A яблуні плодоносять… Слово про Пилипа Моренця

Пилип Моренець. Фото з родинного архіву

27 листопада 2019 року виповниться сто років з дня народження Пилипа Моренця – поета, літературознавця, вчителя, наукового співробітника УНДІПу, співавтора підручника з української літератури для 4-го класу, кандидата наук (1919–1969), автора посмертної збірки «А пісня лунає» (1973). Загалом, 2019 рік «ювілейний» подвійно: сто років від дня народження і п’ятдесят – від дня смерті, а отже, це подвійна нагода згадати поета хорошим словом.

Пилип Моренець належить до так званих київських поетів «minoris» 1950–70 років, які творили у невеличких та негучних колах друзів та однодумців. В історії ці люди відомі переважно завдяки спогадам, зокрема згадкам поетового сина Володимира Моренця. Це, наприклад, зоолог Андрій Путь, терапевт Микола Фененко, хімік Андрій Голуб, історик Тимофій Лазоренко, філолог Ганна Ігнатенко, поет Борислав Степанюк, юрист Афанасій Підопригора та інші люди, різні у своїх професіях, але побратими в українському дусі.

Уродженець села Варва на Чернігівщині, батьківський улюбленець, четверта дитина в сім’ї з одинадцяти (четверо померли в Голодомор), Пилип Моренець єдиний зі своїх братів та сестер поступив до Київського університету та осів у Києві, одружившись зі спадкоємицею українсько-польського роду Вікторією Масальською і ставши часткою тих, хто на той час формували національну свідомість, творили й підживлювали культурний гумус Києва 1950–60 рр. (власне, українізація дружини теж була заслугою П. Моренця!).

Більшість віршів збірки «А пісня лунає» (1973), до якої, крім поезій П. Моренця, також увійшли вірші Григорія Маловика, написано в 1940–1946 роках (себто їхньому авторові не було іще й тридцяти), але вже в них відчитується зрілість, споглядальність, виваженість думки й емоції (і це написано у 21 рік, якщо що):
Колись у дощ погожою весною
Ти в степ любов приносила мені,
І я сушив юначою рукою
Вологі коси, ніжні і сумні.

Поетів час припав на роки, коли дорослішати доводилось рано: будучи малим, він і сам швидко став нянькою для молодших дітей у сім’ї (любов до малюків проніс через усе життя і не міг пройти повз дитячий плач, так щоб не взяти ту чужу дитину на руки й не заспокоїти), а попереду іще ж чигали голодні 1932–33 роки, а далі й війна (у 1941–46 рр. П. Моренець воював)… Тож не дивно, що перед нами зрілі ремінісценції людини, яка рано мусила покинути рідний дім, пізнати фронтові будні і подорослішати куди раніше, ніж би, можливо, хотілося. У віршах, писаних у фронтових дорогах та в перервах між боями, небагато сльозливих переживань, але емоції передані глибоко і драматично:
Не оглушали так мене снаряди,
Так тім’я не свердлив ще й бомби свист,
Як лист оцей, надісланий в бригаду,
Твій, наче постріл, коротенький лист …
Ні це не сон, не на очах полуда.
І що сказать? Кругом горять мости…
До ранку, знаю, ще атака буде,
І ти мені до того все прости. (1942)

Зрештою, навіть в описі студентських буднів проблиски сентиментально-жалісливих почуттів одразу ж перекриває безкомпромісне і максималістське «треба»:
Пряде цигарка на столі
Під стелю білу нитку –
А він своїй весні звелів
Схилятися над зшитком. (1940)

За спогадами Володимира Моренця, таким же по-народному суворим та небагатослівним був і у вихованні: «Емоційний був, з нами, синами, суворий суворою народною педагогікою «можна – не можна», без пояснень, а коли що не так, або в зошиті нехлюйство – по шиї водномить діставали. А з мамою був терплячий, допомагав в усьому, готував нарівних із нею, а як по правді, то – смачніше. Любив рибалку, брав нас, пацанів, на ніч на річку – романтика. Вже згодом ми довідувалися, що над тим Козином він і очей не скліпив, бо проз усю ніч відганяв від нас, сплячих, комарів, що саме впали в буйство кровопивства».

Із фронтом П. Моренець пройшов чимало доріг, його вірші охоплюють топос від Донбасу та Карпат аж Чехії, але духовним центром залишається село Варва – мала батьківщина автора, а також – Київ. На своєму шляху поет не є самотнім, його вірші щедрі на образи близьких і рідних людей, що робить поезії щирими, відкритими й трішки навіть «портретними» (не випадково деякі вірші чітко присвячені конкретним людям – спершу – коханим дівчатам, батькові, матері, пізніше — дружині й обом синам – Олесю та Володимиру Моренцям). Образ дороги, стежки невід’ємно злитий із образом ліричного героя і, власне, цілого покоління, внаслідок чого рух у просторі постає шляхом до внутрішньої вершини, ментальним становленням, у якому відбивається авторський максималізм і невблаганність до себе:
Іди вперед, іди! Якщо ж гроза
Тебе зіб’є на підступі крутому –
Для серця втіха вже у тому,
Що хоч посмів, що хоч умів дерзать. (1949)

Життєвий шлях самого Пилипа Моренця важко назвати звершеним. Він так і не встиг захистити докторську дисертацію, не встиг відсвяткувати своє 50-ліття, не встиг побачити своїх віршів виданими… Але він любив життя, любив людей і прожив свій вік насичено, наповнено і щасливо. А що не встигло збутись одразу – збулося потім. Заключний вірш збірки, написаний поетом в останній рік його життя (1969) і присвячений «синові Володимиру», видається дуже символічним:
…Йдуть доріжки дві покривлені
І не сходяться ніде.
Є любов, яка окрилює,
А друга – в забрід веде.
Хай твоя ясними веснами
Розцвітає, сину мій.
Юність завжди є чудесною
У бентежності своїй.

Автор таки встиг передати молодшому синові родинний філологічний імпульс, бо ж невипадково Володимир Пилипович Моренець, один із нинішніх яскравих викладачів та літературознавців «Києво-Могилянської академії», по смерті батька відмовився від своєї мрії піти на біофізику й екстрено змінив підручники, щоб вступити на філологію. От і виходить, що вірш Пилипа Моренця «Щастя» (1944) також збувся:
Тендітні щепи посадить,
Роки за ними у труді ходить
І кожну виростить у дерево квітуче,
А в щедру осінь, в тиху, ясну днину,
Збирати стиглі яблука в корзину –
То значить мати щастя невмируще.

Нехай сам поет і не дочекався своїх врожаїв, але рід Моренців у літературі продовжує процвітати – яблуні плодоносять, життя триває…