Велика маленька правда

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

Маленької брехні не буває — з неї виростає велика. А як же з правдою? Правда буває маленька й велика? Уже й постправда з’явилася, а ми досі — кожен по-своєму — не розібралися з правдою і неправдою, брехнею і кривдою. Це і є ті вічні теми, що про них писатимуть книжки і зніматимуть кіно, допоки існує світ художня література і кінематограф.

Завжди хочеться знати правду, але буває, дізнавшись, люди шкодують. І вирішують, що іноді краще жити у світі солодкої брехні. Правда — це також про знання і незнання. І саме це, здається, об’єднує три геть різні книжки, які я прочитала (чи перечитувала) останнім часом.

Ліян Моріарті. Таємниця мого чоловіка

Ліян Моріарті. Таємниця мого чоловіка / Пер. з англ. Ірина Давиденко. — К.: КМ Букс, 2017

Так склалося, що у мене вже кілька років не доходили руки до раніше улюблених серіалів, і коли нарешті стало вільніше з часом, я вибрала «Велику маленьку брехню», про яку вже прочитала багато захоплених відгуків. Чесно зізнаюся, що роман Ліян Моріарті, за яким знято серіал, тепер не читатиму: сюжет я знаю, а порівнювати текст і фільм та вишукувати якісь досягнення чи провали екранізації не люблю.

Зате виявилося, що інший роман Ліян Моріарті — «Таємниця мого чоловіка» — вже вийшов українською, а кінокомпанія, яка купила права на екранізацію, ще не почала зйомки, хоч і запросила на головну роль Блейк Лайвлі. Щоправда, книжку не вдалося отак одразу дістати й прочитати: то книгарні не співпрацюють із видавництвом, то в інтернеті закінчилися примірники (хоча тепер вона є навіть на «Розетці» — знамениті закони ніхто не скасовував).

А проте я нарешті тримала її в руках і була здивована зовнішнім виглядом. Недаремно, побачивши її, друзі запитували, мовляв, ти що, перейшла на жіночі романи. Тривіальну обкладинку і незручний формат (роман втиснули в «кубик», який важко розгортати і тримати однією рукою) компенсував чудовий переклад Ірини Давиденко, а насамперед — майстерна психологічна мелодрама від Ліян Моріарті.

Як не крути, а серіал «Велика маленька брехня» вплинув на сприйняття іншого роману тієї самої авторки. Не знаю, як Блейк Лайвлі зіграє роль Сесилії Фіцпатрик, а я на її місці весь час бачила Ріс Візерспун. Та облишмо кіно.

Таємниця вже передбачає, що існує правда й існує брехня. Скринька Пандори, про яку на початку нагадує авторка, розкриється — і що там буде? Чи означає, що, не знаючи чогось про наших близьких, ми живемо у світі брехні? Сесилія знаходить записку-заповіт свого чоловіка Джона-Пола з проханням відкрити після його смерти. Тесс дізнається, що її найрідніша людина, двоюрідна сестра Фелісіті, і її чоловік Вілл люблять одне одного. У них усіх є діти. Рейчел Кроулі двадцять років після загибелі доньки Джейні живе з болісним відчуттям провини і бажанням помсти невідомому вбивці.

І ви всім співчуваєте, бо кожен і кожна з нас можуть опинитися на місці цих жінок і чоловіків. Хоч як це банально звучить, та проза Ліян Моріарті дуже життєва. Вона створює це відчуття правдивости коштом побутових дрібниць, якими жертвують у «великих» романах, розповідаючи історії звичайних людей, у яких впізнаєш себе, своїх рідних, друзів, сусідів, знайомих. Тільки відбувається це на тлі красивих австралійських пейзажів.

Я розумію, чому видавництво засунуло «Таємницю мого чоловіка» під обкладинку жіночого роману. Героїні тут, як і у «Великій маленькій брехні» сильні, виразні, цікаві, і письменниця розповідає насамперед про них, а потім уже про героїв-чоловіків, які становлять зовсім не тло, ні, але вони другорядні поруч із яскравими жінками.

Авторка майстерно закручує три різні, на перший погляд, сюжетні лінії в один драматичний клубок. Тут і смерть, і любов, і провина, і розплата, і спокута, відхід і повернення, і неможливість переграти все наново. Мені по-читацьки подобається, що всі лінії авторка доводить до логічного (чи несподіваного) завершення, клубок розплутує, але при цьому не виникає відчуття, що за вас усе пережували і розклали по полицях. Як і в житті, є речі, про які герої й героїні роману ніколи не дізнаються. І ми, читачі, залишаємося одинокими хранителями цих таємниць. Недаремно я дочитувала книжку, не відриваючись, до глупої ночі, а від першої сторінки мені повсякчас хотілося зазирнути в кінець, щоб дізнатися, що ж там буде, — давно такого не бувало, ніби ж уже й дорóсла читачка.

Таємниці розкрито, правда оприявнюється — приємна вона чи ні? Як тепер із нею жити? Іноді доводиться будувати свій світ від початку. У романі Ліян Моріарті немає «гіркої» правди. Тут правда приголомшує, але не вбиває. І не зцілює. Правда просто є, і ми повинні з нею жити.

Стівен Хокінг. Короткі відповіді на великі питання

Стівен Хокінг. Короткі відповіді на великі питання / Пер. з англ. Микола Климчук. — Х.: Вівсянка, 2019

З усіх шкільних предметів, які потім ціле життя приходять у кошмари гуманітаріїв, найкращі стосунки у мене склалися з фізикою. Можна сказати навіть, що я її любила на тлі зубодробильної алгебри, мозковиносної геометрії і хімії з винятково невдалою викладачкою. Та після школи фізика надовго пішла з мого життя: популярних книжок для дорослих у нас не видавали, а читати наукові праці я не збиралася. А проте питання до всесвіту не зникали (і так, жодна релігія на ці мої питання адекватно відповісти не може).

Пам’ятаю, як учитель фізики (він же класний керівник, він же шеф, він же Льончик) малював на дошці маленький кружечок — це те, що ми знаємо, а довкола — те, що не знаємо. Потім збільшував кружечок — ми знаємо більше, а водночас збільшувалося коло, ця намальована крейдою на дошці межа між знанням і незнанням, і фізик переконував, що тепер ми ще більше не знаємо. Тобто?! — обурювалися ми, адже площа круга збільшилася, а площа «незвіданої» дошки зменшилася! Він знову брався пояснювати щось про довжину кола, наводив його, кришив крейду, але так нас і не переконав.

Я знаю мільйон мімішних історій, як Ейнштейн пояснював якій-небудь сусідській дівчинці теорію відносности або прості фізичні явища, але ж книжки для школярів і навіть для дорослих дядь і тьоть, які погано вчили фізику в школі, він так і не написав. За нього це зробив Стівен Хокінг.

«Короткі відповіді на великі питання» містять десять справді невеликих розділів — по одному на питання. Тут немає «дитячих» питань на зразок «чому небо синє?», «звідки беруться діти?», «де живе Дід Мороз?» чи «навіщо їсти кашу?». Відповіді на них є на Вікіпедії, і це не великі питання. Великі — це чи є Бог? чи існує життя поза земною цивілізацією і чи прилетять до нас інопланетяни? чи буде кінець світу і коли він настане? чи можна зробити машину часу?

Не повірите, але знаменитий науковець-астрофізик на повному серйозі відповідає на ці й інші наші з вами докучливі питання, що їх він чув на всіх рівнях — від інтерв’ю для солідних видань до приватних і побутових розмов з політиками, бізнесменами, зрештою, зі своїми дітьми.

Є тільки один спосіб уберегтися від спойлерів, пишучи про цю книжку, — назвати самі питання і не розкривати відповіді. Я так і зроблю. Отже, Хокінг відібрав лише десять кумедних, на перший погляд, питань, на які фізика нібито й не збирається відповідати, займаючись «справжньою» наукою.

Бог існує?
Як усе почалося?
Чи існує у Всесвіті інше розумне життя?
Чи можна передбачити майбутнє?
Що всередині чорних дір?
Чи можливі подорожі в часі?
Чи збережеться життя на Землі?
Навіщо нам освоювати космос?
Чи перевершить людину штучний інтелект?
Як створити майбутнє?

Як випливає з пояснень Хокінга, наука всім цим займається, не залишаючи шансів паранаукам на зразок астрології і навіть релігії.

А перший розділ книжки — відповідь на ще одне питання, засадниче — «Навіщо ставити великі питання?». Хокінг показує, що саме намагання на них відповісти і рухає науку, і нічого кумедного в питаннях типу «а що всередині чорної діри?» немає. Йому самому знайти відповіді на частину великих питань допомогла теоретична фізика. Більшості з нас вона вже не по зубах, отож Хокінг терпляче, дохідливо і з гумором пояснює нам те, що відомо про Всесвіт. До речі, на його могилі у Вестмінстерському абатстві в Лондоні, між могилами Ісаака Ньютона і Чарльза Дарвіна, викарбувано формулу температури чорної діри — він багато років присвятив їх вивченню, два явища, пов’язані з чорними дірами, названо його іменем.

Скажу дивну річ: цю книжку сповнено любов’ю. Це остання книжка автора, яку він уже не встиг побачити. Тексти написано з любов’ю до своєї справи і до людства. Передмови і післямову написано з любов’ю до Стівена. І переклад Миколи Климчука теж зроблено з любов’ю. Тому, якщо ви ще не з’ясували, в чому сенс життя, послухайте Стівена Хокінга — може, його відповідь на це велике питання допоможе вам зрозуміти загадки Космосу.

Ігор Римарук. Упродовж снігопаду

Ігор Римарук. Упродовж снігопаду. — К.: Вид-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1988

Моє знайомство з Ігорем Римаруком було майже містичним, завдяки мистецтву й одній конкретній людині. Найпевніше, я й раніше читала його вірші, адже батьки на світанку незалежности передплачували чи не всі товсті літературні журнали — від столичних до львівського, харківського й донецького. Однак знайомство сталося пізніше.

На літню школу в Українському науковому інституті Гарвардського університету приїхала Вірляна Ткач і затіяла виставу за творами сучасних українських поетів під назвою «The Messenger». Назва походила від вірша Миколи Воробйова. Вірляна працювала зі студентами так, що нам здавалося, ніби це ми придумуємо постановку кожного вірша, нині я усміхаюся, згадуючи це. Відкривав виставу хоровий виступ, якщо його можна так назвати, у якому брали участь усі студенти-артисти. У темряві ми виходили рядком із похиленими головами на скупо освітлену сцену і під бандуру Юліана Китастого гуділи максимально низькими голосами: «Істинно кажууу вам…», хтось попереду піднімав голову і дзвінко вигукував: «Трава». «Істинно кажууу вам…» — «Вода». Це справляло містичне враження і на учасників, і на глядачів. Так відкривалася вистава про Посланця. То був Римарук і його «Глосолалії».

3 жовтня минуло 11 років, як його збив у Львові автомобіль. Одна з небагатьох дат, які чомусь залишаються в пам’яті. А мені нещодавно пощастило купити другу Римарукову збірку — «Упродовж снігопаду», і я сіла її перечитувати.

Це ще дуже різний Римарук. Як анотація до книжки, де переплелися комсомол і людина. Дуже промовиста, до речі, анотація. Лише два речення: перше — з минулого, друге — з майбутнього: «Мотиви духовної спадкоємності поколінь, безперервності історичного зв’язку між ними — визначальні у другій книзі молодого українського поета, лауреата комсомольської премії О. Бойченка. Людина кінця ХХ сторіччя у складному, перемінному світі — в центрі його уваги».

Просто людина просто в цьому світі, який ніколи не був стабільним, застиглим і непорушним, бо він завжди хиткий і мінливий, і поети це відчувають найдужче. Римарук якраз такий поет. Він узагалі поет до найглибшої своєї суті, у нього зміст книжки, куди винесено перші рядки замість назв, — це вже поезія, не в сенсі красивости, а в сенсі спонукання до рефлексії: «Порушив кожну із обітниць», «Старим обрусом столу не застелим», Чуєш? — Сіно шемрає в траві», «Наша пам’ять — гладенька й весела». І ще його поезія — це велика маленька правда: великі істини про маленьку і водночас велику людину.

Римарук належить до тих поетів, яких я можу перечитувати завжди. Тобто до моїх улюблених. І сам він любив моїх улюблених поетів: у нього епіграфи з Плужника, Свідзінського, Блока, Рильського, цитати з Антонича, вплетені у вірш так, що їх, може, тодішній читач і не розпізнав. Це дуже ерудований і дуже поетичний поет. І дуже правдивий — це невловне почуття від його віршів неможливо створити навмисне. Попередники промовляли до нього, і тепер Римарук промовляє до мене. У поколінні вісімдесятників він мені найближчий. Сам він писав про наступні покоління:
Вони прийдуть у тишу боязку
і, може, вгледять у проломах стін
легкі сліди на мокрому піску,
вузькі очеретинки наших спин…

Мені здається, я бачу ці «вузькі очеретинки», тому так по-дилетантськи про нього пишу: як захоплена читачка, а не як підготовлена літературознавиця. Мабуть, краще читати саму поезію, аніж слухати про неї.

Якщо ж вам цікаво дізнатися про Римарука, послухайте Євгенія Стасіневича тут  — він вам обґрунтовано доведе, що це «поет на межі геніальности». Якщо хочеться почитати, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» два роки тому в серії «Українська поетична антологія» вийшла збірка Римарука «Три потоки місячного світла», а в мережі є «Сльоза Богородиці» (2009).

Це останній текст у «КультКритики» в жовтні, далі — листопад, у який «не ступити удруге — немов у ріку Геракліта», тому й вірш Римарука буде про листопад.

Ігор Римарук
* * *
Вже сніги відлунали, й весна відмовчала, і втрат
вже, здається, не видно з густого, як сутінки, літа.
І немов заклинання повторюєш: у листопад
не ступити удруге — немов у ріку Геракліта.

Скільки лиць і легенд замуровано плином води!..
Звідки ж чутно мелодію? де ще на світі слова є?
І розбризкану тінь ти благаєш: о, переклади! —
жінка з берега того — про що вона нині співає?

Про багряне на білім? про листя в обличчя навскіс?
чи про те, що тобі не здолати такої напруги —
повернутись удруге в осінній засвічений ліс,
зупинити ріку, ніби мить, і ступити удруге…