Сага про Buchenland: рецензія на «Букову землю» Марії Матіос

 

Марія Матіос. Букова земля. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019. Фото ukrinform.ua

Книжку «Букова земля» Марія Матіос писала майже десять років: наприкінці солідного тому стоять дати: 17 вересня 2010 – 7 квітня 2019. Оповідь у книжці про рідну землю авторки – Буковину: Буковина – «Букова Земля. Земля Буків. Buchenland». Рай і пекло. Земля, наділена великими багатствами, яка переживала величну й трагічну історію. Авторський підзаголовок і визначення жанру: роман-панорама завдовжки у 225 років. Книжка дає можливість ознайомитися з багатьма подіями, що відбувалися на Буковині: заселення, формування місцевої спільноти із центром у Чернівцях.

Основна дія твору відбувається здебільш на території Буковини: Чернівці, Вижниця, Банилів, також – Відень, Берлін, Берн, а наприкінці – Щастя і Станиця Луганська в сучасній Луганській області. Говорити про єдиний топос у романі не можна, хоч назва і відсилає до одного – букової землі. Надзвичайно різне спрямування географічне, але, описуючи Буковину, Матіос веде мову про весь світ. Розповідаючи про людей, які там живуть і про яких їй цікаво та важливо розповідати, вона говорить про людину загалом як найважливішу частину цього світу.

Особливість твору ще й та, що авторка хронологічно точно розмежовує частини роману: ім’я персонажа, місце дії, дата. Назви розділів і підрозділів – це знакова подія, знакове місце і персонаж. Кожну частину роману можна читати окремо, бо вона постає закінченою історією. Щоправда, тільки прочитавши всю книжку, розуміємо мету письменниці. Бачимо новаторський підхід до самої побудови роману у формальному значенні, а не в композиційно-сюжетному.

Персонажі роману – це весь буковинський люд, описаний через своїх найяскравіших представників. На початку роману Бог говорить із Білим і Чорним Ангелами про сенс життя й дає завдання знайти все про життєписи чотирьох родів: Берегівчуків, Васильків, Вівчарів і Ваґнерів, хоча ніколи ще Він не розглядав людей «у контексті їхніх взаємозв’язків і взаємовпливів, не аналізував із точки зору цікавості до них нашої вічності». Історія цих родин дуже важлива для розуміння того, що було, є і буде в майбутньому. Епізоди, названі «Небесна канцелярія. Завжди», справляють двояке значення. В наступному ході описуваних подій вони не відіграють уже жодної ролі, але такий прийом дає авторці змогу запропонувати читачеві власні роздуми: йдеться про Книгу Життя, Книгу Смерті і третю Книгу – «Життя задля Смерті».

Чотири буковинські роди, які становлять зміст «Букової землі», – дуже різні. Рід Васильків – княжий, аристократичний, що бере початок із ХVІІ ст., уклав своє генеалогічне дерево. Вони найбільші землевласники на Буковині, мають квартири в Чернівцях, палац у Берегометі, соляні копальні, ліси й полонини. Вони політики, працюють в австро-угорському парламенті, барон Александр Василько – триразовий голова буковинського сейму в Чернівцях. Вони дипломати: один із них, Николай, був представником УНР на підписанні Брестського миру. Рід, який утратив свою українськість, але поступово до неї повертається.

Рід Ваґнерів – переселенці з Німеччини, яких прийняла буковинська земля. Люди, не маючи в себе вдома землі та живучи в бідності, йдуть шукати щастя на чужину. Вони розуміють, що це ненелегко, але Герберт Ваґнер вирушає з баварського Катарінендорфа, щоб його нащадки заснували свої поселення в буковинських лісах. Авторка не простежує це хронологічно, вона залишає їх на півдорозі, а потім ми дізнаємося від внука цього переселенця про історію: новий спосіб господарювання, фруктові дерева, солеваріння. Ми дізнаємося історію одного роду через інший. І цей рід теж стає частиною буковинської землі.

Рід Берегівчуків – гуцульський, вони живуть бідно, але гордо. Батько вбиває свою доньку на її весіллі, бо вважає, що вона втратила цноту. Для нього страшна своя кров на руках, тому він йде на війну в Гуцульський добровольчий курінь, щоб змити її чужою. Але виявляється, що кров не змивається ніколи: можна бути сміливим і чесним солдатом, розумним господарем, але влада роду – незаперечна. І проявляється вона в нащадках і їх вчинках. Буковинська земля не може існувати без людей такого роду.

Ще один рід – рід Вівчарів, багатих селян. Початок його подано через весілля Федори й Петра. Федора – ще дитина, але, опинившись в чужій оселі, відразу почувається ґаздинею. З гумором письменниця описує розуміння молодою дівчиною особливостей сімейного життя. Щоправда, з цього нерозуміння, небажання зрозуміти виростає справжнє почуття кохання.

З історії цих родів, життя яких тягнеться протягом 225 років, виростає історія Буковини. Бачимо події ХІХ ст., Першої та Другої світових воєн, міжвоєнних років, коли Буковина була в складі Румунії. Роки після Другої світової змінюють світ Букової землі: він руйнується, знищується новими пришельцями – совітською владою. Тема, присутня в багатьох творах Марії Матіос («Солодка Даруся», «Нація») проговорюється і тут через долі людей хутора Сірук, Марушки і Ганушки Берегівчуків, Петруся Вівчаря, багатьох інших – убитих, виселених, заляканих. І вже в ХХІ ст., коли броунівський рух людей, інспірований владою (адже людей переселяли примусово чи примушували «добровільно» покидати свою батьківщину), призводить до того, що відчуття роду зникає. На початку – єдність роду, в ХХІ ст. – зникнення, відсутність цього поняття. Але, з іншого боку, в «Епілозі» давно загублені рідні відшукують і впізнають одне одного, хоч і впізнання це трагічне.

У романі багато відсилань до конкретних документів, що робить твір історично достовірним: долі повстанських ватажків Василя Савчака («Сталь»), Юліана Матвіїва («Недобитий»), Миколи Кричуна («Черемшина») розкриваються через примітки, даються посилання на листи, виступи, протоколи, описується історія виїзду з Чернівців Павела Анчеля (Пауля Целана). Поєднання героїчного і трагічного, відчуття безвиході й розуміння вічності буття, ліричного суму за минулим і утвердження неминучості такого незрозумілого сьогодення підкреслюють вписаність «Букової землі» в сучасний літературний процес.