київ: Нора-Друк, 2019

Одна з моїх улюблених серій в українському літпроцесі – «Наші 20-ті» від Ярини Цимбал. Я радо читала б і «Наші 40-ві» і «Наші 50-ті», однак розумію, що заштриховування білих плям – то копіткий і складний процес, що вимагає неабиякої відданості справі. Втім, майже завжди докладне вивчення певного історичного періоду веде до його пізнішого літературного осмислення. Саме так поставали вікторіанські романи Пітера Акройда, трилогія про Томаса Кромвеля, за яку Гіларі Мантел отримала два Букери, середньовічна Італія Умберто Еко і переосмислення Другої світової війни у романах Мартіна Поллака і Лорана Біне.

«Клавка» Марини Гримач – єдиний не надмірно товстий текст у цій добірці, а тому єдиний придатний для носіння із собою і читання в метро. Роман оповідає про Пленум 1947 року – той самий, де показово судитимуть відступників: Довженка, Яновського, перепаде й самому Рильському. Словом, партія також формує власний «літературний канон», і він дивовижним чином збігається зі списком літератури на літо за 11 клас. За подіями пленуму стежитиме Клавка – секретарка Спілки письменників і дочка ворогів народу, змушена тепер мешкати у крихітній кімнатці комунальної квартирки поруч із пенсіонеркою Еммою Германівною та одноногим героєм війни дядь-Гаврилом. Клавка – ідеальна свідка та хронікерка, непомітна, незамінна 26-річна «стара діва», яка не лінується зранку крутити кучері, а ввечері заходити до письменниці Єлизавети Петрівни Прохорової у РОЛІТ. Образ останньої – один з найвдаліших у романі: героїня війни – втім, окремих епізодів Прохорова воліє у розмовах уникати, і згодом читач дізнається, яких саме, – письменниця-фронтовичка, яка в мирний час видає на-гора простенькі віршики у дитячі журнали. Розумна, з тонким літературним смаком, але не реалізована професійно, Прохорова нібито пише «в стіл» великий потужний роман. У столі він, ймовірно, і залишиться.

Поруч із Прохоровою – залюблений в сільську ідилію народник Павло Сіробаба і його значно спритніша дружина, сусід по квартирі поет Глухенький, який ні разу не глухий, та вічний образ із Семінарів творчої молоді – донжуан Борис Баратинський, який, здається, ще нічого не написав. Десь на віддалі – партійний функціонер високого рангу Олександр Бакланов, який спробує затягти у свої павучі сіті друкарку Клавку (жодних спойлерів, про це є в анотації). Весь цей строкатий набір героїв дуже нагадує колоду карт, де Клавка – дама, за яку б’ються валет – красивий, але не дуже розумний та впливовий Баратинський – і старий король Бакланов. Подружжя Сіробаб – дама і валет, бо дружина відчутно впливовіша та розумніша за чоловіка. Прохорова – дама, до якої часом заїжджає її король – військовик високого ранку, ймовірно, одружений. Десь за кадром лишаються тузи, чиї імена ми пам’ятаємо, але воліємо не вимовляти вголос. Тасувати і розкладати героїв – суцільна насолода, а Євбаз, центр Києва, ірпінські дачі стають чудовим тлом для таких ігор.

Все добре в цьому прекрасному світі, доки в тексті не з’являються документи та інший фактаж: нескінченні протоколи засідань, архівні дані, дбайливо зібрані і тому докладно наведені, біографічні подробиці життя авторів. За кожним таким фактом – вочевидь, години пошукової роботи, але в процесі читання повсякчас бентежить запитання: навіщо одразу стільки? Протоколи та промови розгортаються абзацами й сторінками, а якщо вже згадано про письменницькі дачі, точно перерахують, чим там займався кожен відомий прозаїк та поет. Стрункий картковий будинок повсякчас загрожує розпастися на безладну купу більш або менш вдалих епізодів. Як стверджував Умберто Еко, для повного занурення у певну епоху потрібно близько трьох років, але аж ніяк не всьому потім знайдеться місце в романі. Радше тут актуальний принцип, який архітектор Міс ван дер Рое називав головним в архітектурі модернізму: «Менше – це більше». Документальна стриманість, обережне вплітання фактів у сюжет, уважне продумування темпоритму точно пішли б роману на користь.

Поліфонічний, пафосний фінал лишає по собі приємний посмак. Тексти такого типу добре екранізувати, за ними добре вчити літературу певного періоду. Їх добре перекладати, аби іноземці зрозуміли, що і в нас є літературна драма і драма літератури. Тож чекаємо, що буде далі, бо за першою ластівкою, ймовірно, не забаряться наступні.