Арундаті Рой: «Роман ніколи не помирає»

Арундаті Рой – одна з небагатьох, кому вдалося дебютувати текстом, що одразу потрапив у сучасний літературний канон і мастрід освіченої людини. Роман «Бог Дрібниць» приніс авторці Букерівську премію і всесвітню славу. Далі був політичний активізм, есеї та статті в численні часописи, а ще нон-фікшн «Путівник імперією для звичайної людини». Другий роман «Міністерство граничного щастя» побачив світ тільки у 2017-му, коли чимало читачів уже й забули, що Арундаті не лише активістка, а й одна з найвправніших стилісток. На щастя, чудові переклади Андрія Маслюха наближають романи Рой і до українського читача. Можна довго сперечатися, чи «Міністерство граничного щастя» дотягнуло за рівнем до дебютного «Бога Дрібниць». Але з тим, що Арундаті – видима й відома письменниця, без якої годі уявити сучасну англомовну літературу, не посперечаєшся. «ЛітАкцент» зустрівся з авторкою у Львові на Форумі видавців, аби поговорити про романи-будинки і романи-міста, погрози письменникам і щастя писати складні книжки.

– Останні кілька десятиліть Букер має виразно кроскультурне забарвлення. Бен Окрі, Салман Рушді, Кадзуо Ішіґуро – їх годі назвати суто британськими авторами. Вочевидь, у кожному випадку йдеться про поєднання традицій. Те саме можна сказати і про ваші тексти, зокрема роман «Бог Дрібниць», за який ви отримали Букера-1997. Чим, на вашу думку, зумовлені такі тенденції? Йдеться про пошук розмаїття, як артикулює букерівський комітет, чи все ж про своєрідну експансію британської літератури? Мовляв, і Нова Зеландія наша, й Австралія, й Індія теж; ми досі поділяємо спільні теми у літературі й віримо в ті самі цінності.
– Мені не здається, що це аж так важливо. Врешті-решт, Букер – просто нагорода. Чимало книжок, нагороджених Букерівською премією, забуті, а інші лишаються важливими для читача й живуть дуже довго потому. Звісно, нагородження стало для мене великою подією, але пишу я, не замислюючись про такі речі. Я пишу для того, аби самій глибше розуміти цей світ. Аби експериментувати з мовою та оповіддю. Думаю, про премії не варто говорити забагато, бо що більше ми говоримо, то більшого значення набувають ті аспекти, про які ви питаєте: хто вирішує, кого і чим нагородити. Ймовірно, нагородження приємне письменникам і читачам, але для мене воно не аж таке важливе. У 1997-му, коли я отримала Букера, моє обличчя було на обкладинках усіх журналів. А майже одразу по тому до влади прийшли націоналісти, почалися ядерні випробування, і я написала есей «Кінець уяви», в якому засудила їхні дії. Тоді Букерівська премія, мабуть, вже не була для мене на першому місці.

– Але премії можуть бути важливі для книжкового ринку, суттєво підвищувати продажі.
– Я не знаю, чи сьогодні це досі так. Раніше –¬ ймовірно: переможець одразу міг продати сотні тисяч примірників. Однак у моєму випадку «Бог Дрібниць» був бестселером # 1 ще до нагородження Букерівською премією.

– Ваш другий роман з’явився аж у 2017-му, тобто через 20 років після першого. Гадаю, всі питають, чому перерва була такою довгою, однак мене цікавить дещо інше. Чи не було у вас спокуси взагалі не повертатися до прози? Піти непереможеною, як це зробила Маргарет Мітчелл. Адже ризик слабшого другого роману завжди тяжіє над автором, який дебютував неймовірно успішним текстом.
– Гадаю, автори пишуть не заради успішності чи неуспішності. За ці 20 років я написала тисячі сторінок нон-фікшну, аби просто глибше зрозуміти суспільство, в якому живу. Я колись сказала, що напишу книжку, тільки якщо матиму потребу її написати. Мені не хочеться писати тільки заради того, аби лишатися успішною. Насправді моя друга книжка, «Міністерство граничного щастя», – дуже складний текст, а процес написання складної книжки – прекрасний і захопливий. «Міністерство» охоплює безліч тем, зокрема пов’язаних із тим, що відбувається в Індії просто зараз.

– Є автори, які стверджують, що писання текстів – це їхня терапія. Один із героїв «Міністерства граничного щастя» травник Алі в буквальному сенсі використовує поезію як ліки: замість рецептів він виписує пацієнтам вірші. А чим є для вас процес письма?
– Так, Алі використовує чужі вірші замість ліків, однак для мене писання – аж ніяк не терапія. Мої художні тексти – це спроба створити окремий світ, а нон-фікшн – аргумент у дискусії. Звісно, я щасливіша, коли пишу, але я не намагаюся так вилікуватися. Я пишу радше для того, аби використати всі свої вміння і спробувати створити витвір мистецтва, всесвіт.

Свого часу я переїхала з маленького містечка в Делі з відчуттям, що ніхто не знає світу, звідки я родом. І ти починаєш писати, аби люди дізналися. А «Міністерство граничного щастя» постало, бо я помічала на вулицях Делі, де живе мільйон мешканців, те, чого не бачили інші, – біженців, транслюдей, касти. І ти пишеш про ці вулиці, бо носиш окуляри, яких не носять інші. Таке бачення сформувалося тому, що я двадцять років подорожую Індією і пишу про Індію. Коли я йду українською вулицею, я не можу розповісти дуже багато. Але коли я йду вулицею Делі, на думку спадає чимало історій про тих, кого бачу навколо.

– Це нагадує інтерпретацію текстів.
– Ідеться про цікавість до чужих історій, до того, як вони сполучаються. «Міністерство граничного щастя» – радше не роман, а місто.

Арундаті Рой. Бог Дрібниць / пер. з англ. Андрія Маслюха. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018

– Ідея роману, що нагадує місто, пов’язана з тим, як ви пишете книжки? Чи розбудовуєте ви їх зсередини, як будинки?
– Гадаю, «Бог Дрібниць» – це будинок, а от «Міністерство граничного щастя» – велике місто. Там є давні квартали, нові квартали, щось ламається, а щось постає. Не можна просто проїхати головною вулицею і сказати: тепер я знаю місто. Ти маєш в ньому загубитися, пожити там, поступово прийти до розуміння. І лише тоді справді зрозумієш. Для мене всі романи – це поєднання мови, історії і структури. І всі елементи рівноцінні. Не можна обійтися лише історією, бо і мова, й структура змінюють саму історію. І те, як ти оповідаєш історії, так само важливо, як самі історії.

– Ваші книжки присвячені маленьким індійським селам і великим містам, ви оповідаєте про місцеві проблеми та конфлікти. Чому, на вашу думку, ці романи резонують широким колам читачів з усього світу?
– Я не знаю. Справді, не знаю.

– Чесна відповідь. У романі «Бог Дрібниць» ви пишете про індійський південь, штат Кералу – простір, який добре знаєте. Наскільки Керала двадцятилітньої давнини, яка постає в тексті, близька до сучасної?
– Так, дуже добре знаю, бо моя родина мешкала там. Одна з найбільших проблем сучасної Керали пов’язана з напрямом розвитку Індії. Керала – місце, де традиційно вирощували рис, однак сьогодні колишні поля залиті бетоном і там височіють величезні цементні будинки. Керала щороку страждає від повеней через зміну клімату, помирають люди, руйнуються будівлі. Крім того, Керала лишається єдиним штатом, який не перетворився на цілком індуїстський. Вона поєднує християн, мусульман, індуїстів і навіть комуністів, але нині між ними намагаються розпалити конфлікт. Імовірно, за кілька років Кералу буде складно впізнати.

– Вам боляче спостерігати за цими змінами?
– Мені дуже боляче бачити прояви крайнього націоналізму в Індії, країні, де так багато релігій і мов. Офіційно – понад п’ятсот, неофіційно – більш як три тисячі мов. Індія ускладненіша за Європу, у нас поруч мешкають мусульмани, християни, сикхи, ті, хто сповідує індуїзм або інші релігії. Однак сьогодні націоналісти переслідують мусульман і вимагають, аби всі розмовляли лише гінді. Ви в Україні легко зрозумієте ситуацію: так само, якби всім наказали розмовляти російською й українська мова загинула б.

Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя / пер. з англ. Андрія Маслюха. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

– У час, коли ситуація погіршується, чи можуть, на вашу думку, романи «Бог Дрібниць» і «Міністерство граничного щастя» підштовхнути політичний істеблішмент Індії у потрібному напрямі?
– Істеблішмент – навряд. Але мої романи та інші тексти можуть допомогти людям побачити себе й політичне життя країни зі сторони.

– Книжки справді здатні щось змінити?
– Якщо не книжки, то що? Так, саме сьогодні, коли всі тільки й говорять про візуальні медіа, Інстаграм і Твіттер.

– Тобто саме нестача великих текстів у епоху швидких твітів зробила такими популярними авторів товстих романів? Донну Тартт, Джонатана Франзена, Чарльза Паллісера?
– Точно не знаю, але щоразу, коли кажуть: «Роман – мертвий», – помиляються. Роман ніколи не помирає.

– Повернімося до вічно живих романів. У «Бозі Дрібниць» ви критикуєте кастову систему і в інтерв’ю зазначаєте, що не маєте кастової ідентичності, бо ви не індуїстка. Чи така позиція над ситуацією допомагала писати роман? Чи, навпаки, вам бракувало повного занурення у складну кастову систему?
– Я ніколи не була над ситуацією, оскільки бачила це зсередини, у власній родині. Моя мама – християнка, батько – індуїст, а я не належала ні туди, ні туди. Так, це допомагало бачити систему ззовні (не згори!), але водночас і зсередини.

– Ви відчуваєте опір англійської мови, коли пишете про сучасну Індію? Чи завжди вдається уникнути розриву між мовою та думкою?
– Минулого року я читала лекцію в Лондоні про мову й переклади – саме на цю тему. Вона називалася, як рядок з поезії Неруди – «Якою мовою дощить над пройнятими мукою містами?» («In what language does rain fall over tormented cities?» – Б. Р.). Я розповідала, як у романі «Бог Дрібниць» поєднуються дві мови – англійська й малаялам. А в «Міністерстві граничного щастя» взагалі неймовірна кількість мов і діалектів! Навіть ті персонажі, що розмовляють англійською, роблять це по-різному, власними діалектами. Я, можна сказати, пишу мовою перекладу. Коли закінчила «Міністерство граничного щастя», жартувала, що варто написати «перекладено з оригіналу Арундаті Рой».

– Звучить як страшний сон перекладача – адаптувати всі мови та діалекти ваших романів!
– О так. Зараз я саме читаю переклад італійського роману «Сад Фінці-Контіні («The Garden of the Finzi-Continis» – Б. Р.) Джорджіо Бассані, у якому автор також поєднує різні мови: іспанську італійську, італійську, іврит. Йому вдалося створити багатомовний світ.

– Якщо ми вже перейшли до розмови про інших авторів, спитаю про особистий канон. Мені здається, найпростіше його вибудовувати за епіграфами та алюзіями в текстах самого автора. У ваших романах є епіграфи й цитати з Жана Жене, Пабла Неруди, покликання на Осипа Мандельштама й Анну Ахматову. Хто ще в каноні?
– Джон Бергер, Володимир Набоков, звісно, Ахматова й Мандельштам – мені подобаються російські автори-дисиденти. Нещодавно я прочитала товсту книжку Василя Гроссмана про те, що сталося в Україні в сталінські часи: голод, колективізація – неймовірно потужний текст.

– Вам неодноразово погрожували за статті, зокрема через вашу активну критику політики Магатми Ґанді. А чи погрожували через художні тексти, як Салману Рушді?
– Так, постійно. «Бог Дрібниць» призвів до судового позову і звинувачень мене в аморальності. Другий роман також видається владним колам надто контроверсійним. Там, де я живу, дуже небезпечна ситуація. Наприклад, із романом «Міністерство граничного щастя» я їздила багатьма книжковими ярмарками, приймала всі запрошення, бо відчувала загрозу й хотіла перечекати, поки для тих, хто погрожував, не стане запізно щось зробити.

– Чому ви не переїхали, наприклад, у Європу?
– Ніколи навіть не розглядала такої перспективи. Я ж не просто індивідуум, я живу в спільноті. Це як сказати дереву: вирви коріння і перейди в інше місце.

– Чи може сучасне мистецтво бути аполітичним?
– Ні, не думаю. Я постійно питала, як інтелектуалам з Індії вдавалося всі ці роки писати, не помічаючи кастової системи? Не помічати – також політичний вибір. Це відбувалося не через страх, а через привілейовану позицію таких інтелектуалів. Нагадує ситуацію з білими авторами, що писали про Африку, не згадуючи ані словом апартеїд.

– Ви часто звертаєтеся до тем мовного, релігійного, культурного розмаїття Індії. Що ж тоді об’єднує таку велику країну?
– Це дуже важливе запитання, бо самі індійці ніколи себе про це не питають. Що об’єднує Маніпур, Нагаленд, Мізорам, Кашмір – компактну воєнну зону? Всі інтелектуали в Індії мають собі поставити це запитання – «Що нас об’єднує?». Гадаю, не тільки сила.

– Кого наступного варто перекласти з індійських письменників?
– Я порадила б текст послідовного критика Ґанді Бхімрао Рамджі Амбедкара «Знищення каст». Про дискусію Ґанді й Амбедкара я написала великий есей «Доктор і святий» («The Doctor and The Saint» – Б. Р.).

– Книжкові ярмарки вже давно перестали бути лише місцем продажу книжок, перетворившись на культурні осередки й місця зустрічі. А чим є такі «великі книжкові події» для вас?
– Насамперед такі події – хороша можливість для письменників, особливо молодих, та й видавців. Ярмарки – це не погано, погано – коли вони стають всім твоїм життям. І тоді перестаєш жити по-справжньому й боротися, а це – смерть письменника. Втім, я дуже щаслива бути зараз тут. Мені значно приємніше приїжджати в такі міста, як Львів, ніж у європейські мегаполіси на величезні книжкові ярмарки.

Розмовляла Богдана Романцова

Фото з Фейсбук-сторінки Видавництва Старого Лева