Напередодні катастрофи: передчуття й антидоти

Роксоляна Свято

Нині, коли вже не лишилося сумнівів у тому, що світ таки збожеволів, і все, що відбуватиметься з нами далі, цілком може нагадувати сценарії американських кіноутопій категорії «В» (тільки не обов’язково зі щасливим фіналом), багатьох потягнуло на «апокаліптичну» літературу.

Деякі іноземні критики миттєво зреагували на цей запит добірками книжок про кінець світу і смертоносні епідемії. Дехто ж по старій пам’яті струсив пилюку з «Чуми» Камю або «Смерті у Венеції» Томаса Манна.

Та, чесно кажучи, в останні місяць–два навіть ті книжки, які, здавалося, зовсім не про те (ну, бо як нинішніх подій – чи то внутрішньо- або зовнішньополітичних, чи навіть пандемічних – стосується, скажімо, Лондон кінця ХІХ століття або Відень напередодні й між двома світовими війнами?), дедалі пронизливіше відлунюють сучасними проблемами. І то часом так, що аж стає моторошно.

Але іноді варто просто спинитися й видихнути. Адже насправді великі випробування траплялися в усі часи. Й іноді не лишається нічого, крім як просто їх пережити. Як уже вдасться. І далеко не найгірший варіант – із книжкою в руках. Яка, навіть якщо не про кінець світу, може стати цілющим антидотом.

Stefan Zweig. Die Welt von Gestern. Erinnerungen eines Europäers

Stefan Zweig. Die Welt von Gestern. Erinnerungen eines Europäers (Fischer Verlag, 2007)

На моєму 500-сторінковому кишеньковому виданні вказано, що це вже 36-й наклад (і я напевно знаю, що є значно новіші). Непогано для видання 1942 року, а тим паче – мемуарів.

«Учорашній світ. Спогади одного європейця» Штефана Цвайґа – австрійського автора, якого більшість із нас іще зі школи пам’ятають по «Листу незнайомки» і знають радше як Стефана Цвейга, – книжка в певному сенсі унікальна. І не лише через свою непослабну популярність у німецькомовному – та й не лише – світі (її загальні наклади давно вимірюються мільйонами).

Писана в проміжку між 1939 і 1941 роками і видана 1942-го в Стокгольмі вже посмертно (а Цвайґ разом із дружиною добровільно пішов із життя 22 лютого 1942 року в далекій Бразилії, прийнявши велику дозу снодійного), вона стала водночас і фіналом творчості, й підсумком життя письменника, який іще між двома війнами втішався статусом одного з найвідоміших (за кількістю проданих книжок) і найбільше перекладених у світі авторів. Але, крім того, це і такий собі прощальний opus magnum, звернений до того світу, який на очах Цвайґа канув у Лету. Забравши з собою і все те, що бодай колись було для нього важливим: рідних, близьких, батьківщину, славу, майно і врешті саму творчість. І, здається, що якраз нацистська заборона видаватися німецькою (як і вилучення з бібліотек його книжок) стали тією краплею, що остаточно його знесилила. Хоча хто тепер скаже напевне.

У кожному разі, на похорон матері у Відень він уже не потрапив (а Цвайґ походив із заможної родини євреїв, і дитинство провів у розкішних апартаментах у самому центрі столиці), але в книжці тішить себе бодай тим, що їй «пощастило» померти акурат перед аншлюсом Австрії, себто не доживши до найстрашнішого, що чекало б жінку єврейського походження.

Утім, «Учорашній світ» цікавий не лише в біографічному контексті. Не менш цінний він і як історична лектура про Європу від кінця ХІХ століття і аж до перших років Другої світової війни. Власне, так я цією книжкою і зацікавилася – зі згадки в розмові між Тоні Джадтом і Тімоті Снайдером у «Роздумах про ХХ століття», де, апелюючи до неї, історики обговорювали атмосферу в до- і міжвоєнній Європі.

Другий же стимул узятися за цю книжку був мандрівний: минулої осені мені пощастило кілька днів провести в Зальцбурґу, де з вікна було добре видно «палацик» на горі Капуциненберґ. Саме в ньому, як мені розповіли, письменник жив і працював у свої зальцбурзькі роки, почуваючись тут із родиною справді щасливим. Так мені схотілося дізнатися, що він розповідає про той час і ті місця. Як і про весь той утрачений світ.

Але насправді книжка Цвайґа – не зовсім особисті мемуари (хоча тут чимало про його дитячі роки і молодість, про творчість на різних етапах, численні подорожі світом – зокрема, і в Радянський Союз 1928-го, де він перебував під «опікою» Максима Горького, але, на відміну від багатьох сучасників, не піддався зачаруванню новим «утопічним» світом; але тут, скажімо, дуже небагато про його родинне життя, дружину і дітей або ж якісь побутові моменти, хоча кілька сторінок зальцбурзькій домівці він таки присвячує).
Загалом же його більше цікавлять глобальніші речі: яким був Відень епохи Габсбурзької монархії і що змінилося після її падіння; як люди переживали початок Першої світової і чим ці відчуття відрізнялися від початку Другої; що відбувалося в культурній, науковій і політичній царинах; якими були настрої в різних країнах Європи (а Цвайґ багато часу проводив у мандрах і близько приятелював із різними знаменитими європейцями того часу). І зрештою головне: як так сталося, що на одне людське життя припало відразу так багато катаклізмів?

Перші розділи про Відень кінця ХІХ – початку ХХ століть місцями дуже перегукуються з «Віднем fin-de-siècle» Карла Е. Шорске: Цвайґ теж пише про літературу, малярство, музику й театр того часу (які він, як і кожен порядний віденець, із юності відстежував, знав і любив; а з композиторами згодом не раз співпрацював як автор лібрето); про особливості освітньої системи, яка його сформувала; нарешті про світоглядний злам серед його сучасників, спричинений працями Фройда (треба сказати, що старенький Зиґмунд з’явиться і наприкінці книжки, вже в передвоєнному Лондоні, де двоє вимушених вигнанців, а заразом і добрих приятелів, який поєднувала не лише батьківщина, а й єврейське походження, знову зустрінуться: перший – уже на порозі смерті, другий – перед вимушеною подальшою еміграцією на інші континенти; і в цих передфінальних роздумах і спогадах не бракуватиме гіркоти й трагічного песимізму, зокрема й щодо долі світового єврейства).

Із властивою Цвайґу-прозаїку точністю автор змальовує цей «учорашній світ» дуже пластично – так, що його справді виразно уявляєш. Але ще краще йому вдалося передати те невимовне відчуття абсурдності й неминучості катастрофи, яке з’явилося в людей ще напередодні Першої світової війни, але артикулювати, а тим паче, осмислити яке можна було хіба ретроспективно.

Зізнаюся, що саме в цих місцях відчуття дежавю в мене було особливо гострим. І здається, що якби я прочитала цю книжку навіть роки два тому, то сприйняла б усе трохи інакше. Хоча, здавалося, вже й тоді ми знали, як це – пережити перший і наступні дні війни.

Можна хіба уявити, яким жахом усе пережите стало для Цвайґа-гуманіста, рафінованого інтелектуала й людини культури, яка тривалий вірила в рятівну силу мистецтва, і навіть із початком Першої світової, услід за Роменом Роланом, сподівалася, що, об’єднавши зусилля, відомі письменники і загалом митці зможуть якщо не порятувати людство, то бодай сповільнити поїзд, який на велетенській швидкості летів у прірву.

Інший літературний текст, який тут не раз спадав на думку, – це «Кінець параду» Форда Медокса Форда. Ні, не так через описи Першої світової, як через неймовірну сугестивність письма й розлите в тексті відчуття навислої над головами катастрофи, через що вдавалося не лише співпереживати, а й ледь не ототожнювати себе з персонажами – байдуже, літературними чи історичними.

Що ближче до кінця книжки – то більше в ній гіркоти. Може, ще й тому, що з біографії автора знаєш, до чого все рухається. Але насправді «Учорашній світ» – не лише про жаль, ностальгію чи біль. Він і про радощі й сподівання. Хоч здебільшого і втрачені. Але, крім того, це ще й талановитий і доволі докладний документ доби, написаний ізсередини самої катастрофи, – ще не на руїнах уцілілого світу, але вже тоді, коли стало зрозуміло, що масштаби недавніх і найближчих руйнувань перевершать і найстрашніші сподівання.

Як я з’ясувала постфактум, книжка є вже і в українському перекладі й видана «Фоліо».

Hallie Rubenhold. The Five: Untold Lives of the Women, Killed by Jack the Ripper

Hallie Rubenhold. The Five: Untold Lives of the Women, Killed by Jack the Ripper (Kindle Edition, 2019)

«П’ятеро: нерозказані життя жінок, яких убив Джек-Різник» Геллі Рубенолд – книжка, що отримала в минулому році кілька відзнак, найголовніша з яких – британська нагорода Бейлі Ґіффорд, яку вручають за найкращий нон-фікшн, писаний англійською мовою. І це, до речі, та сама відзнака, яку рік перед тим отримав Сергій Плохій за свою книжку про Чорнобиль.

Сама Геллі Рубенголд є історикинею (напівамериканського – напівбританського походження), яка спеціалізується на жіночій історії, а також ХІХ столітті, й мешкає в Лондоні.

Отож Мері Енн «Поллі» Ніколз. Енні Чепман. Елізабет Страйд. Кетрін Еддовз. Мері-Джейн Келлі. Ці імена мало що скажуть, принаймні більшості з нас. Хоча згадані п’ятеро жінок фігурують у десятках (якщо не сотнях) екранізацій, романів і серіалів – переважно як збірний образ або принаймні напіванонімно і взаємозамінно: як «канонічна» п’ятірка жертв сумнозвісного вбивці. Всі вони загинули 1888 року в районі Вайтчепел лондонського Іст-Енду. І всіх їх традиційно – ще від перших журналістських публікацій – окреслювали як «жінок легкої поведінки», надто не переймаючись біографічними нюансами.
Натомість про Джека-Різника не чув хіба лінивий. Жахливими подробицями приписуваних йому вбивств лякають уже не перше покоління глядачів і читачів. Його ім’ям, пише авторка, називають лондонські паби і коктейлі. У нього перевдягаються, святкуючи Геловін. Із книжок із найдивовижнішими версіями про його гіпотетичну особу можна сформувати бібліотеку. А Лондон часів Джека-Різника вже давно став і брендом, і водночас ледь не синонімом пекла на землі. З різних джерел знаємо, якими панічними були настрої серед мешканців Іст-Енду після тих подій; і, мабуть, у багатьох тоді теж не раз закрадалася думка про наближення кінця часів.

Та, як доводить Геллі Рубенголд, навіть через сто тридцять років після самих подій можна знайти чимало нового, а часом навіть підважити деякі класичні версії. Приміром, щонайменше трьох із п’яти жінок, доводить вона, нема жодних підстав уважати повіями; а відтак зникають і аргументи на користь того, що вбивцю цікавили саме такі жінки. Чи, скажімо, твердження, що всі вони мешкали в Іст-Енді: за розслідуваннями авторки, принаймні двоє з них мали родини в інших районах (і то значно престижніших), а в ті фатальні ночі опинялися у Вайтчепелі за більшим або меншим збігом прикрих обставин.
Відразу мушу розчарувати тих, хто сподівається на кривавий детектив або якісь свіжі подробиці вбивств. Ця книжка – не про Джека-Різника і навіть не про те, як саме він добирав собі жертв і що з ними робив. Вона – про долі кожної з п’яти жінок і про те, як і чому вони врешті опинилися саме тоді й там, у доволі ненадійному лондонському районі посеред глупої ночі. І, як припускає дослідниця, скоріше за все, в момент нападу спали.

Головний авторський жест у цій книжці є виразно феміністичним (і Геллі Рубенголд цього й не приховує): насамперед вона прагне відновити історичну справедливість, повернувши згаданим жінкам імена і біографії. А заразом і людську гідність і пам’ять, на яку вони заслуговують аж ніяк не менше, аніж той, хто позбавив їх життя.

Ба більше, з’ясовується, що в долях усіх п’яти було не так і багато спільного. Наприклад, одна з жінок лише за трохи сприятливіших обставин цілком могла б належати до середнього класу і стати респектабельною дамою; друга, якби чоловік її не зрадив, можливо, не мусила б тікати з дому, перебиватися принагідним заробітком і ночувати в копійчаних нічних притулках. А третя, приміром узагалі була шведкою за походженням, а в Лондоні опинилася, хоч і молодою, але вже добряче побитою життям.

По суті, ця книжка – це п’ять окремих історій, написаних із повагою й уважністю до персонажів, цікаво, але без смакування «жовтизною». Іноді навіть здавалося, що читаєш романізовані біографії, а не документальні дослідження. Але авторка, здається, ніде не зловживає вигадками, а всі її розповіді зіперті або на архівні дослідження (записи поліцейських, звіти лікарів, різні реєстрові книги, документальні відомості про мешканців будинків тощо), або численні ширші історичні дослідження.

Крім розповідей про жінок, Геллі Рубенголд пропонує ще й захопливу соціальну історію: читаючи про кожну з п’яти, ми дізнаємося безліч цікавих фактів і про пізньовікторіанську Британію та різні прошарки тогочасного Лондона. Як виглядало житло для бідних. Як функціонували соціальні ліфти (для жінок, звісно, лише в шлюбі). Як у Лондоні вирішували житлові питання. Що штовхало людей на той чи той вибір. Як один «неправильний» крок визначав усе подальше життя. І врешті, як стать впливала на твої можливості:
«Вони не лише народилися переважно в родинах робітничого класу; вони ще й народилися жінками. Ще до того, як вони зробили перші кроки, їх уважали менш важливими, порівняно з їхніми братами, і сприймали за більший тягар на цьому світі, аніж заможніших сучасниць. Їхню цінність підважили ще до того, як вони спробували її довести».

На жаль, і на початку ХХІ століття про багатьох жінок можна сказати подібне, навіть якщо їхні долі врешті склалися чи складуться не так трагічно, аніж у згаданих п’ятьох.

У кожному разі, книжка Геллі Рубенголд робить послугу не лише жертвам лондонського вбивці. Адже, крім усього, вона показує, як багато в дослідженні залежить від фокусу уваги і поставлених запитань. І водночас, як мало ми знаємо навіть про ті теми, про які сказано, здавалося, вже так багато. Одне слово, для уважних дослідників роботи ніколи не забракне.

Григорій Кочур. Микола Лукаш. Листування 1958–1971 років

Григорій Кочур. Микола Лукаш. Листування 1958–1971 років (К. І. С., 2019)

Читаючи цю книжку, найбільше шкодуєш, що вона не є хоча б удвічі (а ще ліпше, втричі) довшою. Бо листування двох, мабуть, найвідоміших українських перекладачів ХХ століття – це таки не лише «мастрід» для всіх дотичних до перекладацької і загалом літературної сфери, а й справжня читацька насолода, хоч, на жаль, і лише на 130 сторінок і 65 листів.

А ще це добрий аргумент (для тих, хто його потребує) надто не розпачати над своєю долею і не опускати рук навіть у скрутних обставинах. Бо, хоч би що там казали – і то слушно – про прекарність становища сучасних перекладачів і перекладачок, нині принаймні не доводиться відстоювати свої рішення на колегіальних зборах (а хіба в суперечках із літредакторами), як і боятися, що переклад можуть «зарубати» геть не пов’язані з самою книжкою люди, які й мову оригіналу заледве знають, і до перекладу часом мають дуже опосередковане відношення, – просто мають на це партійні повноваження; оскаржувати ж таку критику було майже неможливо – хіба шукати підтримки в когось із «небожителів» (як-то ще в живого тоді Максима Рильського, який, до речі, заступився і врятував від «чистки» Лукашів «Декамерон»).

Тринадцять років листування – це не лише час поміж знайомством старшого Григорія Кочура з молодшим Миколою Лукашем і їхнім зближенням (1962-го, через три роки після першого листа, Лукаш нарешті називає Кочура «Грицьком», а той в своєму першому листі 1963-го звертається до Лукаша на «Мико»). Але, крім того, це ще й спілкування на тлі двох історичних епох: від хрущовської «відлиги» й початку шістдесятницького піднесення і аж до поновного закручування гайок і двох хвиль арештів української інтелігенції. Друга з них – 1972 року – відчутно вдарила по обох, по суті, відібравши можливості і для заробітку, і професійної реалізації.

На той час Кочур уже відбув ув’язнення в заполярній Інті, звідки повернувся в Україну 1953 року. Лукашеві ж найбільші проблеми почалися після знаменитого листа 1973-го , написаного на підтримку Івана Дзюби, в якому перекладач «наївно» пропонував помінятися з автором «Інтернаціоналізму чи русифікації» місцями: просто тому, що він, мовляв, здоровий, не має родини і готовий зробити це замість нього. Звісно, ніхто на це не пішов, але на становищі автора цей жест таки добряче позначився.

Лукашевих листів, на жаль, значно менше, аніж Кочурових (власне, перший із них датовано 1963-м, а листування, нагадаю, почалося ще 1958-го; та й у різні періоди на один лист Лукаша припадає щонайменше кілька послань Кочура – загалом 19 проти 46). І водночас майже кожен із них – на вагу золота, адже в них Лукаш не раз докладно коментує свої перекладацькі пошуки (а в цей період він працював і над згаданим «Декамероном» Боккаччо, і «Дон-Кіхотом» Сервантеса, який потім довершував Анатоль Перепадя, і віршами Лорки, і багатьма іншими текстами). І всі ці його розбори – не нудні, а навпаки, страшенно захопливі, не залежно від того, чи погоджуєшся ти врешті з усіма його перекладацькими рішеннями (Кочур із ним часом дружньо дискутує, пояснюючи, чому той або той пропонований варіант не підходить). Але, головне, вони наочно показують рівень роботи обох із текстами (абсолютній більшості нинішніх перекладачів і перекладачок, на жаль, мало досяжний – і через талант, і знання додаткових мов, і загальну ерудицію; не нагадуючи вже про те, що всі ці пошуки відбувалися задовго до епохи «ґуґла», а тому справді вимагали страшенної посидючості, винахідливості й прискіпливості).
В листах Кочура подібної текстової роботи менше (хоч і трапляється); натомість із них опукліше постає світ, у якому жили вони обоє: літературне середовище, журнали, колеги, «цензори» і друзі, коло читання і зацікавлень, проблеми, з якими вони стикалися на різних рівнях, і звісно, автори, над якими працювали.

Довші Лукашеві листи часто писано з Ялти, де він спершу бував щороку, по кілька місяців, переважно з якимось великим робочим проєктом (а то й не одним). Кочур же писав із Ірпеня, де врешті оселився з родиною; хоч у його листах теж згадуються подорожі – зокрема, по перекладацькій роботі до Москви. Трапляються тут і короткі записки, залишені приятелеві з тих чи тих нагод.

А ще в цьому листуванні багато гумору і просто кумедних каламбурів, більш або менш прихованих цитат і натяків на приятелів і знайомих (серед них є і ті, кого ми ще впізнаємо), які виказують близькість і довіру між обома. Чого вартує бодай неологізм «злукашіти», який Кочур починає вживати в своїх листах на позначення тих хвиль апатії і знеохочення до будь-якої роботи, які часом відчуває кожен, але які у випадку Лукаша переростали в дедалі довші й тяжчі депресивні епізоди (особливо на тлі кепського здоров’я і дедалі численніших «палиць у колесах»). І Кочур щоразу виявляє делікатність, з одного боку, виказуючи підтримку й розуміння, а з іншого, – гумором і своїми питаннями відволікаючи приятеля і не даючи йому розкисати.

Спокуса цитувати ці листи просто величезна. Але, з огляду на невеликий обсяг самої книжки, я все ж стримаюся, відіславши всіх зацікавлених до першоджерела.

Насамкінець лише скажу, що книжка безмірно виграє завдяки ґрунтовній передмові й докладним (але ніде не надмірним) коментарям Максима Стріхи: важко уявити, хто міг би виконати це завдання краще.

Тож можу хіба повторитися: дуже раджу.