Дванадцять поетичних перекладів року

 

Упродовж приблизно останнього року в українському перекладі з’явилася низка книжок знакових поетів і поеток із різних країн. На нас, читачів і читачок, чекають модерністські й постмодерністські традиції, але також і стара добра античність, асоціативне самозаглиблення та соціальне прокламаторство, контекст кількох літератур, від латиської до ізраїльської, але з очікуваним і зрозумілим перекосом у бік Центральної та Східної Європи. Та, звичайно, роздуми над певними іншими перекладацькими рішеннями. Зовсім не претендуючи на вичерпність, хочеться розповісти про дванадцять із цих книжок.

Спершу зверну увагу на книжку, що претендує одразу і на ексклюзивність, і на хрестоматійність. Мова про антологію «Перші поетеси: кодекс давньогрецької жіночої поезії» (видавництво «Астролябія»). Тексти до неї переклав, упорядкував і прокоментував Тарас Лучук. Як пише сам Лучук у передмові, тут зібрано найповніший відомий станом на сьогодні корпус творів давньогрецьких поеток. Під «давньогрецькими» розуміються авторки, що писали цією мовою (тобто не самі еллінки), починаючи від архаїчного періоду (чи архаїчно-класичної межі) й аж до раннього Середньовіччя, або ранньовізантійської доби.

Звичайно, антологія розпочинається з творів Сапфо та речей, їй приписуваних, далі йдуть Миртіда, Телесілла, Праксілла, Корінна, Ерінна, Анита, Носсіда, Мойро, Гедила, Філінна, Мелінно, Юлія Бальбілла, Кайкілія Требулла, Дамо, Клеопатра (не імператриця, але жінка, що займалась алхімією – в антології є її «трактат», інтерпретований як зорова поезія), Теосебея та Евдокія Авґуста.

У форматі огляду годі й сподіватися дати виразну й детальну характеристику текстам стількох різних поеток із відмінних епох і країн. Зазначу хіба, що переважають міфологічні мотиви, любовна поезія, вшанування богів, замовляння, елегії (навіть одна «татуйована»), епітафії, епіграми. Останні можна проілюструвати двома симпатичними «козлиними» текстами Анити – аркадської поетки IV століття до нашої ери.

Картина з козлом
Віжки багряні й вуздечку на морду козлину вдягнули
Втішені дітлахи, ще й осідлали козла,
Щоб гарцювати на ньому навколо святилища бога:
Поки що кінний бій тільки забава для них.

На статую козла і наяди
Глянь, як поважно й пихато глядить на своє підборіддя,
Аж зеленіє в очу, Броміїв хтивий рогач:
Видно, хизується тим, що його волохату ланіту
Ніби троянду гірську, гладить наяди рука.

Вірші супроводжують цікаві та докладні коментарі як фактологічного, літературного, так і перекладознавчого характеру. При цьому, напевно, антологія «Перші поетеси» має бути черговим приводом для розмови про те, якими лексичними засобами слід перекладати античні чи середньовічні тексти сучасними мовами, зокрема українською. Адже Тарас Лучук активно вживає різноманітні не зовсім стандартні (і не обов’язково архаїчні) форми на кшталт вищенаведеного «в очу» або «хтів», «відбуваєсь», «несмертельні» чи, наприклад, послідовно в творах різних поеток із кількох варіантів звертань майже завжди обирає слово «дівоньки». Приверне, вочевидь, «дискусійну увагу» і передмова з тезами про Сапфо і «лесбіянство» та з грайливими альтернативними пропозиціями до творців фільму «Сапфо» (який до самої поети особливого стосунку не має).

Із прадавніх часів перенесімось у ХХ століття. Вийшла друком книжка «Арія снігу» Пауля Целана в перекладі з німецької Петра Рихла (видавництво «Книги ХХІ»). Ця збірка була однією з останніх, укладених поетом за життя, 1969 року, але побачила вона світ уже після його загибелі.

Вірші з «Арії снігу» навіть більшою мірою, ніж тексти Целана загалом, «у середньому», варто назвати дуже метафоричними, складно-асоціативними, із вражаючими зигзагами образності та послідовною працею над словотворенням чи, краще сказати, словооновленням:

ГОРІШНЄ БОЛОТО, у формі
годинникового скла (хтось має удосталь часу),

стільки лицарів, спраглих росянки,

із приболотних канавок
вгору стримлять суботні свічки,

колихке багновище, коли ти обернешся торфом,
я зламаю цю стрілку
праведника

Але поза тим вірші з «Арії снігу» ще й надзвичайно занурені в дуже специфічний інтертекст – не лише в очікувані тут перегуки з сучасними і давнішими поетами і поетками, філософами і т.ін., але й у контекст поточної політичної публіцистики кінця шістдесятих років двадцятого століття, ба навіть тодішньої журналістики. Звісна річ, такі мотиви пізнього Целана для сучасних українських читачів геть не відчитуються, але для охочих порозплутувати поетові асоціативні лабіринти є вельми детальні примітки та післямова. В останній перекладач, Петро Рихло, до речі, звертає увагу на переклад самої назви. Німецький новотвір Целана «Schneepart» він передає українською як «Арія снігу», а не «Партія снігу», за його словами, щоб уникнути недоречних асоціацій із політичною партією та підкреслити музичну конотацію. Як і у випадку з попередньою книжкою, маємо привід для роздумів, надто для тих, хто орієнтується в німецькій мові (до речі, збірку видано у двомовному форматі), і надто з урахуванням того, що вірш «Schneepart» уже з’являвся в українському перекладі Сергія Жадана саме під назвою «Партія снігу».


Іще один класик поезії ХХ століття, вже польської, відомий багатьом українським читачам Збіґнєв Герберт. Його книжка «Пан Cogito» в перекладі Валерія Бутевича з’явилась у видавництві «Крок». Мотиви питань ідентичності, філософічних роздумів, емоційних вражень пропущено тут через збалансований, одночасно оповідний і метафоричний, іноді сповідальний верлібр. До речі, саме в цій книжці, що в оригіналі побачила світ іще 1974 року, вперше з’явився і постійний персонаж поезій Герберта – властиво, пан Cogito, який є у назві. Слово «cogito», як знаємо з відомої Декартової формули, означає «мислю». Цей герой – такий собі спостерігач дійсності, дистанційований, схильний до аналізу, інтелігентний, сповнений сумнівів. Не чужий, утім, і сентиментальності, як-от у вірші «Пан Cogito розмірковує про повернення у родинне місто»:

Якби я туди повернувся
напевно не застав би
жодної тіні від дому мого
ані дерев дитинства
ані хреста з металевою табличкою
лавки на якій шепотів закляття
каштани й кров
ані жодної речі що належить нам

все що вціліло
це кам’яна плита
з крейдяним колом
стою посередині
на одній нозі
за мить до стрибка

не можу вирости
хоча роки минають
а вгорі гуркотять
планети та війни

стою посередині
нерухомий як пам’ятник
на одній нозі
перед стрибком у неминуче

крейдяне коло рудішає
як стара кров
навколо ростуть кучугури
попелу
до плечей
до уст

Переклад цієї яскравої книжки – прозорий, ритмічний, лексично розмаїтий. Але, здається, в самій побудові українських фраз регулярно з’являються «кальковані» полонізовані структури (найчастіше це брак займенників).

А тепер – до «п’янкої сучасності», тобто до перекладів сьогоднішньої поезії. У «Лютій Справі» побачив світ чималенький том віршів Вальжини Морт під назвою «Епідемія троянд» у перекладі з білоруської Лесика Панасюка і Дарини Гладун. Вальжина Морт – одна з найбільш міжнародно відомих і визнаних сучасних білоруських поеток і поетів. Вона вже досить давно емігрувала, мешкає в США та великою мірою перебуває в контексті західного літературного процесу. При цьому її поезія (принаймні, білоруськомовна, про яку можу судити з «Епідемії троянд» та деяких оригінальних публікацій; а Морт пише й англійською, і в одному з інтерв’ю схарактеризувала англомовні вірші як геть інакші) залишається дуже міцно зав’язаною саме на білоруські та, ширше, східноєвропейські тематичні мотиви. Що насамперед виявляється в питаннях пам’яті, персональної та родинної, а також у перетинах особистого і родинного виміру з виміром історичним. Годі й казати, як активно на такому перехресті працюють світлофори травм, насильства, сумної іронії.

Звісно, поезія Вальжини Морт не обмежується темою пам’яті, це досить різноманітні й насичені тексти. Поміж їхніх чеснот слід згадати і досить вибагливу образність, і виразну ритміку (робота поетки з верлібровим ритмом та структурою цікава і для «звичайного», і для «фахового» читання). Більшість творів «Епідемії троянд» поєднує наративність і сповідальність:

(…) ми ж діти
що може бути гірше
такого життя як у нас і в кіно не побачиш

і літо — наша товстозада нянька
нас вгодувала своїм солодким
трафік джемом
у жерлах міст про які ми говоримо
винятково «на Вы и шёпотом»

ми ж діти
ми цукор землі

і це тільки від світла світлофорів
ми здаємося зеленими
але побачиш як за хвилину
світлофори роздеруть свої груди
і виставлять червоні серця

тому що ми діти
малолітні люди

і ми летимо на всіх літаках
і всі літаки летять до мінська
тому що ми діти і маємо право
на місто дитинства.

Традиційно велику «лінійку» видань сучасної перекладної поезії представило згадане вже видавництво «Крок». Одне з них – збірка «Шизовірші» грузинського поета на ім’я Паата Шамуґія. Переклали його тексти Тамта Ґуґушвілі та Юрій Завадський (можливо, через «підрядники»).

Шамуґія – автор, який здобув на батьківщині дещо скандальну популярність після виходу книжки, в якій іронічно обіграв класичний твір грузинської літератури, поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Українське видання загалом підтверджує цей імідж поета. У його віршах чимало іронії або й ядучого висміювання, вистачає публіцистичних мотивів більш-менш лівого штибу, що змушують згадати про футуристів і конструктивістів минулого століття. Найчастіше все це підпорядковане духу пародії, деконструкції, жонглювання цитатами, алюзіями й іменами з різних поверхів культури і політики, від парламенту до порнографії, від сучасного театру до акафістів, інакше кажучи, ознакам, які часто вважаються взірцево постмодерністськими.

Не дивно в цьому контексті, що значну частину текстів «Шизовіршів» Паата Шамуґія зосереджує на метатексті, сказати б, «питаннях літератури» –

Я махнув неймовірним романом Каміло Хосе Сели
і розчавив нічного метелика на стіні —
література поволі стає практичною.
Технології — вони постійно намагаються
усунути літературу,
«айфон» зручніший у руці, ніж книжка,
ніби сам надається долоні,
Але Каміло Хосе Села, якому треба віддати належне,
краще вбиває метеликів.
Колись я ходив до вбиральні
із м’якоаркушевими книжками Лаші Надареішвілі,
але потім винайшли
такий пухнастий туалетний папір
(Боже, благослови високі технології!),
що книжки пана Лаші стали зовсім ні до чого.
Шкода, розумію, але що вдієш —
технології ворогують з літературою.
Нічого не бракує холодильнику «Бош»,
він значно краще охолоджує,
аніж, наприклад, Каміло Хосе Села,
але «Сім’єю Паскуаля Дуарте»
можна знешкодити цілу сім’ю метеликів (…)

«Шизовірші», здається, один із тих літературних прикладів, коли між суто естетичними цікавинками та концептуальністю автор робить безкомпромісний вибір на користь другого. Що, своєю чергою, має чітко визначити зацікавлених і незацікавлених читачів.

«Завтра ми житимемо тут» – збірка американського поета, який тепер живе в Шотландії, Раяна Ван Вінкла в перекладі Наталії Семенів. До речі, 2018 року так само в «Кроці» вже виходила інша книжка Ван Вінкла – «Добра темрява», а сам поет, перформер і критик уже встиг побувати на Книжковому Форумі у Львові та на поетичному фестивалі «Ї» в Тернополі.

Нинішня книжка позначена двома головними рисами. По-перше, це виразна метафоризація, накладена на досить чіткі сюжети та ідеї. А по-друге, над усім у «Завтра ми житимемо тут» панують не дуже райдужні психологічні мотиви й резони. Особливого значення, відповідно, набуває емоційна атмосфера, і треба сказати, що в перекладі Наталії Семенів вона вийшла густа, цілісна і самодостатня (хоч окремі лексичні рішення й можуть викликати сумнів).

Тоді я був такий голодний, а світ
тримав усі цукерки, які тільки можна уявити.
Зараз,
я не можу уявити, на що це було би схоже —
кататися
по пагорбах, які я знав, коли був товстим.
Коли зорі
все ще були молочними шипучками,
а місяць був сиром
над деревами, я говорив сам до себе
перед сном. Зараз,
я в поїзді, що їде в Париж. Я — лінія
на горизонті, коли сьогоднішній день
переходить у ніч —
я — порожній будинок,
обличчя моє — безіменне. Мою увагу привертає
худий чоловік у саду. Я вже давно
не почувався таким голодним. Світ не мій,
моє серце тремтить, наче жовток.

Ефектне «кроківське» видання – книжка «Падло й інші вірші» знаменитої сучасної чеської поетки та перфомерки Яни Орлової в перекладі Софії Челяк. Тексти Орлової водночас лаконічні, знущальні, формально й естетично вельми прості, мають у собі помітний заряд соціальної критики, а ще – хай надворі й ХХІ століття – їх можна назвати до якоїсь міри епатажними. Втім, ті українські прихильники поезії, яких чеська авторка здатна шокувати, цю книжка навряд чи куплять. Але, може, прочитають пару уривків у цьому огляді?

Любиш проґрес
Любиш витонченість
Я з іншого покоління
Люблю ретро
Люблю бруд
Не пробувала жуйок Pedro
Не застала комунізму
Я з іншого покоління
Обмежуватися можу лишень споживацтвом
Ти з іншого покоління
Але трахаєшся добре

Або:
Коли він кінчив
витер член рушничком
А я сміялася
яка ж я господиня!

Хоча є тут тексти і з виразнішим метафоризмом –
Закохатися це виригати
саму себе
Запас у зупинці пульсу
й усвідомлення запаморочливо високо
Закохатися це відкрити
чоловіка ножем

Поезія поляка Романа Хонета, збірка «Світ належав мені» в перекладі Юрія Завадського, справляє враження досить похмурої, перенаселеної мотивами смерті, спорожнення. При цьому її вибудовано через непрості асоціативні ходи, парадоксальні образи, що послідовно і ритмічно розгортаються. Мабуть, одна з наймедитативніших і найбільш «згущених» збірок.

коли крізь вечір легкий, смердючий,
коли ми бігли до парку на ніч. там сліпий
входив до мряки, шарпав її та гриз,
аби перетворилася в поруччя.
тварина в людській шкірі,
обточеній шматтям із торгових центрів,
сама перекидьки перед нами
тієї зникомої години,
ніби нічого не знайшла в кориті
і мусила жерти те,
що їй залишилося всередині —
свою бритву, червоний хліб


І остання, однак чи не найцікавіша збірка від видавництва «Крок». Це – «Альба» латиської поетки Інґмари Балоде в перекладі Маріса Салейса та Юрія Завадського. Нагадаю принагідно, що сучасна латиська поезія знана в нас відверто мало.

Інґмара Балоде – поетка, перекладачка, редакторка літературно-філософського порталу «Satori». Її тексти підкреслено «візуальні» та діалогічні, вже цього вистачило б на цікаву збірку. Але Балоде ще й надзвичайно свіжа й безпосередня авторка, прихильна до нібито простих, але оригінальних і вибагливих образних, метафоричних поворотів. Ці вірші також продовжують традицію «вченої поезії», адже регулярно покликаються на численні культурні, історичні явища різних епох. Проілюструю «Альбу» віршем-триптихом «Прага».

І
треба вгризтися без подихів один в одного, щоби не чути,
як під стінописами двовоєн на горішніх балконах будинків рухаються пальці різьбярів
чи як атланти не можуть втримати цих дволюдей на пагорбах плечей, чи як
здивований каштан підіймає до сонця ще зелене листя.
полонені міського вагону,
модернової кімнати, що їздить
кутастими вулицями.
потяги чіпляються довкіл, наче долоні.
я повинна оступатися просто в тебе на очах,
найширша вулиця боїться втрапити до Влтави,
залізнорот повертається в руду,
котра всередині нас;
дими, річко, дими.

ІІ
губиш мову.
знаходиш.
набиваєш ґулі.

ІІІ
ти ж дощик.
іншого імені в тебе нема та не може бути

У видавництві «Каяла» в перекладі Олени Мордовіної з’явилася книжка віршів відомої ізраїльської поетки та уродженки Грузії Лалі Ципі Міхаелі «Божевільний дім». Ці не позбавлені морського присмаку вірші стоять на трьох «китах». По-перше, багато текстів супроводжує активна праця з символічним планом (тут і архітектурні мотиви, пов’язані з назвою, в якій, попри перше враження, слово «дім» таки видається не зайвим, і стихії, й багато іншого). По-друге, активний еротизм, десь чуттєвіший, десь брутальніший. По-третє, увага до риторики – вочевидь, вірші Міхаелі годі уявити без ефектної фрази, що нагадує слова Хармса: «вірш має бути таким, що коли його кинути у вікно, має розбитися скло». Десь афористичність метафоричніша –

Інтерв’ю з іммігрантом
Це
Інтерв’ю з повітряним змієм
Без нитки.

А десь психологічніша –

Наша красива вагітна невістка
Запитала мене
У суботу:
Лалі, як же ж ти зупинилася
Всього на одній дитині?
Гарний, розумний і талановитий хлопчик
Викликає апетит до більшого,
Хіба ні?
Я розлучена,
Сказала я.
Вона не прийняла відповіді.
Він дорівнює десяти синам,
Сказала я.
Вона почула.


А Ірина Шувалова переклала для видавництва «Vivat» супер-популярну в усьому світі книжку канадської поетки індійського походження Рупі Каур «Молоко і мед». Її основна тема – ідентичність, гідність жінки в патріархальному чи постпатріархальному соціумі. Опір насильству, утвердження самодостатності, подолання обмежень, любовна чуттєвість – питання надважливі й актуальні. І в більшій частині віршів читачі опиняються то в публіцистичному, то в психотерапевтичному дискурсі навколо цих тематичних вузлів. Чимало текстів тут є такими собі афоризмами-мотиваторами –

я мусила піти
адже я задовго
дозволяла тобі
змушувати мене
почуватися
менш ніж цілою

Моменти з властиво поетичними зсувами значень і емоцій з’являються рідше і досить розбавлено:

ти торкаєшся мене і я здригаюся
боюся що ти це він

Вочевидь, українське «Молоко і мед» є важливою, та передусім публіцистичною подією.

А на завершення перенесімося до Балкан. Алла Татаренко, дотепер більше відома своїми прозовими перекладами, цього разу знайомить українських читачів із сербським поетом, критиком, есеїстом – Гойко Божовичем. Книжка «Межі міста та інші вірші» побачила світ у видавництві «Книги – ХХІ».

Письмо Божовича доволі епічне, з ретельно розробленою структурою і стриманою ритмікою. Поет активно застосовує багатозначні асоціації, створює атмосферу досить умовного, але колоритного пост-історизму. Й уже на цьому тлі очікувано постають мотиви рефлексій слова над собою, не без відчуття порожнечі, вичерпаності, притаманної зламам епох, що їх по-особливому відчувають поети.

Кораблі вийшли з порту.
Вісники пішли з площі.
Слова залишилися там,
Де вони були сказані,
Серед твердості скель
Міста, що задумане як
Місце для того, щоб жити, і
Місце, щоб управляти імперією (…).

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".