Письменник та історична правда – межі порядності: конспект дискусії

Із 28 листопада по 1 грудня у Варшаві відбувся 28-й Ярмарок історичної книжки (Targi Książki Historycznej). На ярмарку були представлені різноманітні форми осмислення історії: наукові монографії, публіцистика на історичну тематику, комікси, мілітарні журнали, не бракувало й історичної прози. У рамках програми відбулася дискусія «Письменник та історична правда: межі порядності».

Модерувала розмову Маґдалена Монджак, головна редакторка журналу «Fanbook».

У дискусії взяв участь Шимон Єндрусяк – автор циклу книжок про Завішу Чорного, польського лицаря і дипломата XV ст.

Ще одним учасником був Яцек Комуда – автор романів «Вестерплатте» та «Губаль» (обидва – про 1939 рік).

До слова був запрошений і Славомір Копер – автор популярних біографій, зокрема «Сповідь Сміглого» про Едварда Ридз-Смігли. Його перу належить також книжка «Останні роки польського Львова».

Чи варто вигадувати?

Ключовим питанням дискусії було те, чи варто письменнику вигадувати, коли немає джерел, і якщо так, то якими є межі цієї вигадки.

Шимон Єндрусяк на питання про типологію історичної правди виділив три типи фактів в історичному романі:
1. Факти, підтверджені писемними джерелами.
2. Те, що не заперечене у джерелах – реалії епохи, типові речі, котрі письменник застосовує до конкретної історії. Сюди ж належать припущення та домисли.
3. Свідома неправда, коли за джерелами точно відомо, що було інакше.

Останнього Шимон Єндрусяк намагається уникати у своїх романах.

Яцек Комуда додав, що йому траплялися різні версії одних і тих самих подій – документи ворожих сторін, спогади кількох очевидців описують певні факти неоднаково. Коли навіть між істориками немає одностайності в баченні того, як відбувалися події, письменнику доводиться обирати певну версію на власний розсуд. Водночас, на думку Яцека Комуди, у цьому полягає перевага письменника: коли історик має розглянути всі наявні варіанти, автору художнього твору достатньо обрати одну, яку він вважає слушною.

Славомір Копер, більш відомий як популяризатор історії, нещодавно теж спробував себе в історичній прозі. Його привабило те, що в художньому творі багато місця для фантазії, заповнення лакун.

«Щось не є неможливе – отже, воно правдоподібне».

До того ж, на його думку, перевагою історичного роману є те, що за персонажа можна взяти вигадану особу, і з нею може трапитися що завгодно, на відміну від реальних людей – героїв його біографічних книжок, долі яких вже не перепишеш.

Подія – легенда – міф

Шимон Єндрусяк порушив питання національного міфу, легендарної події, що часом важливіша для національної свідомості, аніж реальний факт. У середньовічних текстах, з якими йому доводиться працювати, «благородний рицар» є радше метафоричним висловом (часом з’ясовується, що так називали людину, котра взяла участь всього у двох лицарських турнірах за все життя, та й то не надто успішно). Адже лицарськість – це концепт у нашій уяві, певний набір цнот, а не приналежність до лицарського стану за участю у війнах і турнірах.

Славомір Копер зазначив, що важливою є роль письменника у «відбронзуванні», знятті з п’єдестала свого персонажа, олюдненні його. Водночас не йдеться про втоптування в бруд і свідому десакралізацію постатей, приналежних до національного канону, перетворення їх на «вурдалаків».

Яцек Комуда переповів кумедний читацький відгук на його роман «Губаль». Якось читачка написала йому, що роман добре написаний, але Губаль так не міг говорити, автор вигадав його репліку не достатньо майстерно. Натомість насправді ця фраза була цитатою зі справжньої промови Генріка Добжанського на псевдо Губаль, одного з перших партизанів Другої світової. Виходить, історична правда може часом програвати авторській уяві.

«Корисно залучати не лише документи, а й фантастичні, легендарні версії в усній традиції. Хоча варто пам’ятати, що існують і «чорні» легенди тих, хто ненавидить того чи того діяча.

Історичне тло vs. емоції героїв

На думку Яцека Комуди, читача історичної прози тримає фабула, а не джерела, використані письменником. Інакше це неглибокий твір, якщо впадає у вічі перекіс в один бік: надто прописано історичне тло, і при цьому знехтувано емоціями героїв, або ж навпаки – персонажі живі настільки, що їх можна прийняти за наших сучасників, не помітивши, що дія відбувається кількасот років тому.

Шимон Єндрусяк вважає, що історичне тло – це вимога жанру, привід докладати якнайбільших зусиль, можливість показати свою майстерність як історичного романіста. А емоції – необхідний складник фікційної літератури як такої, без них також не обійтися, інакше це перестає бути художнім твором.

«Як у фільмі: якщо герої класно грають, передають емоції, але ходять в одязі, запровадженому на 200 років пізніше, – це погане кіно».

Художня проза як незакінчена історія

Шимон Єндрусяк зауважив, що велику вагу мають апокрифічні історії з давнини – як-то про Олександра Македонського чи Атіллу. Адже навіть у писемних джерелах – наприклад, хроніках та літописах – не завжди зафіксована правда, це радше апокрифічна версія, що ходила в народі.

До того варто пам’ятати про певні обмеження, які накладає історія – джерела сказали все, що могли, далі інтерпретувати вже нікуди.

«Натомість художня проза – це завжди незакінчена історія, вона має потенціал до розширення».

Маґдалена Монджак додала, що стверджувати, ніби історичну прозу мають писати історики, це все одно що казати, ніби авторами детективів мають бути лише співробітники поліції.

Література та ідеологія

Славомір Копер обирає для себе історичних постатей, які були цікавими. Якщо людина надто порядна та чемна, аж нудна – тоді не цікаво ані писати, ані читати. Тому він часто пише про амбівалентних особистостей.

«Якщо позичав гроші і не віддавав вчасно, чи зраджував дружину і мав позашлюбних дітей – про це і пишу, бо це люди, інакше не цікаво»

Яцек Комуда застеріг, що писання про негативних для Польщі, злих персонажів може призвести до надмірної ідеологізації. Література стає знаряддям пропаганди, а цього допускати не можна.

Шимон Єндрусяк додав, що письменник має викликати певні емоції – аби читач полюбив героя чи зненавидів. Водночас сам письменник повинен мати певну дистанцію до описуваних подій, його ставлення не має нав’язуватися читачеві як єдиноможливе.

Чи можна вчити історію за фікшном?

Славомір Копер відповів на це, що не став би істориком, якби замолоду не був залюблений в історичну прозу.

Яцек Комуда наголосив, що не хотів би писати компендіуми та підручники. Історичні романи – це приємна форма пізнання минулого та зацікавлення історією.

Шимон Єндрусяк перефразував відомий вислів: література вчить, що вона нічого не вчить. Шлях до осягнення свого місця в історії, побудови національної ідентичності – не в сухих датах і фактах. Гарна книжка не дає остаточної відповіді, вона сприяє появі нових і нових питань, на які хочеться шукати відповідь далі.

Яцек Комуда ще раз нагадав про необхідність для письменника бути обережним і не займатися пропагандою – з огляду на те, яку суттєву роль історична проза може відігравати в популяризації історії.

Ольга Петренко-Цеунова

Навчалася в Києво-Могилянській академії. Любить читати і говорити про книжки, тому стала філологинею. Любить вдосконалювати тексти (які, за постструктуралістами, і є світом), тому стала редакторкою. Любить подорожі у просторі й часі, тому координує проект історичної прози "ProМинуле"