«ЛітАкцент року — 2019»: відгуки журі. Номінація «Літературознавство, есеїстика й художній репортаж»

21 січня о 18:30 у книгарні «Є» (Київ, вул. Лисенка, 3) відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2019». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Літературознавство, есеїстика й художній репортаж» на книжки, що ввійшли до короткого списку.

Клочко Діана. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні

Богдана Романцова:

Одна з поширених скарг на наш багатостраждальний книжковий ринок звучить так: «В Україні мало оригінального нонфікшну, тож його доводиться перекладати». А значить, купувати права на текст та ілюстрації. В результаті, навіть невелика книжка виходить недешевою, і видавці знову вислуховують від вдячних читачів претензії щодо ціноутворення. Нарешті, лишається інший, не менш важливий аспект, і також фінансовий: прибуток від продажів отримує закордонний автор, тобто знову платимо чужим, бо свої не пишуть. Особливо мало в нас книжок про мистецтво «для людей», а не академічної спільноти. На щастя, тепер можна всім радити «65 українських шедеврів. Визнані і неявні» Діани Клочко – найкраще цьогорічне щеплення проти неповноти нашого художнього процесу.

Починає авторка від ікон VII–VIIІ століття, які, попри часову відстань, видаються дуже зворушливими. Можливо, бо не схожі на стримане, консервативне православне іконописання. Через релігійний живопис – до світської барокової традиції, експресіонізму, виразних портретів ХІХ століття, реалізму. Нарешті, чимало місця приділено не дуже відомим широкому загалу малярам ХХ століття: Якутовичу, Гавриленку, Левицькому. Навіть знані картини, на кшталт «Пилярів» Богомазова чи автопортретів Шевченка, Клочко розглядає з неочікуваного боку, і так інтерпретація стає початком діалогу з читачем. А оскільки у школі наші уроки малювання полягали здебільшого у завданнях «зобразити чашку і чайник», тобто не було й натяку на історію мистецтва, для широких читацьких кіл у «65 українських шедеврах» буде й чимало нових імен. З якої точки не дивися – суцільна перемога.

Роксоляна Свято:

Той випадок, коли слово «шедеври» в назві від початку не викликає скепсису, адже авторку важко запідозрити в необґрунтованій прихильності до суперлятивів. 65 українських мистецьких творів – знаних і менш відомих, – які безумовно варті того, щоби про них не забули (або й дізналися). Зрештою, ідеться не про доведення «шедевральності», а радше про те, щоб показати кожен із них у такому контексті, де він цілком природно – і виправдано – сусідитиме з творами світового мистецтва, щодо яких нам значно звичніше вживати голосні епітети.

Ця книжка виконує відразу декілька дуже важливих функцій. Окрім власне просвітницької (яку аж ніяк не варто недооцінювати), це також оригінальна авторська версія найкращого з цієї історії, структурована і хронологічно, і тематично (по п’яти різних «сюжетах»). Крім того, це приклад майстерного використання жанрових можливостей есею, що, з одного боку, звільняє виклад від академічної сухості, а з іншого, – зобов’язує до суто літературного дисциплінування тексту: без нуднуватого переказу важливих фактів, а щоразу з певною «родзинкою». Власне, в кожній історії тут є свій ракурс або певна деталь, які задають напрям розповіді, ба більше, вписують її в загальний контекст розділу і всієї книжки. А якісні й ретельно дібрані ілюстрації додають цій читацькій мандрівці особливої естетичної насолоди. Одна з дуже важливих книжок минулого року.

Ростислав Семків:

Збірка мистецтвознавчих есеїв Діани Клочко покликана доповнити канон українського візуального мистецтва, для чого звертає увагу на низку тепер відомих, проте меншою мірою або й узагалі не пропагованих у минулому сторіччі полотен та ілюстрацій. Добір мистецьких творів цілковито репрезентативний – охоплює кілька епох, починаючи від Середньовіччя та бароко й до кінця ХХ сторіччя, а також представляє низку відомих українських художників та художниць, кому не виказували належної уваги, головно з ідеологічних причин (О. Екстер, А. Петрицький, Б. Шульц, Т. Яблонська). Супровідні есеї, як це завжди у випадку авторства Діани Клочко, багаті на інформацію та цікаві інтерпретації. Цінно, що українські мистецькі твори повсякчас розглядано у ширшому контексті світового мистецтва. Не менш важливо, що знайдено ефективну манеру викладу, котра не тратячи певного академізму, все ж дає можливість захопливого читання.

Ярослава Стріха:

Наша культура дуже літературоцентрична, натомість візуальні мистецтва посідають значно скромніше місце у публічному просторі (якщо не рахувати великих виставок, які можуть тимчасово привернути увагу до певного явища чи постаті). Авторка «65 українських шедеврів» намагається вивести зі сліпої плями низку важливих для неї українських творів — і то «українських» у широкому значенні цього слова, включно з роботами, завіяними сюди вивертами історії, які згодом стали органічною частиною нашого візуального простору (скажімо, візантійські енкаустичні ікони з музею Ханенків).

Попри те, що книжка не претендує на статус оглядового нарису з історії українського мистецтва, і всупереч позірно фрагментарній структурі, насправді розрізнені твори постають як частина тривалого, напруженого, жвавого мистецького полілогу. Подекуди наголос зроблено на формальному вимірі робіт — скажімо, в есеї про нарбутового Енея авторка розглядає, як Нарбут колажував символи важливих для нього традицій з увагою зокрема до ролі кольорів. Подекуди — на історичних колізіях: скажімо, розповідаючи про скульптурну ікону Святого Георгія ХІ ст. (з НХМУ), Діана Клочко зосереджується на історії відкриття понищеної пожежею роботи і її подальший маршрут — ікону повернули в Україну після реставрації в Росії, бо не вписувалася в російськоцентричний радянський наратив про середньовіччя. У кожному разі, «шедеври» — товар за означенням штучний — у «65 українських шедеврах» постають не у своїй окремішності, а як органічна частина великої історичної тяглості, а відмова від суворого хронологічного принципу запрошує читача доповнювати список прикладами з власного канону.

Тетяна Трофименко:

Мистецтвознавча есеїстика – це щось нове в нашому культурному дискурсі, хоч, очевидно, і дуже потрібне, адже загалом ця сфера видається трохи одноманітною. Есеями ми переважно називаємо враження письменника L від мандрів містом Z або тлумачення філософом V думок філософа N. Гарна річ, але хотілось би й іншого. Діана Клочко, власне, і робить цей посутній прорив за усталені межі, уводячи новий об’єкт рефлексії. Вона говорить про твори мистецтва доступно, фахово та водночас суб’єктивно, змушуючи з чимось погоджуватися, а щодо чогось заперечувати. Важливий тут і добір артефактів, що блискуче потверджує: український шедевр – це не тільки «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Зрештою, у цій нонфікшн книжці знаходимо мало не художні сюжетні повороти, а кожне зображення тягне за собою розгалужений контекст, що відразу візуалізується. Не знаю, чи стануть «65 українських шедеврів» зразком для інших українських есеїстів, але явищем це видання точно є.

Криштопа Олег. Останні українці Польщі

Богдана Романцова:

Олег Криштопа присвятив нову книжку художніх репортажів українським родинам, які пережили операцію «Вісла» й були виселені з Лемківщини, Бойківщини, Надсяння та інших територій. Формально польські, але насправді – зі складною, гетерогенною, а значить травматичною історією, бо зіткнення культур не буває не травматичним. Важливим і цінним є не стільки опис побуту українців за кордоном чи замилування артефактами минулого, скільки пряма мова героїв репортажів: погляд зсередини на пережиту історичну травму і погляд іззовні, вже наступного, інтегрованого у польське, канадське, німецьке суспільства покоління. Історія останніх українців Польщі – це оповідь про спротив і бажання зберегти ідентичність, попри природний процес асиміляції й активні дії влади. А художні репортажі Криштопи, хоча й барвисті і розмаїті, все ж невимовно печальні: останні українці «Вісли» не готові взаємодіяти ані з сучасними трудовими мігрантами, ані з пізнішою активною новою діаспорою («не називайте нас діаспорою» – чути раз у раз в текстах). А значить, герої приречені зникнути, розчинитися у потоці історії якщо не сьогодні, то завтра. Читати про них – ніби слухати живе мовлення останнього представника далекого народу.

Цікаво, але боляче.

Роксоляна Свято:

Репортаж, який залишає по собі більше запитань, аніж дає відповідей.
Ким, власне, є персонажі цієї книжки – ще українцями чи вже поляками? Або ж «українці Польщі» в цьому випадку – це не так про місце проживання, як про ідентичність «поміж», коли ти залишаєшся трохи чужим і по цей, і по той бік кордону? Здається, радше останнє.

Люди, які тут отримують слово, є або жертвами операції «Вісла» 1947 року (а таких залишилося геть небагато), або ж їхніми нащадками, вихованими вже в інших умовах, але в традиціях і цінностях предків. Цінностях, які за сумною іронією долі, часом виявляються незрозумілими не лише для наступних поколінь, а й для українців «материкових».

Для свого масштабного репортажу Олег Криштопа проїхав 6,5 тисяч кілометрів Польщею. Книжку так і структуровано – за місцем проживання українських громад і маршрутами мандрів. Сам автор у монологи персонажів майже не втручається, лише доповнює їхні розповіді власними спостереженнями чи короткими історичними екскурсами. Чимало ж тем лише означено короткою реплікою або натяком і залишено на роздуми читачам.

Багатовимірний і місцями щемкий репортаж. Єдине, чого мені тут напевно бракувало, то це мапи, яка б давала змогу краще уявити географічні виміри цієї історії.

Ростислав Семків:

Надзвичайно цікава та важлива книжка репортажних замальовок Олега Криштопи розгортає перед нами ґенезу та спектр української громади у Польщі – головно тієї частини польського українства, яка опинилася за кордоном після акції «Вісла». Кращого джерела, щоб без попередньої історичної підготовки уявити собі драму мільйонів переселенців, котрі були відрізані і від малої, й від великої батьківщин, просто не існує. Автор поспілкувався з багатьма із них і в коротких інтенсивних начерках розгортає перед нами їхні життєві ситуації: старших, молодших, людей різних професій та різних регіонів Польщі. Направду, інтенсивність цієї клаптикової розповіді (точніше, плетива багатьох і багатьох почутих розповідей) є головною рисою манери письма автора і його головним козирем: ми справді маємо надзвичайно якісний репортаж з масою цікавих деталей, живий (бо заснований на прямій мові живих людей) і не без оптимізму (попри давні трагедії та теперішню складність українсько-польських стосунків). Дуже вчасна книжка, яка здатна багато що пояснити.

Ярослава Стріха:

У 1947 році в рамках операції «Вісла» близько 150 тисяч українців депортують з етнічно українських територій у складі Польщі на північний захід країни.

Під кінець 2010-х Олег Криштопа їздить цілою Польщею і бере інтерв’ю в дітей і внуків депортованих — «останніх українців Польщі», останнього покоління, яке ще відчуває свою культурну, мовну, національну окремішність. Раз у раз зринає рефрен: наступне покоління асимілюється вже цілком (але це неточно, і фінальні акценти ставлять під цією тезою великий знак питання). Але поки що ще залишаються ті люди, які роблять незатишний вибір не асимілюватися, і вболівати за слабшого і в футболі, і в житті. Вони не увійдуть до підручників, не здобудуться на пам’ятники чи бодай на пам’ять, не залишать великого сліду, але ці набрані найдрібнішим шрифтом примітки до великої історії страшного і негостинного ХХ століття самим своїм існуванням утверджують перемогу над режимами, які намагалися їх знищити. Життя, нехай повсякденне і нічим наче й не видатне, бере гору над небуттям.

Окрім питання «хто ці останні українці?» раз у раз зринає питання — «що таке Україна». Україна з родинної пам’яті й переказів, казкова земля, де навіть сонце світить інакше, нерідко виявляється значно привабливішою, ніж реальна країна з усіма її проблемами, з якою чимало героїв книжки познайомилися допіру в дуже зрілому віці. Ітака зблизька, врешті, часто виявляється значно менш привабливою, ніж на відстані. Але, напевно, нам усім потрібна, бодай час від часу, та країна, що складається з літератури й ностальгії, яку легше любити, ніж реальну Україну — хоч би для того, аби зрозуміти, що навіть з усіма проблемами за її існування треба бути вдячним, бо існування це завжди краще, ніж його альтернатива

Тетяна Трофименко:

Назва збірки репортажів Олега Криштопи сумна й тривожна за замовчуванням. Зміст її цілком виправдовує: автор старанно проїхався всією Польщею, скрізь знайшов українців, і більшості з них невесело! Щоправда, говорив Криштопа переважно з тими, чиї предки опинилися на території Польщі ще в минулому столітті, а не з представниками нинішньої хвилі трудової еміграції – тими, хто їде насамперед «по пеньонзи». Як можна судити з інтерв’ю, старше покоління переймається тими ж проблемами, що й патріотична громада в Україні: молодь забуває мову, не цікавиться культурою, асимілюється… Історичні протистояння теж не зняті: ненависть до «бандерівців» актуалізується правими силами. А проте фінальна бесіда з молодою українкою (третє покоління депортованих) справляє позитивне враження: спокійна, толерантна, без пафосу «пропало все». Живуть, працюють, щасливі. Словом, книжка пізнавальна і, як то кажуть, спонукає до роздумів.

Нестелєєв Максим. Лабіринти американського постмодернізму

Богдана Романцова:

Постмодернізм народився у Штатах у 40-ві роки минулого століття. Минуло майже 80 років, а в Україні ми досі осмислюємо його на рівні кліше: «бездумні ігри», «нівелювання всіх цінностей попередньої епохи», «мультсеріал Сімпсони», «спрощені романи для всіх, а не інтелектуальної меншості». Не скажу, що всі ці твердження однаково помилкові: Друга світова війна справді підважила низку великих ідей минулого, від індивідуалізму до культу товстого історичного роману, а гра стала мало не єдиним способом взаємодіяти із фрагментованою реальністю. Однак американський літературний постмодернізм – це не спрощені сюжетні романи для багатьох, а про надскладні тексти, автори яких свідомо не йдуть не жодні поступки читачеві. Можна сказати, відмовляються від комунікації, зачиняються у своїх маєтках, як Томас Пінчон, і уявних вежах зі слонівки, як Джозеф Макелрой. Виманити їх звідти нелегко, однак дослідникові постмодернізму Максимові Нестелєєву все ж вдалося.

«Лабіринти американського постмодернізму» – перше системне дослідження цієї теми в Україні. Автор починає з переказу низки теоретичних розвідок (різні версії постмодернізму, від Ігаба Гассана до Фредріка Джеймісона), а далі послідовно просувається вглиб. Кожен розділ присвячено окремій постаті, а оскільки книжку заявлено як перший том, Нестелєєву вдається спритно уникати будь-яких претензій щодо неповноти канону. Так, кількох центральних авторів бракує, однак хто сказав, що їм не знайдеться місця далі? «Лабіринти» цінні насамперед зібраним та осмисленим фактажем, дбало підібраною бібліографією, структурною стрункістю, повнотою наведених біографій. Однак у цій розвідці мені дуже бракувало докладного авторського аналізу постмодерністської прози, тонкого хірургічного препарування текстуальної тканини. Не лише викладу теорій вустами різних визнаних літературознавців, а й застосування їх на практиці і синтезу цих концепцій. Втім, нам обіцяли і наступні томи, тож, сподіваюся, Максим на цій книжці не зупиниться.

П.С. а «Сімпсони» – це справді постмодернізм, і пречудовий!

Роксоляна Свято:

Приклад літературознавчої праці з «людським обличчям». А якщо серйозніше, то свідчення того, що, не залежно від специфіки чи навіть вузькості теми, будь-яке гуманітарне дослідження можна написати так, щоб воно було зрозумілим і навіть цікавим читачам-неспеціалістам. Звісно, для цього авторові й самому має бути цікаво, як і сталося в цьому випадку (а Максим Нестелєєв пише про авторів, яких послідовно сам і перекладає). Власне, дослідник є напевно одним із найбільших у нас ентузіастів американського літературного постмодернізму.

Книжка має класичну монографічну структуру: зі вступом (чи то пак «уведенням» у лабіринт, який є тут не лише красивою метафорою, а й важливим постмодерним топосом), теоретичними розділами (про різні версії тлумачення постмодернізму й аналіз американських поколінь), «практичною» частиною, в якій послідовно й справді дуже докладно розглянуто творчу еволюцію кожного з п’яти обраних авторів і нарешті підсумками. І все це написано зрозумілою мовою і з думкою про загальну логіку викладу.

Єдине запитання, на яке не я не знайшла відповіді, – це причини відбору саме цих імен і, скажімо, випадання Джона Барта, Вільяма Ґесса або Девіда Фостера Воллеса чи навіть Марка З. Данилевського. Втім, це не закид, а радше інтерес до критеріїв дослідницького вибору.

Ростислав Семків:

Тішить сама поява подібного видання, яке насправді є цілком вправною монографією нового типу – на відміну від більшості «наукових» досліджень, які у нас пишуть. «Лабіринти…» є вагомим свідченням, що есеїстичність – так, це написано есеїстично, без надміру термінологічного шуму та багатотонних синтаксичних конструкцій – з академічним підходом не конфліктує та науковості як ретельній увазі до досліджуваного предмета не вадить. Маємо чудовий огляд (першу його частину) важливого, хоч уже дещо відсунутого в історію, літературно-мистецького феномену: американський постмодернізм. Знову ж плюс, що ми більше не зациклені лише на вітчизняних та ближчих до нас теоретичних проблемах, що з’являється погляд аж так далеко – на інший континент, в середовище мало знаних у нас авторів. От тепер є шанс, що вони (для початку ці п’ятеро: Гоукс, Бартелмі, Делілло, Макелорй та – прекрасно! – Пінчон) стануть і у нас більш знаними. І про теоретиків, які про постмодернізм, не забуто: хоч їх тут небагато, але показові – Гассан, Макгейл та Джеймісон. Окрема чудова знахідка – розділ про постмодерні покоління. Оце якби усі наші монографії були так цікаво написані!

Ярослава Стріха:

Із розростанням ринку перекладної літератури кількість доступних для україномовного читача англомовних книжок зростає, але водночас зростає і плутанина: читачеві, який не стежив за цим ринком в оригіналі, не завжди легко розібратися, як розпорошені тексти взаємодіють між собою й як реально виглядає ціла топографія, яку ми бачимо у вигляді розрізнених острівців, що стирчать над морем. У випадку британської літератури помічних путівників трохи більше, натомість у випадку американської літератури менше, особливо коли йдеться про останні десятиліття.

Максим Нестелєєв — один із найцілісніших робітників літературної ниви: перекладач, що намагається донести до українського читача канон американського літературного постмодерну (серед перекладених ним авторів — ціла низка ключових імен, від Томаса Пінчона до Джозефа Макелроя чи Дона Делілло) і водночас подати контекст цих текстів. Такий підхід особливо важливий у випадку літературного постмодерну, яким в українській літературі, буває, називають що завгодно, включно з явищами, ближчими до запізнілого модерну. Нестелєєв ідсумовує основні теоретичні погляди на постмодернізм (Ігаб Гассан, Фредрік Джеймісон тощо) і подає портрети ключових письменників, яких потрібно уявляти, щоб мати уявлення про цей рух (Джон Гоукс, Дональд Бартелмі, Дон Делілло, Джозеф Макелрой, Томас Пінчон). При цьому автор майстерно балансує, уникаючи вузькоспеціалізованої термінології й водночас не примітивізуючи пояснень, коли пояснює складні теоретичні колізії. Зрозуміла розповідь про літературу, що не занижує планки очікувань від читачів, але й не вимагає від них дисертації — це те, чого завжди бракує.

Тетяна Трофименко:

Книжка Максима Нестелєєва в якомусь сенсі є виданням нетиповим, адже це доволі ґрунтовне наукове дослідження, написане достатньо просто й дотепно, щоб зацікавити широке коло читачів. Звісно, якщо припустити, ніби це коло цікавиться літературознавством узагалі й американським постмодернізмом зокрема. У будь-якому разі, це не та нудна навіть для членів ученої ради монографія за дисером, яка не вийде поза стіни відповідного університету. Чи багато дасть ця книжка професіоналам? Ураховуючи, що американський постмодернізм – не надто вивчена у вітчизняних колах тема, шанс є. А ще «Лабіринти…» можуть стати черговим поштовхом до дискусії про заплутані шляхи вітчизняного постмодернізму та невмирущість його творчих принципів. Потужна віртуалізація та «супермаркетизація», деформована мова, чорний гумор, параноя, теорія змов, змішування інтелектуального та масового, депресивність і невротизм – хіба це не характеристики того довколишнього абсурду, у якому ми всі перебуваємо?

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики