Вихідний фру Президент. Уривок із книжки репортажів Ярослави Куцай «Лабораторія Ісландія»

 

Ярослава Куцай. Лабораторія Ісландія. — К.: Темпора, 2019.— 296 с.

Незабаром у видавництві «Темпора» побачить світ книжка Ярослави Куцай «Лабораторія Ісландія». Це збірка репортажів і бесід про мешканців унікальної острівної держави, яка у свій спосіб захищає власне й невтомно популяризує створені нею прецеденти; це спроба дізнатися, які висновки зробили нащадки вікінгів зі своїх перемог і поразок і чого ми могли б у них повчитися. Про що йдеться суспільству за кілька кроків до ґендерної рівності, на межі між медициною втручання та медициною попередження, там, де полісмени не носять зброю, але в прибережній зоні досі чатують на здобич уперті китобої?

В основі збірки — інтерв’ю з першими особами країни, впливовими підприємцями, науковцями, освітянами та представниками креативних індустрій. Їхні історії навряд чи залишать когось байдужим, адже вони якоюсь мірою про кожного з нас.

Нагадуємо, що 22 вересня о 12.30 в рамках 26 BookForum у Львові відбудеться презентація репортажних новинок та проектів від видавництва «Темпора» та Конкурсу художного репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець»«Ісландія, Вірменія, Донбас: Як українські репортажисти пишуть сьогодні про Україну та світ». Розмова за участі авторів проходитиме у Музеї етнографії та художнього промислу Національної академії наук України (велика зала), проспект Свободи, 15

Пропонуємо вам фрагмент книжки Ярослави Куцай «Лабораторія Ісландія».

Вихідний фру Президент

Так зване «жіноче питання» на порядку денному країни з 1850 року. Тоді Ісландія першою у світі надала безумовні рівні права щодо спадщини обом статям. Завдяки зусиллям тутешніх суфражисток ісландки отримали право голосу ще в 1915-му — на чотири роки раніше, ніж громадянки США.

Але цього їм було замало.

24 жовтня 1975 року 90 % жінок Ісландії залишили свої повсякденні справи, включно з домашніми клопотами та піклуванням про дітей, чоловікам і вийшли на вулиці, щоб довести, що без їхнього щоденного недооціненого внеску економіка не здатна повноцінно функціонувати. Подію про всяк випадок анонсували як «вихідний», адже за організацію та підтримку страйків могли звільнити з роботи.

У цей день боси самі варили собі каву, покинуті партнери ледве давали раду з господарством і з полегшенням зустрічали завершення «довгої п’ятниці». Тоді навряд хтось із них повірив би, що за п’ять років країну очолить одна з учасниць цієї демонстрації.

_

Вона ніколи не була членкинею жодної політичної партії і не вважає себе політикинею. До того, як увійти в історію як перша демократично обрана жінка-президентка, Віґдис Фіннбоґадоуттир була режисеркою театру, телеведучою, що навчала своїх ісландських глядачів французької, та екскурсоводкою в туристичному бюро, а ще стала першою в країні розлученою, якій дозволили вдочерити сироту.

Вона поборола рак молочної залози. Одну з грудей ампутували. Під час передвиборчих дебатів, у яких вона брала участь, її суперник натякнув, що жінці не гоже бути президентом. «А тим паче напівжінці», — додав він. Реакція фру Віґдис на цей ниций коментар була спокійною: «Що ж, я взагалі-то не збираюся годувати груддю ісландську націю. Я збираюсь стати її лідеркою».

Це був особливий час для жіночого лідерства. В Англії прем’єр-міністеркою стала Марґарет Тетчер, а в Ізраїлі — Голда Меїр. Ісабель Мартинес де Перон змінила свого покійного чоловіка на посаді президента Аргентини. Але Віґдис Фіннбоґадоуттир першою здобула свій високий пост через народне волевиявлення. Вона тішиться, що її співвітчизникам стало сміливості та відваги пробитии скляну стелю.

Перемігши з незначним відривом як кандидатка від Жіночої асоціації у 1980 році, фру Віґдис здобула неабияку популярність і залишалася президенткою чотири терміни поспіль, двічі переобрана без конкурентів. У цей період маленькі ісландські хлопчики запитували у своїх батьків, а чи бувають чоловіки-президенти.

Залишаючись безсторонньою, наголошуючи на тому, що ісландський народ обрав її, щоб бути представницею інтересів країни та її тожсамості, протягом 16 років президентства фру Віґдис переймалася передовсім збереженням і розвитком ісландської культури, захистом природи, інтересами молоді та утвердженням миру й людяності. Про неї на її батьківщині, як правило, говорять як про хорошу людину. Так і кажуть: «Вона — хороша людина». Ісландці шанують фру Віґдис, але без пафосу — наче інакше й бути не може.

Вона вийшла на пенсію два десятиліття тому, але її рідко застанеш удома. Крім того, що мама і вже тричі бабуся, Віґдис Фіннбоґадоуттир — одна із засновниць та керівниць Ради жінок-лідерок світу, а також послиня доброї волі ООН у справах захисту мов та в боротьбі проти расизму й ксенофобії. Звідки стільки завзяття? Просто їй, завбачливо зазначає, не 80, а чотири рази по 20.

Я проходила повз її вибілений двоповерховий будинок із чорним дахом майже щодня — він був поруч з університетом, де я навчалася, — і як громадянка країни, де високопосадовці зводять собі палаци за сумнівні заслуги перед народом, не могла повірити, що тут живе ця видатна особистість. Ніякої тобі охорони, триметрових парканів з електрошокерами. Мені розповіли, що цей дім побудував її батько, який був інженером. Будівля нічим таким не вирізняється з-поміж інших, але з вигляду гарна й привітна. Тож одного сонячного вересневого ранку мені врешті вдалося потрапити всередину.

_

Фру Віґдис має швидку реакцію, у чому я одразу пересвідчилася, коли вона рвучко дістала меча з-позаду канапи, на яку я вмостилася. Я саме запитала в неї, чому вона називає себе пацифісткою, хоч її ім’я натякає на інше: давньоскандинавською vig означає «війна», а dis — «богиня». У відповідь фру Віґдис продемонструвала мені трофей, який отримала разом із почесним званням в Університеті Тампере у Фінляндії. Той, кому вручають цього меча, має захищати знання, мудрість і мораль світу, пояснює вона.

У її вітальні з бірюзовими стінами просторо, світло й провітрено. Поруч зі мною у вазі стоять ще свіжі білі лілії. На столику — стоси книг ісландських авторів, друзів фру Віґдис, які просили її написати вступне слово. Вона струнка й вишукана, доброзичлива, але стримана. У неї волосся кольору жита, підстрижене під боб-каре з чубчиком трішки набік. Чорний піджак і срібляста блуза з бантом додають їй імпозантності педагога. Вона сидить навпроти мене, зчепивши долоні й спершись ліктями об дерев’яні бильця крісла, — готова розповідати те, що, без сумніву, розповідала вже багато разів.

«Коли мене запитували в інших країнах: “Ви та леді, що стала першою жінкою-президенткою?”, що відповісти в такій ситуації? — фру Віґдис вдає зніяковіння. — “Я?”». Брати участь у виборах, каже, її не меншою мірою спонукали чоловіки: «Бо тоді серед моїх ровесниць було заведено казати: “Я ж лише жінка. Чому я повинна цим перейматися?”». Вона усміхається, але її проникливі сіро-зелені очі серйозні.

Я поцікавилася, яка принципова різниця між чоловіком і жінкою, наділеними владою. Жіночий погляд, на думку фру Віґдис, — це передовсім широта й чутливість, які часто приймають за слабкість, але вона переконана, що вплив, який надихає людей, кращий за тиск і вказівки. Існує поширена думка, що чоловіки-лідери схильніші до взаємодії у форматі батога й пряника залежно від результату, який демонструють їхні підлеглі; жінки-лідерки зосереджені на тому, щоб підлеглі трансформували свій особистий інтерес в інтерес групи через турботу про спільну мету, вони делегують повноваження і дають можливість іншим відчути себе важливими.

Проблема присвячених цьому досліджень у тому, що ті беруть до уваги переважно чоловіків, котрі посідають топ-позиції у мегакорпораціях, і жінок-керівниць значно менших підприємств. Якби другі замінили перших на тих самих щаблях ієрархії, чи справді став би світ від того кращим? Фру Віґдис вважає, що важливо не впадати в крайнощі і, перш за все, створити рівні можливості для розвитку: «Ця стара традиція з давніх-давен, коли суспільство розглядає жінку як піддану чоловікові, не співзвучна з реальністю.Тому що всі батьки та брати знають, що їхні доньки та сестри такі ж розумні, як і їхні брати й сини. Загалом безграмотні жінки мають той самий інтелектуальний потенціал, що й ми з вами. Грамотність розкріпачує».

Сама фру Віґдис закінчила Ґренобльський університет, Сорбонну в Парижі та Університет Ісландії, здобувши наукові ступені у сферах літератури й драматургії. Прикладом для наслідування для неї стала її матір, сильна й натхненна особистість. Та була головою Національної асоціації медсестер впродовж багатьох років і якийсь час — Північної. Разом із чоловіком вони вдвох заснували Ісландську спілку дослідження раку. «Я далеко не її копія. Благослови, Боже, її пам’ять, — каже фру Віґдис, стишивши до цього бравурний голос. — Те, що я не маю пасти задніх у школі, було й так зрозуміло. Мій брат загинув, коли йому було 20. Після цього я зрозуміла, що мушу зробити все для своїх батьків. Вони мене привчили робити речі добре».

Школяркою фру Віґдис була сором’язливою, розповідає, що захмарних амбіцій ніколи не плекала, але рада, що завжди мала можливість бути собою. Вона обрала театр, бо він дозволяє краще пізнати людей: «Люди мені не байдужі. Ось чому ви тут. Я зрозуміла, що ви хочете поговорити».

Фру Віґдис закинула одну ногу на іншу й виклично подивилася на мене. Мати справу з журналістами їй доводиться часто, і складається враження, що на чимало запитань у неї вже є заготовлені й добре відшліфовані відповіді. Багато кому з-за кордону Ісландія здається раєм для феміністок, і фру Віґдис взяла на себе відповідальність підтримувати цей образ. Я вирішила зайти з іншого боку й поцікавилася в неї, чого ісландцям ще не вдалося досягти в утвердженні ґендерної рівності, за що їй навпаки соромно. Вона склала руки й кивнула, давши зрозуміти, що challenge accepted: «Однакової зарплатні за одну й ту саму роботу».

Як нагадування, що проблема себе не вичерпала, у холі Університету Ісландії висить фотодиптих художниці Анни Ліндал: праворуч — хлопчик, ліворуч — дівчинка, в обох іменини, але в хлопчика великий тортик, а в дівчинки — маленький, хлопчик дивиться на тебе з очікуванням, а дівчинка —  вже ніби не в гуморі: щоб отримати більше, їй знову треба виявити ініціативу.

Від переломного Вихідного минуло вже понад 40 років. Ісландія стала першою країною у світі, що взяла на себе обов’язок усунути той чинник ґендерної нерівності, на якому наголошувала фру Віґдис. Новий закон, ухвалений на початку 2018 року, зобов’язує роботодавців, на яких працюють 25 і більше кадрів, надати свідчення, що і чоловіки, і жінки на одних і тих самих посадах, виконуючи одні й ті самі функції, заробляють теж однаково.

Як колишня гідка фру Віґдис добре знає, чим принаджує таких, як я, її батьківщина, але як справжня ісландка вислуховує ці компліменти із помітним задоволенням, дуже уважно, не перебиваючи.У цю мить я відчуваю, що ми з нею на одній хвилі. В Ісландії, погоджується, є чимало неймовірних місць, від яких одразу перехоплює подих, але є місця для втаємничених: «Дехто думає, нічого в них особливого. Але варто поїхати туди, і усвідомлюєш, що там є якась магія, щось, що породило всі ці легенди про велетнів, які мешкають серед скель».

Складно сказати, чого безпрецедентний туристичний бум, який спостерігали в Ісландії впродовж останніх років, приносить більше — користі чи шкоди. «Точно більше грошей, — зауважує фру Віґдис із характерним жестом, потираючи пучки пальців. — Але й додаткових підстав захищати природу. Були в нас туристи, які поставили намет у Тинґветлірі. Здійнявся сильний вітер, і вони обклали мохом дно намету, щоб ізолювати його. Для них це на одну ніч. А моху, щоб прорости із лави, знадобилося пів тисячоліття!». Ісландцям, переконана вона, слід донести до туристів, що ця країна вразлива, — те, чого змалку навчають їх самих.

У містечку Борґаднес, що поблизу національного парку Снайфетльснес, на кручі коло моря є тематичний дитячий майданчик «Bjossarolo», який у 1979 році почав будувати із того, що знайшов на звалищі, місцевий тесляр-ідеаліст Бйодн Гйортюр Ґвюдмюндссон. Він був одним із перших промоутерів ресайклінгу на острові й привчав дітей замість рвати квіти насолоджуватися спогляданням того, як вони ростуть. Фру Віґдис гойдалася на змайстрованій ним гойдалці у 1992-му, чому є фото-підтвердження. Бережливе ставлення до природи, переконана вона, слід виховувати через безпосередній контакт із нею.

Коли фру Віґдис виповнилося 60, було створено фонд, який назвали «Yrkja», що в перекладі з ісландської означає «культивувати». Він дає гроші для закупівлі й висадження дерев на спустошених ділянках землі, щоб зупинити руйнування ґрунту. Всі школи Ісландії та молодь можуть претендувати на отримання ґранту. Ідея фру Віґдис у тому, що кожен хоче бачити, що особисто він виростив: «Мій батько казав мені, що діти повинні бувати на свіжому повітрі й мати щось своє, про що вони могли б піклуватися. Це — найкращий спосіб виростити свідомого громадянина».

Інше вразливе, що хоче захистити фру Віґдис, — мови. У 2001 році в Університеті Ісландії заснували спеціальний інститут, який має на меті зібрати відомості про якомога більше з них. Вона озвучує сумний прогноз: половина мов, якими розмовляють сьогодні, зникне до кінця століття. Вона впевнена, що в майбутньому той, хто відвідуватиме Ісландію, буде йти в цей інститут, щоб подивитися, що воно таке й пересвідчитися, що там є його рідна мова. «Молоде покоління вважає, що англійська — ключ до світу. Я нагадую їм про необхідність вивчення інших мов, тому що англійська не є ключем до минулого. Але постійно дається взнаки ця утилітарність: “Де я буду нею користуватися?”. І це замість того, щоб думати про задоволення від вивчення мови, про інтелектуальне наснаження!»

Щоб заохотити інших усе це відчути, фру Віґдис влаштувала в міській бібліотеці Рейк’явіка мовний спіддейтинг «Cafe Lingua». Невідомо, чи знайшли собі пару його учасники, але принаймні мали змогу вивчити кілька нових слів, спілкуючись із кожним іноземцем протягом трьох хвилин. «Осмислення мови, осмислення людської думки різними мовами — це дуже важливо для культурного обміну та миру, щоб вести переговори й усвідомлювати різницю між країнами», — пояснює фру Віґдис. Мовне розмаїття — відображення того, наскільки гнучким є розум людини.

Усього нараховують від 6500 до 7000 мов, і кожна з них — окрема й самобутня версія світу. За теорією лінгвістичної відносності, наша мова впливає на те, як ми мислимо. Наприклад, фінська є ґендерно нейтральною. Іменники зазвичай не мають роду. Вчені Мічиґанського університету в 1982 році вирішили з’ясувати, як це позначається на ґендерній ідентичності фінської малечі. Результати показали, що та майже на рік пізніше починала усвідомлювати свою стать, ніж діти, які говорили івритом — ґендерно забарвленою мовою.

Рід слова, якщо він є, може впливати на ознаки, які ми йому приписуємо. Якщо попросити німця підібрати прикметник до слова міст (Brucke), який у його мові жіночого роду, німець, найімовірніше, скаже, що той красивий або елегантний. Іспанець більш схильний назвати його (puente) витривалим чи довгим, бо в його мові міст чоловічого роду.

У представників племені пормпураав, що в Австралії, немає понять «праворуч», «ліворуч», «вперед» чи «назад». Коли вони говорять про розташування, використовують сторони світу («А хто той чоловік, який на північному сході від тебе?»). І вітаються вони фразою «Куди йдеш?», у відповідь на яку потрібно вказати конкретний напрямок («Далеко на південний захід. А ти?»). Тому пормпураав дуже добре орієнтуються в просторі, навіть коли опиняються в незнайомому місці.

Ми сприймаємо час лінійно. Найгірше — позаду, найкраще — попереду. У мові болівійських індіанців аймара все навпаки. Коли вони говорять про минуле, то вказують вперед: минуле перед ними, його видно, бо воно відоме, а що буде далі, ніхто не знає, тож прийдешнє в їхньому уявленні наступає ззаду.

Ісландці досі розмовляють найстарішою мовою, яка майже не змінилася з часів заселення острова, що саме по собі теж є викликом. Islenska з її придихами, глухими приголосними й огубленими голосними для мене звучить наче заклинання. Hvernig segir ma.ur … a islensku? («Як ви кажете … ісландською?»).

Фру Віґдис говорить щонайменше п’ятьма іноземними мовами, але тільки послуговуючись своєю рідною, відчуває безпеку, буденність і близькість. Чим добре жити в Ісландії, запитую. «Ти знаєш те, що тебе оточує. До того ж прекрасно до всіх мати доступ», — підморгує фру Віґдис. Ісландці прямолінійніші й не ходять околяса. Вони цінують простоту в стосунках. Це вам не французи чи німці, які у своїх твердженнях про життя посилаються на ідеї своїх видатних мудрагелів. Північні народи, як зазначає фру Віґдис, за винятком данців із їхнім засновником екзистенціалізму Сьореном К’єркегором, не мають філософської традиції, але ісландська культура є фундаментальною. «У мене часто запитують, чи вірю я в ельфів, — сміється фру Віґдис. — Навіть не знаю. Але я б нізащо не забула й не дозволила б втратити всі ці розповіді, народжені фантазією людей, що жили в темряві, людей, які записали їх».

Я озираюся на полиці її бібліотеки, заставлені книгами з міфології, допиваю приготований нею еспресо.

Хочеться вчити ісландську.

***

Ярослава Куцай — народилася та виросла в Києві. Закінчила бакалаврат Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, магістратуру Школи журналістики НаУКМА та Університет Ісландії за спеціальністю «Довкілля та природні ресурси». Має досвід роботи на телебаченні, радіо та в друкованих виданнях, а також на посаді прес-секретарки Національного екологічного центру України. Публікувалася в багатьох суспільно-політичних і просвітницьких журналах. Авторка низки статей для National Geographic Ukraine та «Куншт». 

Із 2014 по 2016 жила у Рейк’явіку, співпрацюючи з ісландськими та українськими ЗМІ. З 2019 живе у Празі. Була книжковою оглядачкою K.Fund Media, контент-райтером інвестиційної групи UFuture, а віднедавна поєднує обидві ці ролі в McKinsey & Company. 

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики