Тарас Шевченко для сучасного читача. «Кавказ»


У світовій літературі, здається, не існує більш натхненного та переконливого анти-імперського твору, ніж «Кавказ» Тараса Шевченка. Для титульної нації імперія, як правило, асоціюється з величчю, пихою, військовими перемогами та збільшенням території. Для підкорених нею народів – із поневоленням, гнобленням і відчуттям другорядності. Англійський письменник Редьярд Кіплінґ (1865–1936) вірив у високу історичну місію Британської імперії і називав цю місію «тягарем білої людини». А от у сучасних африканців трохи інший погляд на цей тягар. У 1999 році в Аккрі (Ґана) представницька Африканська комісія з питань репарації представила західноєвропейським країнам та США кошторис на 777 трильйонів доларів як компенсацію за людські, економічні та ресурсні збитки, що їх зазнала Африка від європейських імперій за часів колоніалізму.

Суперечки про те, чи є імперії чимось засадничо гарним чи поганим, навряд чи, можуть «породити істину», так само, як і баталії довкола будь-якої справді ключової історичної події. Бо історія – це не тільки наука про минуле. Все, що колись відбулося, досі сидить у нас. Тому й заяви про те, що «правда – десь посередині» не влаштовують жодну зі сторін. А припущення на зразок «а от якби, ми б тоді» тільки підкидають дров у цю нескінченну дискусію.

Сучасний шотландський історик Ніалл Ферґюсон у книзі «Імперія. Як Британія створила сучасний світ», розглядає різні аспекти, а також «плюси й мінуси» такого проекту. Проаналізувавши причини розквіту й занепаду Британської імперії, він, фактично, закликає США, «відкинувши хибну скромність», узяти на себе тягар створення і забезпечення інтересів власної імперії. «Бо, – завершу він свою монографію, – подобається це вам чи ні, заперечуєте ви це чи берете на віру, але на сьогоднішній день імперія залишається такою самою об’єктивною реальністю, як і в останні триста років, коли Британія не тільки керувала світом, а й створила сучасний світ».

Не менше завзяття імперія (а точніше – Російська імперія) викликає і в українського історика, академіка НАНУ П. П. Толочка. У розлогій статті «Без Империи прогресс невозможен», підкреслюючи цивілізаційну роль імперій, він пише, що не цивілізації створювали імперії, а навпаки. («Именно имперский путь развития обеспечивал человечеству максимальный прогресс»). Весь пафос цієї статті спрямований на уславлення Російської імперії та Радянського Союзу, який «конечно же, умер неестественной смертью». («Запад», тобто США і Європа, на думку П.П. Толочка, ведуть невпинну ідеологічну війну проти Росії, фінансують сотні громадських організацій, які, маскуючись під «боротьбу за демократію», підривають державну єдність країни.) В той час, як «внедрявшийся в сознание людей зловещий образ СССР ничего общего с реальностью не имел». Адже завдяки Росії, угро-фінські та тюрські народи «приобщились к христианской традиции, в ее византийско-русском православном варианте и в конечном итоге приняли участие в сложении общерусского культурного пространства».

Толочко вірить, що невдовзі «отпавшие от Росии террритории» прийдуть до тями й на всьому пострадянському просторі розпочнеться процес «экономической, политической и военной реинтеграции», який призведе до створення «мощного политического и экономического обьединения во главе с Россией».

У суперечці між прихильниками й опонентами імперської ідеї неминучо повстає питання про ціну, яку мусять заплатити імперські піддані, за велич своїх гнобителів. «Все империи, – відповідає на це академік Толочко, – представляли собой мощные военно-бюрократические образования, всегда экспансивные по отношению к другим странам и народам, и существовавшие за счет жестокой эксплуатации своих подданых». Ну і, ясна річ, уся ця «лепота и благость» неможливі без «жесткой централизации системы управления и экономического отчуждения». Або, словами російського прислів’я, «лес рубят – щепки летят». Тобто, рано чи пізно, але все зводиться до моральної ділеми, сформульованої Ф. М. Достоєвським («гармония мира не стоит слезинки ребенка»), навіть якщо цю дилему висловив «богоборець» Іван Карамазов. А ось як проблему «вирішує» П. П. Толочко. «Необходимо отдавать отчет в том, что становление империй всегда сопряжено с насилием. В той или иной степени сильный распространяет власть на слабых, не очень сообразуясь с их жизненными интересами и традициями». Одне слово, маємо тріумф соціального дарвінізму й «вічно живого» ніцшеанства. Пам’ятаєте, що з цього «добрива» виросло у ХХ столітті?

Читайте також: Тарас Шевченко для сучасного читача. «Причинна»

Але Тарас Шевченко не дожив до ХХ століття, і він не був ні політиком, ані навіть послідовним ідеологом. Він був поетом, і його антиімперськість має набагато глибше коріння. Бо, об’єктивно кажучи, визнання як художник і як поет він уперше здобув саме в столиці імперії. Тільки там існував, по-перше, масний прошарок освічених і відкритих до сприйняття нового людей, які змогли оцінити його, а, по-друге, там була інфраструктура (літературні журнали, друкарні, салони, традиції меценатства), без якої неможливе функціонування писемної літератури. У Санкт-Петербурзі були надруковані «Кобзар» і «Гайдамаки», і там він познайомився з вершками тодішньої імперської культури, які прилучилися до його звільнення з кріпацтва та повернення зі заслання (В. Жуковський, К. Брюлов, О. Венеціанов, В. Григорович, Є. Гребінка, П. Мартос, Ф. Толстой та інші). Чи зміг би Шевченко стати Кобзарем, якби він свої формуючі роки провів в Україні, навіть у губернському Києві? Важко сказати, але факт той, що в першій половині ХІХ століття всі, хто мав бодай якісь творчі амбіції, поривалися якщо й не за кордон, то в «столиці». Провінція завжди і скрізь має присмак болота. З усіх творів і висловлювань Шевченка очевидно, що його «невдячність» не була спрямована проти російської культури. Чим же тоді йому не догодила імперія? Відповідь на це дає «Кавказ».

Поштовхом до його написання була смерть Якова де Бальмена (1813–1845), нащадка давнього шотландського роду, художника-аматора, ілюстратора «Кобзаря», який загинув на Кавказі під час сумнозвісного Даргінського походу графа Воронцова. Шевченко присвячує «Кавказ» (1845) «искреннему моему Якову де Бельмену», але ця поема стала не просто «жалібною симфонією в пам’ять загиблого друга, …але й поемою надії і гімном непереможній волі» (Ю. О. Івакін, «Коментар до «Кобзаря» Шевченка, Поезія до заслання», Київ: Наукова думка, 1964). А Іван Франко («Темне царство», Твори в двадцяти томах, т. 17, К., 1955) чи не першим вказує на «загальнолюдські» джерела цієї «огнистої інвективи проти «темного царства»«. (На його думку, Шевченко промовляє не з позицій «теперішніх та минувших кривд України» а на «загальнолюдській основі»). Тобто тут не йдеться про якісь конкретні риси, помилки чи злочини російської колоніальної політики. Шевченкова муза (а це і є його єдина зброя!) кидає виклик самій ідеї імперського експансіонізму, його претензіям на цивілізаційну зверхність.

Подібних творів просто не існувало в тогочасній європейській літературі (а в російській – і поготів). Пушкінське «отсель грозить мы будем шведу» і потепер сприймається, як парубоцька задирикуватість, хоча від неї – півкроку до «крепи у мира на горле пролетариата пальцы» (В. Маяковський). У російській культурі тієї доби Кавказ сприймали в кращому разі як екзотичну країну десь «за хребтом Кавказа», як місце, де можна сховатися від «всевидящего глаза и всеслышащих ушей» під’яремної Росії (М. Лермонтов). (Зараз би літературна критика класифікували це як вияв «орієнталізму»). Список митців і культурних діячів, для яких миколаївські колоніальні експедиції були оповиті єлеєм слави та героїзму, включає майже всі відомі нам імена.
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая –
От Волги до Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство русское…
(Ф. Тютчев, «Русская география», 1848)

Отже, тут у Шевченка не було ні вчителів, ані традиційної форми («пишу “Онегина” размером»), на яку можна було опертися. Тож як і будь-яка філіппіка (гнівна, викривальна промова), «Кавказ» міг дуже легко перетворитися на агітку. На щастя, Шевченку вдалося уникнути цієї пастки. Критика по-різному визначає жанр цього твору. «Кавказ» називають поемою, «індивідуальною лірико-сатиричною жанровою формою» (Ю. Івакін), ліричним монологом та політичною медитацією. І, водночас, тут є багато елементів модерністської стилістики (автоматичне письмо, яке практикували сюрреалісти, або потік свідомості Дж. Джойса). У «Кавказі» немає ні сюжету, ні дійових осіб. Лише пророчий голос автора, який прозріває сутність речей і, немов шаман, стає нe просто Голосом Правди, але й знаряддям сил, які створили космос і вдихнули в нього життя. Ознаки подібного «шаманізму» мають, мабуть, усі геніальні твори, наприклад, симфонія № 41 «Юпітер» Моцарта, у якій паралельно розвиваються п’ять наскрізних тем, що у фіналі якимось воістину магічним способом зливаються у переможний «видих».

«Кавказ» починається з урочистого заспіву:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі –
який далі рефреном повторюється кілька разів, і є ніби стрижнем, на якому тримається весь твір.

Одразу після цього ми бачимо Прометея, прикутого до кавказької скелi. Цей герой, хочa й був сином титана і двоюрідним братом Зевса, украв у богів вогонь, передав його людям і за це був приречений на тортури («Споконвіку Прометея там орел карає, що день божий добрі ребра й серце розбиває»). Образ Прометея, традиційний для естетики класицизму та романтизму, використано тут не лише як доречну географічну «прив’язку». Він ніби задає тональність усьому твору та вказує на міфологічну (а отже – загальнолюдську) природу боротьби, яка аж розриває «Кавказ». При цьому Шевченко різко міняє ритм, із розлогої епічності переходить на майже «побутовий» квазі-хорей і тим самим підносить розмовну мову до рівня літературної. (Майже всі революції в європейських літературах ішли цим шляхом).

Читайте також: Тарас Шевченко для сучасного читача. «Садок вишневий коло хати (вечір)»

Якщо «Кавказ» і можна назвати монологом-медитацією, то його зміст – це не просто «думки вголос», він має чіткі адресати. І найперший із них – Бог. У християнському символі віри Бог представний у вигляді Отця, Сина і Святого Духа. Судячи з того, що далі йдеться про «діла Твої» та «силу Твою», поет, очевидно, має на увазі саме Бога Отця, «вседержителя, творця неба і землі, всього видимого і невидимого». Шевченко усвідомлює, що кидати виклик Отцю («не нам на прю з Тобою стати») та висловлювати сумніви – річ дуже ризикована і небезпечна. Але у розпачі від навали світової несправедливості він таки робить це.
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А наша правда п’яна спить.

Наступний крок поетової думки виглядає абсолютно логічним: якщо Бог колись створив для нас такий жахливий світ, то нeхай хоч тепер він дасть людям продихнути («коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!»).

Але цей бунт важко назвати «богоборством». Іов, Йосиф, св. Петро, апостол Павло – всі вони мали гострі моменти слабкості, сумнівів і розпуки. Так само й Шевченко. Ледве вихлюпнувши «накипіле», він, щоби не захлинутися в ньому, одразу ж хапається за свою віру.
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

І вже під кінець твору, в паузі між тавруванням цивільної («суєслови, лицеміри, Господом прокляті») та церковної влади («храми, каплиці і ікони… (й) неутомленниє поклони за кражу, за войну, за кров») поет звертається до Бога-Сина:
За кого ж Ти розіп’явся,
Христе, Сине Божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.

І в цьому риторичному запитанні десь жевріє напівдокір Христу за його власну мученицьку смерть. (Що є дуже українською рисою!). Але релігія для Шевченка – це не філософська чи естетична категорія, не ритуали, традиції чи церковна атрибутика. Насамперед це віра, тобто пряме інтимне спілкування з живим Богом. І, як у будь-яких інтимних стосунках, тут не обходиться без образ і непорозумінь.

Так само шанобливо й піднесено поет звертається до «синіх гір, кригою окутих», і до «лицарів великих, Богом не забутих», тобто до народів Кавказу, які чинять збройний опір колоніальній експансії. А це, як на той час, сприймали як скандал, бо одна річ – співчувати християнам-грекам чи романтизованим «шляхетним розбійникам», а інша – «дикунам-магометанам».

А наприкінці твору поетова думка лине до «мого Якова доброго», «мого друга єдиного», «друга незабутнього». (Хоча, як свідчать дослідники, вони не були близькими друзями. Юний Яків де Бальмен, як і багато інших «паничів», які були зачаровані талантом колишнього кріпака, на час знайомства з поетом саме проходив через період палкого козакофільства. Шевченко ж достатньо добре знав «рідну стихію», щоби живитися ілюзіями. Не дарма ж того самого 1845 року у своєму «І мертвим, і живим, і ненародженим» він оголосить українських «ясновельможних гетьманів» «рабами, підніжками, гряззю Москви та варшавським сміттям». А через два роки у вірші «За байраком байрак» винесе вирок трьомстам козакам, які «по своїй по землі свою кров розлили і зарізали брата. Крові брата впились і отут полягли у могилі заклятій»). Під час допитів Шевченко на запитання слідчого «не принадлежал ли тот, кто иллюстрировал рукописную книгу ваших сочинений к злоумышленным славянистам?» відповів, що «с графом Яковом де Бальменом я виделся один раз». Безумовно, такою відповіддю поет намагався захистити родину де Бальмена від можливих неприємностей із боку влади. Але, мабуть, поетова щедрість пов’язана насамперед iз тим трагічним фактом, що Якову «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну. Довелось запить з московської чашу московську отруту!».

Використовуючи іронію, сарказм і політичну сатиру, Шевченко з пафосом і вогнистістю біблійного пророка (те, що для нього вітхозавітні старці були взірцем, свідчить, зокрема, епіграф із Єремії) трощить не тільки споруду, а й самі підвалини російського самодержавства. Отож не дивно, що багато з цих рядків стали крилатими фразами.
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм, а люд!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!

А ось його вирок «звитяжному» імперському воїнству:
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх.

Не менший гнів викликає у нього кріпаччина («продаєм або у карти програєм людей… не негрів.., а таких, таки хрещених… но простих) та православна церква, яка зі «Христової нареченої» перетворилася на державну інституцію й оплот тиранії («храми, каплиці і ікони, і ставники, і мирри дим (…) за кражу, за війну, за кров»).

І, мабуть, ніхто ні до, ні після Шевченка так влучно не висловив сутність імперської ментальності:
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!

Але головною і наскрізною для «Кавказа» є тема волі. В українській мові це слово означає і «свободу», і «вольове начало», «силу волі». Цікаво, що Шевченко із цих двох слів вибирає саме те, де присутній вольовий компонент, тобто те, що мусить походити ізсередини («воно не прошене, не дане»). Для більшості людей ці два слова є повними синонімами. Для тюремного вартового свобода насамперед означає, що він може безкарно знущатися із в’язнів і будь-де сякатися на підлогу. Для когось свобода є політичним гаслом, частиною тріади «свобода – рівність – братерство». А ще для когось – виправданням власного гедонізму й безвідповідальності («це – моє тіло, що хочу, те з ним і роблю»). До того ж нерідко ті, хто каже, що вони прагнуть свободи, насправді, мають на увазі соціальну справедливість, безпеку й добробут.

Для Шевченка воля не є ні політичною, ані соціальною категорією. Вона в нього завжди гнана, «сердешна», «ненагодована і гола». Саме за неї, а не за державну незалежність чи за права й привілеї б’ються в «Кавказі» його «лицарі великі». «Борітеся – поборете, – обіцяє він їм, – вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Тобто в разі перемоги, вони не одержать нічого, крім волі та (Божої) слави. І для Шевченка така нагорода – це все, на що людина може сподіватися. Воля для нього є чимось іманентним, тобто тим, що притаманно людині від народження, тим, що походить із нашої природи, а отже, його ніхто в нас не може забрати. Звідси й така переконаність. Не дарма ж на самому початку твору він ставить в один ряд «волю», «душу» й «неситого» (якого в цьому контексті можна було би трактувати як один з евфемізмів-епітетів Лукавого).
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре на дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.

Більше того, ідея «волі» для поета є антитезою «імперії». Але не у вузько політичному значенні, а в екзистенційному. Те, що традиційно класифікується, як «волелюбство» Шевченка, є не просто генетичним неприйняттям рабства у всіх його формах. (І це – одна з причин, чому для більшості тих, хто був народжений «пред Родиной в вечном долгу», він завжди буде «представником народних мас» і «невдячним кріпаком».) Шевченкове «волелюбство» також не варто сприймати виключно в контексті національно-визвольної боротьби або як вияв лібералізму, який обстоює законодавче закріплення індивідуальних свобод. Уся тема «волі» має і універсальне (гідність, суверенність, національна та особиста), і яскраво виражене релігійне походження. (Німецький філософ Е. Кант визначав три базові риси монотеїзму як буття Бога, безсмертя душі та свободу волі). І така «надлюдська» перспектива – це, мабуть, єдине, що може вгамувати природний український анархізм і замашне бунтарство Шевченка. Принаймні в «Кавказі».

Бойові дії Російської імперії проти кавказьких народів у першій половині ХІХ століття зображені Шевченком мало не в категорія космічної війни між добром і злом, кінцевої битви за даровану Богом волю. Але, як і личить людині, вихованій на Біблії, поет розуміє, що існує межа того, що під силу навіть пророкові. Йому не вдасться викорінити «світове зло» й зупинити «кривавії ріки». Його поетичний обов’язок – «показати (людям) сонце правди» й прийняти світ таким, яким він є. У фіналі твору Шевченко ніби здіймається над землею, згадує свого друга, який нині «живою душею літає з козаками понад берегами», і обіцяє (як сказав би інший поет) «робити своє», тобто «сіяти свої думи», «своє люте горе» – «нехай ростуть».
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш …
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.

Якщо вірити даті, яка стоїть у кінці рукопису, Шевченко завершив роботу над «Кавказом» у Переяславі 18 листопада 1845 року. Дослідники вважають, що поему було створено протягом п’яти днів. Можна не сумніватися, що це були п’ять днів гарячкової праці та геніальних прозрінь. Утім, зі спогадів В. Шевченка та О. Афанасьєва-Чужбинського повстає, що Шевченко не лише «збирав матеріали» (тобто стежив із газет за подіями на Кавказі та розпитував усіх, хто там бував), а й, перевіряючи реакцію на цей твір, ще у вересні зачитував уривки з нього деяким своїх знайомим. А це означає, що спонтанність і «шаманізм» поеми не були навіяні авторові вві сні чи у стані поетичного трансу. Вони є складовими жанру, свідомо обраного Шевченком і доведеного ним до стану бездоганності.

«Кавказ» не мав жодних шансів бути надрукованим у миколаївській Росії. Поет це розумів і, не обмежений цензурними міркуваннями, писав рішучо, розкуто й висловив усе, що хотів, у міру свого таланту й життєвих обставин. Хіба не про це мріє кожен митець?