Говорить і показує… книжка

Андрій Матиненко

Так склалося, що вдруге я пишу в КультКритики ‒ і вдруге приводом для моєї добірки стає хвороба. Щоправда, якщо минулого разу йшлося про власний досвід лікарняного читання, то цього ‒ загальний карантин самі-знаєте-з-якої причини. Подальших варіантів розвитку цієї історії два: або наступного разу писатиму нарешті без прив’язки до хвороб, або ‒ зважаючи на геометричну прогресію поширення коронавірусу ‒ це може бути допис для постапокаліптичного суспільства. І хоч би як я любив усілякі антиутопії, усе ж хочу схилятися до першого варіанту.

Отже, карантин.

Поки чимало людей оновлюють свої підписки на стримінгові сервіси, а інтернет-провайдери запроваджують акційні тарифи, так само багато хто (принаймні мені хочеться в це вірити) ‒ позирає в бік книжкових полиць із давно відкладеними планами до прочитання. Звісно, там можуть бути грандіозні тисячасторінкові романи, але я поруч із ними у планах на «домашнє» читання завжди уявляю комікси (а радше ‒ графічні романи), які через свій формат так само, як і згадані талмуди, не надто надаються для читання деінде. Тим паче, що в нас не надто поширена практика видавати комікси випусками, а отже, отримуємо зазвичай уже готові зібрання у форматі великих і часто фізично важких книжок, які незручно брати в жодну дорогу.

Але в цьому є великий плюс, адже так читач одразу опиняється в умовах, що якнайкраще сприяють максимальному заглибленню в комікс як мультимедійну одиницю й розсмакуванню кожного його елемента. До мультимедійності повернуся згодом, натомість ідея про «розсмакування» невідступно переслідує мене, коли думаю про комікси: не так давно зрозумів, що моє сприйняття коміксів чимось нагадує сприйняття червоного вина. Як і хороше вино, пляшка якого спустошується за вечір після відкоркування, хороший комікс так само не хочеться відкладати й розтягувати на місяці. Як і з хорошим вином, коли знаєш, на які нюанси звертати увагу, в коміксі процес «смакування» уплавнюється і стає більш насиченим…

Мабуть, аналогії можна навести безліч, проте перейду власне до книжок, що надихнули мене на огляд.

«Зрозуміти комікси», Скотт Макклауд

Скотт Макклауд. Зрозуміти комікси / пер. з англ. Я.Стріха. – К.: Рідна мова, 2019

Про цю книжку вже писали в КультіКритики буквально місяць тому, однак оминути її увагою не дозволяють навіть рештки моєї совісті.

Річ у тім, що це дослідження (виконане максимально ілюстративно, до того ж у форматі коміксу) стало для мене одним із найсуттєвіших пізнавальних приводів подумки вигукнути «Овва!». Адже суть видання просте до неймовірності: це комікс, що розповідає і ‒ важливо! ‒ тут-таки наочно показує, як працюють комікси.

«Зрозуміти комікси» ‒ книжка, здатна перевернути уявлення про функціонування коміксів як виду мистецтва або принаймні суттєво його збагатити. Після її прочитання більше не вдасться говорити й думати про комікс як про «жанр літератури» ‒ тепер у моєму (й інших читачів) всесвіті це окремий мультимедійний суб’єкт у структурі мистецтва. Бо після оголення прийомів і принципів творення механіки коміксів починаєш бачити, як у коміксах проявляється літературна складова, а як ‒ художня, і як на їхньому перетині (іноді ‒ буквально на стиках між кадрами) формується та магія, яку ми зрештою і сприймаємо як цілісну сутність коміксів. Тут гріх не згадати про третій «закон» Артура Кларка: «Будь-яку достатньо просунуту технологію неможливо відрізнити від магії». І праця Скотта Макклауда ‒ саме та оптика, що дає змогу зрозуміти технологію коміксів, водночас не позбавляючи їх магії.

Власне, схожі відчуття, коли якась книжка-дослідження (чи книжка-пояснення) сприяла моєму тотально новому баченню окремих сфер мистецтва, були двічі. Уперше ‒ після прочитання «Цікавої фізики» Якова Перельмана, після якої я ще доволі довго ледь чи не бачив у довколишньому просторі, як працюють певні фізичні закони ‒ наче світ навколо побудовано за принципом паризького Центру Помпіду. Було доволі незвично, але цікаво, наче потрапляєш у якесь задзеркалля. І цей досвід, до речі, наздогнав мене вже за кілька років після того, як школа із її програмовими уроками фізики лишилася далеко позаду. Другою такою книжкою стала праця Вілла Ґомперца «Що це взагалі таке?», яка розповідає, чому те, що прийнято називати «сучасним мистецтвом», власне і є мистецтвом. Тут жодної революції у сприйнятті не сталося, однак я ніби отримав для себе пояснення речей, про які здогадувався інтуїтивно й завдяки яким інтуїтивно любив те, що прийнято називати «сучасним мистецтвом». А третьою стала «Зрозуміти комікси». І точно знаю, що вона не остання.

«Вартові», Алан Мур, Дейв Ґіббонс

Алан Мур. Вартові / пер. з англ. Я.Стріха. – К.: Рідна мова, 2018

Наступним із нещодавно прочитаних коміксів став єдиний із сьогоднішньої добірки, до якого можна беззастережно вжити епітет «культовий».

Історія про «холодну війну», ядерну загрозу й героїв, які, попри зовнішню атрибутику, крізь переосмислення їх автором позбулися частки «супер-», і відтепер відкриті до будь-якої уточнювальної атрибуції (і звичне «анти-» тут також не буде єдиним варіантом).

Алана Мура справедливо вважають одним із найбільш шанованих і легендарних авторів (чи сценаристів) у світі коміксів, тому що щоразу його сольні проєкти ніби відкривають нові грані, нові рівні жанрів, за які він береться. Власне, недаремно саме з його творчістю пов’язують остаточне формування такого явища, як «графічний роман» ‒ наступний і цілком логічний етап розвитку цього виду мистецтва.

І головним діамантом у його короні (бо на вигляд він, до речі, цілком тягне на якогось середньовічного чи фентезійного короля) обізнаний читач назве саме «Вартових».

Звісно, на перший погляд, доречніше було б чекати, поки в Україні видадуть щось важливе з погляду усталеної літературної традиції (не буду наводити приклади, бо їх багато різних), однак очікування саме на «Вартових» також викликало чимале нетерпіння. Принаймні моє.

Можливо, річ у надзвичайно атмосферній екранізації, що вразила мене, коли я тільки починав свідомо заглиблюватися в кінематограф. Можливо, в усвідомленні того факту, яку роль відіграє цей текст для американської культури (а отже, і для світової, оскільки в глобальній візуальній культурі частка американської дууууже значна). Можливо, просто підсвідомо чекав, як на знак того, що український інформаційний простір і книжковий ринок повноцінно відчувають себе частиною світового (хай поки більше на рівні ретрансляції, ніж продукування, але це також етап).

«Персеполіс», Маржан Сатрапі (Видавництво, 2018)

Маржан Сатрапі. Персеполіс / пер. із фр. О.Макарова. – К.: Видавництво, 2019

На відміну від попередньої, на переклад цієї книжки особливих сподівань не було, надто зважаючи на те, що багато хто давно переглянув екранізацію, виконану в оригінальній стилістиці коміксу із залученням самої авторки. Однак з часом тема Ісламської революції в Ірані почала дедалі активніше виринати в інформаційному полі довкола, а отже ‒ й викликати інтерес. Тому якогось дня «Персеполіс» перекочував із книжкової полички в мої руки. І перше, що я зрозумів, – це те, що давно так сильно не шкодував, коли відкладав прочитання чогось.

Якщо коротко, то йдеться про автобіографічну історію, зокрема дитинство авторки в Ірані в час революцій та війни з Іраком, а також ‒ про юність у Європі і кілька наступних років ‒ знову в Ірані.

Ця історія надзвичайно тендітна. Але не в романтичному сенсі, а в тому, в якому буває тендітним людське життя зі всіма його проявами, що раптово можуть зазнати обмежень просто «тому що», а саме життя так само просто «тому що» ‒ раптово перерватися. Це історія революцій і війни очима дитини, історія того, чого дитячі очі бачити в принципі не мають. Хоча я навіть не знаю, чиї насправді мають. Але коли світ руйнується для людини, яка щойно почала його сповна сприймати, то стає страшно. І деталі, з яких зшито килим цього графічного роману, оприявнюють цю тендітність так, що читачеві залишається тільки затамовувати подих.

Можливо, стало би страшніше, якби головна героїня, як Анна Франк загинула на цьому юному злеті. Або принаймні трагічніше. Однак жахи Маржан інші ‒ тепер вона живе у зруйнованому світі навколо, несучи й у собі власний зруйнований внутрішній світ. І ми бачимо її бунт, її дорослішання та її саморуйнування. А ще споглядаємо ‒ буквально в кількох кадрах ‒ революцію як стихію і прихід тоталітарного релігійного режиму, який буквально стирає життя, залишаючи від нього лише тінь, дуже схожу на поділ чадри. (Можна скільки завгодно жахатися метаморфозі, якої зазнало суспільство в «Оповіді служниці» Марґарет Етвуд, однак коли розумієш, що історія з «Персеполіса» відбулася насправді, до того ж у відносно недалекому минулому, то від обурення на цей світ просто відбирає мову.)

Щоправда, зрештою «Персеполіс», попри всі описані жахи, конфлікти й катастрофи різних масштабів, не лишає по собі відчуття безвиході. Бо ми також бачимо надію і бунт, що проглядають то тут, то там, наче кросівки Маржан з-під подолу чадри.

Тож якщо вже карантину не уникнути, то нехай принаймні він буде недовгим, безболісним і стане для когось початком (а для когось ‒ продовженням) великої дружби з коміксами у всіх їх виявах.