За що музи люблять поетів: один натхненний день у творчій біографії Максима Рильського

Максим Рильський завжди звертався до своєї музи шанобливо й ґречно. Безмежно тішився її присутністю й часом тяжко журився, коли примхлива богиня мандрувала деінде й забувала про скромний поетів дім. Радісне «Прийшла! Таки прийшла нарешті! //А я вже думав, що минеш ти// Мене в мойому барлозі» — сповнене і пієтету до високої гості, й водночас самоіронії, грайливого самоумалення. Бо що може поет без вишнього натхнення й допомоги!

Із погляду психології творчости маємо дивовижне й унікальне свідчення про цілоденну присутність богині з Парнасу в маленькій сільській Романівці, яка 28 липня 1922 року стала чи не українською мистецькою столицею. Цим днем датовано 5 (!) віршів Максима Рильського у збірці «Тринадцята весна». Ми, хочеться думати, через цю ліричну сторінку зі щоденника здатні вловити невловне й проминальне, пережити апофеоз почуттів, що живили поетові рядки. Із цих п’яти віршів висновуються найбільш значущі мотиви, до яких раз у раз повертався Рильський у своєму стрімкому неокласичному злеті, коли впродовж двадцятих років від збірки до збірки підіймався до все осяйніших вершин.

У вірші «Я молодий і чистий» нам дається уявлення про побутове тло, рельєфну предметність довкілля, про найпростіші речі, через які автор долучається до повноти буття. Куди вже скромніше:
В селі моєму топлять:
Ясні дими стоять,
І пахощі картоплі
Дітвору веселять.

Ідеться про літо 1922 року, ледь не перше спокійне й лагідне «по довгих муках безсердечних літ», після всіх воєнних і революційних погромів, катастроф і втрат. У рідних романівських обширах переживається момент долучення до вічності: «Я молодий і чистий, // Як вічність, молодий». Окрім інших конотацій, це ще й наголошення дистанціювання від нечистої, грішної (таки частотний у ранній, періоду книжки «Під осінніми зорями», епітет!) краси символізму. Схоже, тепер з’являється прагнення осягнути вже не сенс складности, а принадність простоти: принаймні таких заяв маємо у цей період удосталь.

З’являється у цьому діаріуші, чи, швидше, стенограмі одного дня і знана вже читачам Максима Рильського «чужоземка». Вона також тепер інакша, як у недавні тривожні («О моя тривого невгасима, // Синьооке і бліде дитя») роки драматичних шукань. У ліриці «Осінніх зір» автор романтизував, естетизував образ своєї нетутешньої далекої царівни якраз за рахунок підкреслення штучности, «зроблености» її декадансної краси. Вишукані екзотичні аромати, струмисті шовки огортають героїню, так що вона постає швидше портретом, скажімо, роботи Густава Клімта, Анрі Тулуз-Лотрека чи Амедео Модільяні, аніж спогадом про реальну жінку, зустрінуту на вечірніх київських вулицях.
Ти царівна із казки моєї,
Заворожена, срібна, гірка.
Чужоземко! Повіє! Лілеє!
Серце серцю в пустині гука.

Інакше все бачиться у написаному того ж 28 липня 1922 «Осінь ходить, яблука золотить». Знову стилізація кохання, але тепер стилізація швидше парнасистська, неокласична. Якась реальна, може, зустріч («І дівчина, як парус, // Махнула рукавом… // Нема моєї пари // В селі і за селом!») допомогла уявити «чужоземку», яка вже екзотикою не вражає:
— Чужоземко, дай води напитись!
— У воді любовне є дання. —
Я рушницю почепив на віти,
Я до бука прив’язав коня.

Іще один вірш цього дивовижного дня, «Покину нудні сигнатурки в аптеці…», є інваріантом втечі таки ж у літературу, мандрівки швидше сторінками книжок, аніж далекими морями:
Під парусом білокрилатим
Сам я стану, як птах.
І, може, зроблюся піратом
У далеких морях.

Здається, найкращим із цих п’яти текстів став етюд із психології творчости «Буває день: в запоні попелястій…». Предметом рефлексії виявилося і саме поетичне натхнення, власний емоційний стан, процес творчості як такий. Автономність цього процесу, його чи не безвідносність до зовнішніх обставин одразу ж наголошено антитезою пейзажу зовнішнього — і, сказати б, внутрішнього:
Буває день: в запоні попелястій
Гаї й сади. Заплакане вікно.

За вікном — попелястість, сірість, невиразність розмитих барв і змазаних ліній.

Натомість решта десять рядків — розгорнена антитеза двом вступним. «Але душа» — долучена до якихось інших енергій і станів буття. Рильський знаходить цілий ряд визначень і порівнянь, аби через зорові образи дати уявлення про те невидиме, що нуртує в душі у цей сірий дощовий день. Контраст передано через порівняння кольорів, рухів, станів, насамкінець — зіставлення пейзажних деталей. Наснага творчості все приводить у рух, визволяє якісь невідомі сили, здатні підкорити будь-що довкола. Ідеться до того ж про насолоду самодостатньої гри. Недарма перше порівняння внутрішнього стану ліричного героя — з «молодістю. Безжурно-щедро кинено одразу кілька означень: «але душа — як підліток у рясті, як молоде вино». І підлітковий вік, і ряст асоціюються з весною, з пробудженням і буянням. До того ж лексема «молоде» має в цьому контексті, окрім основного, ще й додаткове значення: вино грає — і насолода гри пов’язана з молодістю й весною. Друга строфа передає відчуття руху, причому маємо ряд дієслів, які позначають його наростання, пришвидшення, незважаючи на будь-які перешкоди:
Впрягає коней в жовту колісницю,
Немов Ахілл, дзвенить струнким бичем,
І діл буденних розбива в’язницю
Осяяним мечем.

Біг коней неймовірно пришвидшується, їх підганяє с т р у н к и й , тобто прямовисно піднятий могутньою рукою, напружений до дзвону батіг; сила цієї руки з піднятим бичем гіперболізується ще й порівнянням із непереможним воїном Ахіллом. (Водночас це порівняння, зрозуміло, нагадує про літературний родовід самого автора, про гомерівську, античну традицію у творчості поета-неокласика, а відтак і про першовитоки, які живлять його вірш.) Від рядка до рядка вільнішають обшири: із хатнього, обмеженого «заплаканим вікном», до колісниці на шляху (аби вибратися із того вузького заплаканого хатнього простору, треба на якийсь час забути про буденний, прагматичний вимір життя — «І діл буденних розбива в’язницю // Осяяним мечем») і далі в степи. Осяяна зброя у руках уже робить ліричного героя — поета богоподібним — як богорівним називали Ахілла. Ґрадаційне розширення простору підкреслене в першому рядку останньої третьої строфи: «І виїжджає в степ». Слід мати на увазі, що в поетичному словнику Максима Рильського степ завжди порівнюється з незміряним, безкраїм простором, де розгортається чумацька одіссея, із міцкевичівським «сухим океаном». У цьому безмежному просторі звучить вишній, чи не божественний голос — громовий гуркіт, супроводжуваний «блискавки зиґзаґом». Гроза, це Боже благословення, і вивершує творчий процес. Появу закінченого вірша порівняно (як це бачимо й у кількох інших текстах Максима Рильського, зокрема «Як тюльпан, що в Гаарлемі…» та «Цвіте азалія…») з розпусканням квітки на стеблі:
І військо розцвіта на оболоні,
Неначе повний мак.

Апофеоз розквіту, повнота переможних червоних барв, торжество сили й творчої звитяги. Крізь увесь бо вірш проходить змагальна, воїнська нотка: згадка про Ахілла, осяяний меч, розбиту в’язницю і нарешті постає яскраво-святкове переможне військо в передостанньому рядку, що викликає, зокрема, й асоціацію з вишикуваними на папері літерами або строфами. (Тут можливий ще й перегук із пізнішим віршем Максима Рильського «Молочно-сині зариси ланів…» (1926), доданим до другого видання збірки «Під осінніми зорями», де також ідеться про «превеселе військо», зібране не для того, аби вести його на Трою, бо, крім кохання, світ вабить ліричного героя безліччю вражень, і серед них, очевидно, і досвідом творчості.)

Коли долучити до аналізу інші вірші, датовані тим самим липневим днем 1922 року, то пафос щасливого тріумфу злиття «зі світовим життям» виявиться ще виразніше. Ці п’ять текстів так чи так співвідносяться один з одним і, що цікаво, їх можна уявити як хвилі чи промені, які захоплюють, розсувають усе ширші простори. «Я молодий і чистий» читається як позірно непретензійна живописна замальовка (позірно, бо, скажімо, за тим «і пахощі картоплі дітвору веселять» вгадується пам’ять про недавні голодні роки, а «дорога колосиста» постає метафорою життєствердження після великої заглади). «Осінь ходить, яблука золотить…» — етюд кохання, ясного, злагідливого, коли «щастя ходить, і серця золотить, // І в знемозі клонить комиші». Іронічний «Покину нудні сигнатурки в аптеці…» читається як протиставлення втомливої буденності й поривної мрії, хай і вичитаної з книжок про піратів у далеких морях. «Буває день: в запоні попелястій…» уже передає екстаз творчости, , єдности з трансцендентним. І, нарешті, ще один вірш цього дивовижного липневого дня, «Прочитавши Містралеві спогади», виводить «секрети поетичної творчости» з виміру індивідуального у ширший культурний контекст. Тепер ідеться вже не про митця, що самотньо веде свій грандіозний гомерівський бій, а про ціле покоління. І про те, як колись споневажена й півзабута «мова південна встає». А відроджують її «трубадури, що з’єдналися в ґроно». Асоціація Провансу з Україною цілковито прозора й неприхована. Тут чи не вперше друзів-неокласиків названо ґроном поетів, тут вгадуються вже якісь спільні, принаймні в листуванні з Миколою Зеровим обговорені, плани й проекти. У «Містралівському» вірші аж перепліскується через край переживання радісної повноти життя, в якому краса природи, кохання, творчости, мандри книжками, морями й культурними ландшафтами всякчас поєднуються.

…Муза довго зоставалася вірною своєму обранцеві. Аж поки не втрутилися злі сили, безвідносні до літератури й творчости. Може, і в найгірші часи, в Лук’янівській в’язниці і на придворних «бенкетах», де Максим Рильський почувався, як не раз писав, «блазнем»-одописцем, згадка про 28 липня 1922, про свій неперевершений творчий осяг підтримувала поета, вберігала від остаточної самозневаги. А муза до нього все ж повернулася. Теплої голосіївської осені, в благословенну пору третього цвітіння…