Хто вбив Соломію Засуху? (Рецензія на книжку Ілларіона Павлюка «Білий попіл»)

Ілларіон Павлюк. Білий попіл. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. Фото з сайту www.bbc.com

У літературному середовищі сталася приємна несподіванка-дебют: на не надто родючій ниві української жанрової літератури стрімко пробила ґрунт дбайливо виплекана культура — «Білий попіл» Ілларіона Павлюка. Детективний роман, композиційно загорнутий у старосвітську обгортку понад сторічної давнини, містить цілком сучасні й популярні нині елементи субжанрів нуар і фан-фікшн. Павлюк створює напружений, «крутий» кримінальний світ у чорно-білих відтінках, де ти або тебе, замішавши цю маскулінно-жорстоку естетику на традиційних, ба навіть, хрестоматійних дріжджах гоголівської сільської містики. Так, автор замахнувся на «святе», взявши за основу своєї фабули історію, знайому кожному українцю — моторошну і сповнену образами з української демонології повість «Вій» Миколи Гоголя.

«Переспів» українсько-російського класика молодим автором-дебютантом, вочевидь, є найголовнішим піар-акцентом книжки. Це саме те, на що найперше звертає увагу читач, беручи в руку роман і ознайомлюючись із анотацією. Хто убив панночку? Чи винен Хома Брут? До чого тут Вій? Ці питання інтригують, змушуючи якнайшвидше про все дізнатися. З одного боку, у цій данині Гоголю простежується певна вторинність, на рівні, так би мовити глобальної ідеї, яка спала на думку іншому автору чимало років тому, тож будь-які її інтерпретації завжди бачитимуться неоригінальними. Втім, з іншого боку, на закиди про «письменницьке караоке» автору є що відповісти, адже «Білий попіл» — це детектив у детективі, тобто спроба автора в особі протагоніста, київського сищика Тараса Білого, провести власне розслідування вбивства панночки, керуючись таким затребуваним нині критичним мисленням. Що, якщо відкинути містику й міфи про стародавнього демона Вія, могло статися насправді? Ілларіон Павлюк пропонує свою відповідь, здатну задовольнити усіх скептиків і агностиків разом узятих.

Писати про сюжет «Білого попелу» — те саме, що ходи по мінному полю спойлерів, адже кожен карколомний поворот цієї історії є підказкою для читача, який так любить гратися у приватного детектива. Чи вгадаєте ви вбивцю, залежить від ваших когнітивних здібностей і кількості прочитаних вами детективних романів. Відповідно, і фінал вам може здатися або очікуваним або, навпаки, надто передбачуваним. Розплутувати вам цю історію завдовжки у 20 років вам доведеться разом із сищиком Тарасом Білим — постаттю трохи гротескною, але цілком класичною для літератури такого штибу (корисний офтоп: образ такого крутого цинічного сищика з тисяч детективних книжок блискуче узагальнив Чарлз Буковскі у своєму останньому романі «Макулатура»).

Спершу Білий постає таким собі Фандоріним, здатним утерти носа найдосвідченішим київським грабіжникам: він розумний, спритний, сміливий до нахабності й не надто сентиментальний щодо своїх випадкових жертв масових перестрілок. А коли на горизонті з’являється загадковий «друг»-нігіліст Томаш Болгар, втручання якого завжди призводить до найкривавіших розв’язок, Білий узагалі пускається берега.

Утім, погодившись на пропозицію сотника Назара Засухи розслідувати вбивство його доньки Соломії, де винний уже є і це Хома Брут, але потрібні залізні докази, Тарас невпинно трансформується разом зі зміною міського пейзажу на сільський. Друга, умовно «хуторянська» частина книжки, за настроєм уже зовсім не подібна на першу: замість хвацької кабацько-бордельної естетики великого міста ми бачимо забитий хутір, населений колишніми кріпаками, які так і не звільнилися від покори господарям й ірраціональних забобонів. Як і буває в типового закритій громаді, зв’язаній загадковим релігійним культом і страхом, тутешні мешканці мають якісь таємниці і щось постійно не договорюють.

За атмосферою хутір Білий Попіл нагадує містечко Твін Пікс Девіда Лінча — тут усі не такі, якими здаються. Взагалі книжка Павлюка містить безліч алюзій на масову культуру: у ній можна знайти виразні паралелі ще з одним культовим фільмом «Бійцівський клуб» і безліч натяків на відомі літературні й кінотвори. Завдяки цій постмодерністській мішанині старосвітський антураж кінця XIX століття видається вдало виписаними декораціями, за якими ховається цілком сучасна історія з виразною моральною складовою про вибір і його наслідки. І, звісно, про ціну, яку завжди треба платити за скоєне.

«Білий попіл» надзвичайно кінематографічна книжка, майже готовий кіносценарій. Телевізійно-журналістський досвід автора у створенні документальних стрічок відчувається у кожному рядку цього напрочуд динамічного й подекуди навіть перенасиченого дією роману. «Білий попіл» не те що проситься його екранізувати, він буквально волає про це. Тож залишається чекати на появу не менш вдалого фільму й подякувати за якісну роботу не лише автору, а й перекладачеві Михайлу Бриниху (в оригіналі «Білий попіл» написано російською) за те, що герої цієї книжки говорять багатою, живою, а, головне, природною українською мовою.