Пігулки від амнезії

Ганна Улюра. Фото Валентина Кузана

Чималу частину літа я провела, занурившись у сучасну румунську літературу. Просто на фестивалі Місяць авторських читань у Львові Румунія була спеціальним гостем цього літа. Чи не кожен із тамтешніх авторів говорив про досвід народження-дорослішання-життя при комуністичному режимі, чи не кожен використовував при цьому слово «травма». І ніхто майже не загадав інший тоталітарний режим і його впливи. При цьому стабільно міркуючи про необхідність заповнювати лакуни спогадів і створювати здорову колективну пам’ять. Аж допоки один із письменників не сказав щось подібне: «Голокост, як і будь-який геноцид, є травмою – історичною і загальнолюдською. Але комунізм не такий. Кожен, хто жив при комунізмі, кожна людина і кожна країна, мала про нього свою думку і своє уявлення. Тож вилікуватися всім світом, як після нацизму, від комунізму не складеться». Наче після Голокосту склалося, – подумала я. Але зосередитися зараз пропоную на думці про різні досвіди переживання тоталітаризму в комуністичній його версії й різні відтак його наслідки. Думка слушна: різні хвороби, хоч би мали схожі симптоми, потребують різного лікування та різної профілактики захворювання.

І стали мені раптом у такий собі живий ланцюг ці три книжки. Різні за жанром і стилем, і завданням, створені в різний час авторами з геть не подібним життєвим досвідом (хоча є й очевидні біографічні збіги). Книжки написані трьома різними мовами – англійською, російською, білоруською. І всі три – не так про наслідки тієї «комуністичної хвороби», як про профілактику повторного зараження. На імунітет бо, знаєте, нам розраховувати не доводиться.

Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися / пер. Роксоляни Свято. Київ: Yakaboo Publishing, 2019

Ці есе пише жінка, яка походить із країн соцтабору і в чиїй країні зараз (на часи першодруку) триває війна. Пише для читача, якому треба все пояснювати. Ми зараз читаємо цю збірку, і нам не треба нічого пояснювати, але слід постійно нагадувати.

Славенка Дракуліч розказує, як вставала за трибуну на поважних наукових конференціях, де від неї очікували глибокого політологічного аналізу невдачі комуністичного проекту, а вона натомість показувала два предмети. В руках письменниця тримала тривіальні предмети жіночої гігієни: тампон і прокладку. І говорила: «Адже у глибині душі ніхто не вірить у систему, яка впродовж сорока років або довше так і не змогла забезпечити базових потреб своїх громадян». Есе, які увійшли до «Як ми пережили…», стосуються саме базових потреб і то не всіх громадян, а громадянок, а уже звідтам – системи просто-споживання й ідеологічного споживання. Тампон і прокладка знищили комунізм. Смішно? Ну, почасти. Навіть смішно? Правильно, ось так буде правильно.

Брак усього, брак необхідного, яке настільки незнане, що й не вважається необхідним. Окреме есе про туалетний папір – дешевий, дорожчий, відсутній. Окреме есе про засоби жіночої гігієни – від дефіциту стерильної вати в аптеках до багаторазових італійський прокладок у 1960-х як привілейованого подарунку. Окреме – про косметику, від одного виду помади до одного виду порошкового шампуню, про їхню відсутність переважно. Окреме – про процедури й засоби для прання. Харчі, меблі, дрібна побутова техніка. Тощо.

Дракуліч народилася 1949-го, жила до 1990-х в Югославії. Пише вона про досвід жінок Югославії, Польщі, Угорщини, Румунії. Нинішнім 25+ читати буде цікаво суто антропологічно. Нинішнім 40+ читати буде цікаво для корекції юнацьких спогадів. Нинішнім 60+ читати буде нестерпно. Наші жінки-однолітки Дракуліч готові почути обурення авторки, що в школах і лікарнях ніколи не було навіть дешевого туалетного паперу, бо його крали? Туалетний папір у школах. А туалетів без дверей не хочете? Наші жінки, народженні на початку 1950-х, готові чути ображене: всі ходили в типових білих чобітках на шпильці не тому, що вони подобалися, а бо інших не було? І не згадати при цьому, якої ціною діставали ті югославські чоботи. А гумаки «красного трєугольніка» не хочете?.. Ні, знаєте, не хочеться. У тому-то й річ.

Це суто феміністичні досліди, позаяк у їхній основі – уявлення про приватні досвіди, які мусять стать політичними, бо такими й лише таким вони є апріорі. От тільки в кожному есе так потужно звучить одна Велика Нестача комуністичного проекту, що визначала й багацько інших: брак приватності.

Игорь Померанцев. Вы меня слышите?

Игорь Померанцев. Вы меня слышите? Чернівці: Меридін Черновіц, 2018

Цей грубезний том складно описати: тут оповідання, журналістські й експертні коментарі, спогади, літературні і біографічні есе, п’єси. Це вибрані твори, які самі собою складаються в біографію однієї непересічної людини. Глибока книжка… А ти бач, вдалося описати. Або ні, бо є в «Ви мене чуєте?» щось іще, окрім згаданого. Це такий собі панорамний історичний роман, складений із різнорідних (але добре припасованих одна до одної) частин. «Те самые дни, месяцы, годы, которые, как мне казалось прежде, я безнадежно проморгал» – радянський «застой», політична еміграція, культурне виробництво кінця СРСР; від 1970-х до середини 2010-х.

Одне лише оповідання, «З родинного альбому». Фамагуста – місто-порт у турецькій частині Кіпру. Про це місто він почув від сусіда-водопровідника в Лондоні, і тут же те місто з трагічною історією полюбив. Єдина форма життя Фамагусти – блакитні каски миротворців, так принаймні йому це виглядало з борту літака в 2000-х. У 1970-х у нього була «своя Фамагуста» і звалася «Києвом». З Києва родина відлітала до Відня, це був початок еміграції. Обшуки, допити, страх, очікування на те, що заборонять, повернуть, знищать. Маленька дитина на руках дружини, важка валіза в його руках. Зліт – і літак раптом повертається. І таки ведуть на допит: «В Бобруйск ми приехали ночью. В Бобруйске нас расстреляли». В Фамагусті є чимало людей, що змушені були перейти в турецький сектор. Десь у Лондоні живе залюблений в Фамагусту водопровідник Яніс.

Історії, які відбулися і не відбулися, історії країн і людей – усе порівну і на рівних. У цій книжці чимало відсилок до Гоголя, чимало прямих цитат з Кафки і ще більше – з Поля Елюара. Абсурд і сюр потребують бути написаними на мові абсурду і сюру, так автор «Ви мене чуєте» й робить.

«Ви мене чуєте?», – це питання, пов’язане з журналістською роботою на радіо. І ясно, що не тільки з цим. Радіоефір стає у Ігоря Померанцева метафорою й алегорією. Мова радіо й мова літератури різні, і не тільки тому, що література працює зі значенням, а радіо – зі звучанням (про це Померанцев багато міркує). Радіо – це робота на рівні чуттєвому, це безпосередній фізичний вплив. «Ефір» у цій книжці є доброю «повітряною» метафорою, а зокрема, він актуалізує і значення тієї летючої речовини, що викликає магічні галюциногенні сни. Ефір – це магія, і вплив його – магічний, у ньому діють закони симпатичних взаємин, подібне тяжіє до подібного. Шаманство. Померанцев саме це слово і дійство не раз задає. Він шаманить, ладнає додаткову «вільну стихію».

«Ви мне чуєте?». Ні, не чуємо ж насправді. Ми вас читаємо. Чути й читати – різні процедури, для другої потрібна добряча дистанція досвідів. І ретельний пошук подібного.

Альгерд Бахарэвіч. Мае дзевяностыя

Альгерд Бахарэвіч. Мае дзевяностыя. Мінск: А.М. Янушкевіч, 2018. З сайту lohvinau.by

Купую «Мої дев’яності». Неподалік автор, питає: «Нащо тобі ця книжка? Вона – для людей». Я зрозуміла: іде мова не про професійний погляд, що його вимагає більшість книжок Альгерда Бахаревіча, а про повну включенність розділених досвідів. Так от, в цьому випадку таки ця книжка для людей, і моя генерація («остання радянська») – це ті таки люди. Автор «Моїх дев’яностих» народився в середині 1970-х; те покоління, яке успіло пожити при Союзі, яке замолоду училося «вичавлювати з себе по краплі совок», а нині все частіше перевіряє, чи була та вправа успішною, те покоління, яке зараз отримує звинувачення у «не стягнули, не досягнули, не зрозуміли» і те, як має право міркувати про формування пострадянської ідентичності як про роботу з травмою. Має право… А тепер цитата з тодішніх («приписаних» до 90-х) творів Бахаревіча: «Я маю права, я тваю лева».

Це десять есе-спогадів про юність «хорошого, але непослушного хлопця». Це власне десять версій «непослуху» як повсякденних, а подекуди й екстремальних практик збереження-себе. Бурхливі часи оприявнили сильний залишковий ефект тиску ідеології й тиску загалу, але саме належність до певної ідеї та певної групи людей у «субкультурних» і «анархічних» 90-х є способом визначити Я. От поміж цими крапельками й курсує автобіографічний герой книжки.

Алежка (для близьких). Альгерд (для читачів, слухачів і шанувальників; для опонентів і ворогів). Алег Іванович (для спраглих ієрархії і для порахунків із самим собою; хто читав прозу Бахаревіча, той знає Алега Івановича дуже добре, той є постійним допельгангером головного героя і незручним альтер его Альгерда). Типова середня школа в промисловому неблагополучному районі – тихий жах каральних практик, який не усвідомлюєш, аж поки він не мине і до якого мимоволі повертаєшся. Перехід на білоруську мову, свідомий вибір і фактор особистості – момент, коли не просто вибиваєшся з загалу (говорити білоруською було таки небезпечно, виявляється), а й долучаєшся одночасно до привілейованих спільнот. Захоплення панк-музикою і робота у «Провокації» – «хуліганка» як опір. Навчання на філфаку педина – і тисячі тисяч способів не стати «типовим» в середовищі, де учать і учаться «типізувати». Початок літературної кар’єри, участь у легендарному уже Бум-бам-літ – у чому принципова розбіжність «групи» і «середовища», не таке уже й очевидне питання. Громадський і політичний активізм… Хоч би про що Бахаревіч писав, магістральної теми він тримається. І ця тема – ієрархія. Ієрархій потребують штучно творенні спільноти. Свідомість людини ієрархічна. Ерго, людина сконструйована від «л» до «а». З дрібними детальками цього конструктора автор «Моїй дев’яностих» і грається.

Мати право, мати ліво, мати щось посередині. Каже, що прожив ті роки, повсякчас відчуваючи себе 22-річним. От невипадково ж 22 – «паліндром».

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»