Турецькі інші: рецензія на «Півмісяць, хрест і павич» Світлани Ославської

Світлана Ославська. Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії. – Львів: Човен, 2019. Фото – видавництво  «Човен».

Історія певної країни – це часто не лише оповідь про корінних мешканців, а й доля тих, хто з певних причин осів чи осідає на її землях, не втрачаючи при цьому власної ідентичності. Нині, у сучасному глобалізованому світі, до історії малих народів є великий інтерес. Як і до історії гноблених. Власне – до інших.

У книжці репортажів про Туреччину «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» Світлана Ославська головно зосереджується на тих, хто волею обставин чіплявся за ці землі нині чи колись, надовго або на кілька місяців (наприклад, до того, як прибитися хитким човником до берегів Європи у статусі біженця). Бо коли пізнаєш тих, хто живе на одній території з турками, насправді більше дізнаєшся і про останніх, які начебто не у фокусі. Адже «життя поряд» завжди свідчить про обидві сторони.

Хоча ні, є у книжці «Півмісяць хрест і павич» і суто турецькі сюжети. Репортажами «Ув’язнене відродження: п’ять років після турецького Майдану» та «У цьому домі немає їжі» авторка «вводить у контекст», переповідаючи нещодавні загальновідомі турецькі події – масові протести в 2013 році в стамбульському парку Гезі, що їх було придушено, низки терактів по всій країні опісля і, врешті, спробу військового перевороту (якщо така взагалі була) у 2016 році. Нині наші південні сусіди через море кажуть, що переворот не відбувся насамперед завдяки тисячі «відданих президенту Ердогану турків», які вийшли на вулиці підтримати чинну владу.

Проте важливо інше: після невдалої спроби повалення режиму країну скували тисячі арештів і звільнень, та найголовніше – залякане суспільство розділилося. Оповідь Світлани Ославської звучить голосом арт-менеджерки, поліцейського, університетських викладачів і вчителів, так чи інакше причетних до подій. А також молодих прогресивних учителів сільської школи Нуріє Гюльмен та Семіха Озакчу. Їх звільнили з роботи, й на знак протесту вони оголосили голодування та потрапили до в’язниці. Бо протести в нинішній Туреччині допустимі тихі й бажано непомітні. І бути іншим тут також краще непомітно.

Книжка складається з десяти репортажів, більшість із яких охоплюють південно-східну частину Туреччини (ту, що сусідить із Сирією та Іраком), власне – клапоть історично-географічної Месопотамії. І це найбільш неоднорідний шмат Туреччини, нетуристичний і не завжди привітний до приїжджих. Проте густо заселений іншими. І раніше, й нині.

Наприклад, єзидами – не-мусульманами й не-християнами, а прихильниками єзидизму, що його коріння сягає зороастризму. Вони прийшли в Туреччину з Іраку й нині живуть поруч із курдами та намагаються будь-що потрапити в Європу. Не лише тому, що «для цих біженців слова «Бог великий» арабською означають найгірше: приходить хтось, щоб їх убити», а й тому, що перебувати на території Туреччини вони мають право лише доти, доки вдома триває війна. Цей репортаж – насправді один із найстрашніших у книжці. Єзиди – маленький і закритий народ, позбавлений власного місця на землі («Єзиди готові зникнути як народ, щоб вижити, як окремі люди»).

Толерантна релігійна група алавітів, які колись на самому кордоні Туреччини з Сирією навіть намагалися створити власну державу. А нині їхні будинки й святині сусідять із турецькими, вірменськими, курдськими й іншими храмами.

Античні ассирійці, християни на Близькому Сході, до яких авторка приїжджає на Різдво. Держава ассирійців припинила існування у 7 ст. н.е., останнього їхнього лідера вбили в 1918 році. Нині ж вони розсіяні по всьому світу, їхні сліди Світлана Ославська знаходить навіть в Україні – втративши традиції та історію після всіх історичних поневірянь, ассирійці тримаються лише за пам’ять, що стає дедалі менш певною із кожним наступним поколінням.

Групи номадів, зокрема народ дом – по суті, близькосхідні роми, які також прийшли в Туреччину з Сирії. Майстри певної справи, дві групи народу живуть поруч: стоматологи (яким ведеться непогано) і музики (яким в консервативному мусульманському суспільствіведеться значно гірше). Тому перші оселилися в поверхівках, а другі – поруч у наметах.

Біженці-сирійці, які за 60 кілометрів від кордону з Сирією будують свій простір, насамперед культурний. Один із героїв, наприклад, облаштовує хаб: коворкінг, зал для кінопоказів та театральних вистав, поетичних читань тощо, а кілька героїнь – керують благодійною організацією, організовують маленький бізнес чи працюють у ріелторській конторі. Адже в ситуації війни допомога потрібна не лише гуманітарна: «необхідно, щоб люди відновили почуття гідності, людської і професійної», впевнений організатор хабу.

Окремо – курди й вірмени, найвідоміші не-турки на турецькій території. Якщо курди просто час до часу виринають то в одному, то в іншому сюжеті впродовж усієї книжки, і роль їхня дуже різна, залежно від історії, то вірменська історія у книжці особливо цікава. Вірменина, родина якого пережила геноцид, авторка знаходить в Україні. І навіть починає з нього свою оповідь про інших. Історія Сероба, а також його батька, діда й прадіда – це історія геноциду вірмен із боку турків: від героїчної оборони гори Муса-Даг, через Єгипет, Палестину, Грузію, Вірменію й до Чернівців. «Покійний батько жартував: дякуємо товаришеві Сталіну, що ми повернулися до Вірменії та зрозуміли, що апельсини й мандарини можна їсти, бо ми звикли тільки сік із них чавити», каже герой, і в цих словах – і гіркота, і дрібка гумору, і оптимізм, за яким мудрість.

Світ турецьких інших цікавіший і розмаїтіший за протоптані туристичні маршрути Стамбула чи курорти Анталії. А книжка Світлани Ославської «Півмісяць хрест і павич» – лише про кількох із них. Про малі народи, локальні громади чи релігійні спільноти, із якими ділять простір мешканці Туреччини. Про інших, у ролі яких у непевному ХХІ столітті може опинитися кожен.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"