Тарас Шевченко для сучасного читача. «Причинна»

 

Володимир Діброва

Вступ
Якщо у світі існує поет, який є чимось «більшим, ніж поет», то це Тарас Шевченко. Велет, який майже самотужки сформував українську літературу. Геній, вірші якого й через півтора століття надихають і обпікають. Втілення національного духу й складова українського «символу віри». Але поза релігійним контекстом будь-яка канонізація є річчю дуже небезпечною або, попросту кажучи, ідолопоклонством.

Прямий зв’язок Шевченка з його «мертвими, живими й ненародженими» земляками не може не дивувати. Навіть ті з них, котрі не обізнані з історичними подіями, про які пише поет, і не знаються на тонкощах його поетики, не можуть не відчувати емоційного заряду, яким аж гуде кожен із його віршів. Не дарма ж дослідники пишуть про таємний, мало не ірраціональний код, що існує між батьком-Кобзарем і його дітьми. І, як і в кожній «нормальній» родині, такі глибинні речі, як правило, не вербалізуються. Більше того, будь-яка спроба їх раціоналізувати сприймається вкрай ворожо. Може, тому для невтаємничених чужинців «закодована» творчість Шевченка продовжує залишатися чимось, у кращому разі, екзотичним. (А в гіршому – легким подражником. Мовляв, якщо він такий геніальний, чому світ не цінує його як поета? Або чому, попри всі спроби, його так важко перекладати на інші мови?) Та й для «своїх» те, що називається «народною шаною» часто, немов туман, огортає й спотворює навіть найстрункіші й найпрозоріші з його віршів. («Забагато дьогтю» – це все, що у творах Шевченка встиг помітити Гоголь.) В той час, як у професійних українофобів поет спричиняє істерику (наприклад, памфлет «Вурдалак Тарас Шевченко» Олеся Бузини), а в естетів викликає роздратування. (Андрій Синявський: «Я не знаю другого такого поэта, которому бы так поклонялись в массе, словно святому, обливаясь слезами, как в церкви, заскорузлые мужики, перед иконой-портретом, в полотенцах, на потайном юбилее, в каптерке, хором, как Отче наш: – Батьку! Тарасе!» Абрам Терц «Голос их хора»).

От і виходить, що поки що творчість Тараса Шевченка, здебільшого, залишається чимось для внутрішнього вжитку. Виявом як найкращих рис української вдачі: співчутливість, відкритість до світу, потяг до справедливості, щира й непідробна релігійність; так і її найгірших рис: тріумф емоцій над раціональним мисленням, потурання власним жалям, велемовність.

Чи можна якось змінити цю ситуацію?
«Если хочешь быть счастливым, – радить філософ і життєзнавець Козьма Прутков, – будь им». Якщо ми хочемо почути Шевченка, треба навчитися слухати його. І тут не обійтися без коментаря.

Перші ж слова, які прорік молодий поет («Реве та стогне Дніпр широкий») одразу ж стали мало не національним гімном. Але з того часу відбулася зміна кількох цивілізацій. Мінялися писані й неписані правила гри. Народ, який колись породив свого Кобзаря, зазнав стільки втрат і стільки травм, що тепер йому важко сприймати поезію Шевченка так, як це робили сучасники поета. Коли цілі покоління замість жити були змушені виживати – таке нікому дурно не минається.

Отже, мета цих нотаток – уважне й, наскільки це можливо, неупереджене прочитання деяких творів Тараса Шевченка, а також спроба зрозуміти причину його невигасного впливу на українців. Вибір творів – довільний, у ньому немає ніякої системи, лише особисті уподобання й намагання поділитися тим, що відкрилося мені як читачу. Це не є аналіз професійного шевченкознавця, тож не варто шукати тут пікантних деталей біографії поета, прискіпливого аналізу літературних впливів або методичних «знахідок». Як знати, може, саме такий, суто «читацький» підхід до Тараса Шевченка дасть нам змогу зрозуміти як його твори, так і самих себе. На щастя чи на біду, він був, є і, мабуть, завжди буде найбільшим українським поетом.

«Причинна»

Наскільки нам відомо, це – найперший поетичний твір Тараса Шевченка. Помічено, що дебют кожного майстра вже містить у собі і теми та ідеї, якими він перейматиметься упродовж свого творчого життя, і траєкторію його майбутнього розвитку. Крім того, кожен початківець намагається прилучитися до того руху чи стилю, який на той час є «найсучаснішим». І не лише тому, що так модно, але й тому, що саме така естетика відбиває дух часу.

На початку ХІХ століття таким художнім та інтелектуальним рухом був романтизм із його культом емоційності (метою творчості вважалося вільне вираження почуттів митця), індивідуалізму, ідеалізацією минулого та природи, інтересом до фольклору. Але що повноводнішим є мистецький рух, то виразнішими є розбіжності між його складовими. В літературі романтиками вважаються Байрон і Бернс, Скотт і Ґете, Гюґо, Жуковський і Міцкевич, хоча їхнім спільним знаменником є хіба те, що вони жили й творили приблизно в той самий час (тобто «в добу романтизму»).

Малоймовірно, щоб юний Тарас Шевченко був добре обізнаним із творчістю тодішніх європейських поетів, але вірші Батюшкова, Баратинського, Лермонтова й, особливо, Пушкіна він знав не з перекладів і, мабуть, ще до того, як цензори підписали їх до друку. Принаймні, цим жило все його петербурзьке оточення.

Але, щоби зрозуміти відмінність між російським й українським романтизмом, варто порівняти «Причинну» (1837) Шевченка та «Руслана і Людмилу» (1818 –1820) Пушкіна (на момент публікації автору було двадцять років).

О. С. Пушкін мав на меті створити богатирську казку у стилі народних лубочних повістей і творів Хераскова, Жуковського й Карамзіна, але за літературні зразки йому правили поеми Аріосто та Вольтера.

Одразу ж після грайливої присвяти «красавицам», «души моей царицам» («с надеждой сладкой, / что дева с трепетом любви / посмотрит, / может быть украдкой, / на песни грешные мои») поет занурює читача у фантастичний світ чарівної казки.
У лукоморья дуб зеленый;
Златая цепь на дубе том,
И днем и ночью кот ученый
Все ходит по цепи кругом.

Вступ до поеми закінчується словами «Одну я помню сказку эту / Поведаю теперь я свету…» В усій російській літературі, мабуть, не існує більш по-святковому пишних та по-родинному затишних рядків. Казкова атмосфера створюється завдяки легкому присмаку церковно-слов’янщини («песнь», «брег», «дол», «чреда») і повному набору традиційних фольклорних персонажів – русалки, «избушка на курьих ножках», витязі, «дядька их морской», «бурый волк» та «ступа с Бабою Ягою». Однак, цікаво, що у самій поемі ці персонажі більше не з’являються. Сюжет «Руслана і Людмили» – це низка пригод і чудесних перетворень, які нагадують, скоріше, пригодницький роман, ніж билину. Під кінець твору автор ще більше загострює інтригу. Головний негідник (підступний Чорномор) приймає образ Руслана, затягає Людмилу у свої тенета й уже готовий «зірвати плід кохання», але його зупиняє «наш герой». Насамкінець Руслан помирає (але добрий чаклун кропить його живою водою й повертає до життя), Людмила виривається зі смертельного сну завдяки чарівній каблучці (Руслан торкається нею обличчя Людмили), Руслан розганяє печенегів, які взяли Київ в облогу, негідник Фарлаф щиро кається й одержує прощення, а князь «Владимир в гряднице высокой / запировал в семье своей».

Можна сказати, що перша поема Пушкіна тримається на двох стовпах – на російському фольклорі та європейській літературній традиції. Зрештою, «Руслан і Людмила» – це одна із варіацій одного з «вічних» сюжетів світової літератури, а саме – трагічне кохання, любов, яка приречена й не може завершитися єдністю коханців (хоча, «на вимогу публіки», трагізм і може бути замінений на щасливу кінцівку). Тож перше, що приходить на ум, це «Ромео і Джульєта», «Тіні забутих предків» і «Вест-сайдська історія».

Але крізь легкість і легендарну вправність пушкінського пера важко не помітити й третього стовпа, на який спирається автор «Руслана і Людмили». «Там русский дух … там Русью пахнет!» раптом наприкінці передмови оголошує поет. І це після того, як він щойно оголосив цей твір «трудом игривым». Що ж, «игривость» теж мусить служити «отечеству». Тому й не дивно, що всі негативні персонажі тут – інородці. Крім того, ця поема писалася паралельно із виходом перших томів «Історії держави російської» Карамзіна, твору, який був покликаний закріпити імперську міфологію. Мабуть, недоречно було б, всупереч принципам історизму та на догоду політичній коректності, винуватити юного генія в політичній заангажованості. Але варто констатувати, що така позиція є для нього чимось абсолютно природним, а тому й непозбувним.

У Шевченка в його «Причинній» також ідеться про нещасне кохання. В цій романтичній баладі дівчина полюбила козака, але він покинув її й пішов воювати. Надумлива дівчина боїться, що козак знайшов собі іншу, або що він помер десь на чужині. Щоб вона «менше скучала», ворожка забирає у неї розум (робить «причинною»). І тепер охоплена розпачем і жалями дівчина ночами сновигає понад Дніпром. З води виринають малі нехрещені діти. Вони граються, здіймають галас, регочуть і, нарешті, помічають дівчину-сновиду, яка дряпається на верхівку дуба. Довкола дерева збираються русалки. Вони мовчки чекають, коли дівчина спуститься, щоб тоді її залоскотати. Співають треті півні, починає світати, і слідом за птаством прокидається все живе. Тільки дівчина навіки заснула під дубом. Тимчасом із гаю виїжджає козак. Він знаходить мертву дівчину і з розпуки накладає на себе руки («зареготавсь, розігнався – та в дуб головою»). Вранці дівчата, які йдуть у поле жати, знаходять мертвих коханців. Дзвонять дзвони, і все село «громадою, як слід, по закону», «з попами і корогвами» ховає своїх дітей. Над козаком садовлять явір та ялину, а над дівчиною – червону калину. Життя триває, вдень там щебече соловейко, а вночі туди з Дніпра виходять погрітися русалки.

Хоча «Причинна» й має всі ознаки романтизму, але у Шевченка цей стиль має яскраво фольклорне коріння. І в цьому українська не відрізняється від більшості європейських літератур, які починалися з переказів казок та фацетій (коротких сороміцьких історій та анекдотів), з відмови від «високої» мови освічених верств (латина, французька, церковно-слов’янська) на користь «низької» народної говірки. В «Причинній» фольклорними є не лише персонажі чи прямі цитати з пісень, голосінь та ігор. Поема є ніби ілюстрацією до народного (здебільшого – дохристиянського) світобачення з його системою цінностей, традицій, звичаїв, обрядів та забобонів. Це і є той метатекст, який формує поведінку людей і дає їм систему життєвих координат. От чому українці споконвіку шукали відповідей на свої життєві проблеми в казках, піснях і прислів’ях. Саме вони, а не писемна література були для них джерелом знання. Звичайно, трагічні події минулого століття поклали цьому край. Ось приклад з автобіографії народної художниці Катерини Білокур. Вона описує події 1920-х років у селі Богданівка на Полтавщині. Катерина хоче бути художницею, а молодий чоловік, який сватає її, певен, що жінок-художниць у світі нема, бо це «велике діло, жіночому розуму воно не під силу». «Еге, – каже Катерина – якщо я від Вас дурніша, то не буду я Вашою дружиною! От Вам і все!» І давай плакати й співати ту пісню «Ой, козаче молоденький, в мене коник вороненький. Сідлай коня, з’їжджай з двора, ти не мій, я не твоя!»

Важко уявити, щоб сьогоднішня українка в такий момент цитувала народну пісню й знаходила у ній розраду…

І щодо цього «Причинна» – ніби фрагмент утраченої цивілізації. Ми розуміємо всі слова, але нам важко перейнятися її пафосом і сприйняти описані в ній події так, як це робили перші читачі «Кобзаря». Русалки, стигма довкола нехрещених дітей, пісні, що їх співають дівчата («як проводжала сина мати, як бивсь татарин уночі») – усі ці елементи давнього українського метатексту, якщо й промовляють до нинішнього читача, то ніби крізь туман. Вони не є частиною його повсякденного життя. А про життя духовне дуже важко говорити у позитивістських термінах.

Та й постійні плачі i нарікання на «долю» неможливо зрозуміти поза контекстом дохристиянського світобачення. Ідею свободи волі, яку пов’язують з монотеїзмом, важко уявити у світі, в якому панує фаталізм та приреченість, і де людське життя залежить від невидимих і незбагненних сил. У рамках цього вічного сюжету (трагічне кохання) не може бути відповіді на поставлені поетом питання («О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду?» або «Чи винна ж голубка, що голуба любить?»). Ці питання, якщо й вирішуються, то в іншій площині, там, де безпорадних людей не тормосять їхні пристрасті.

У «Причинній», як і в майже всіх творах Шевченка, існує потужна напруга між потягом до справедливості й прийняттям цього світу. Перше є виявом бунтівної язичницької стихії українства, а друге пов’язано з християнством. Але через те, що ця боротьба розігрується на матеріалі фольклору, який для більшості з нас має хіба що декоративне призначення, існує загроза, що сучасний читач не стане занурюватися у світ козаків, русалок і потерчат, а, в кращому разі, позіхаючи, перегорне сторінки, щоб дізнатися «чим там усе кінчається».

На щастя, в цій баладі є рядки, які звучатимуть доти, доки у світі залишатимуться люди, які називатимуть себе українцями. Початок поеми «Реве та стогне Дніпр широкий» має воістину магічну силу. Найперші ж слова, написані на чужині молодим кріпаком-художником, стали зверненням до всього українського народу. На позір, в цих рядках немає ні політичного заклику, ні «оспівування краси рідного краю». Просто опис бурі на річці. Короткі речення. Підмет і присудок, ніякої літературної мальовничості. Жодного пестливого суфікса. Ніякої солодкавості. Жодної казкової істоти. Жодного художнього засобу, окрім порівняння місяця до човна. І як фінальний акорд – не грім із блискавкою, а голоси сичів в гаю і скрипіння ясена. Але все в ньому насотано енергією і бринить красою. Поет ніби каже: цей пейзаж і є тим раєм, який був нам подарований. На його тлі будуть розігруватися не тільки події цього твору, а й уся наша історія. І якою вона буде, залежить від нас.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.