Школярів перестануть навчати читати?

Віра Агеєва. Фото з сайту bbc.com

Цією дивною й небезпечною справою мусила б негайно зайнятися РНБО. Але з огляду на складну ситуацію в країні спробуємо здолати проблему без її втручання. Я не жартую, бо йдеться не більше й не менше, як про зазіхання на найважливіші базові засади національно-культурної ідентичності, а відтак про серйозні втрати в гібридній війні, яка вже стільки триває.

Загроза, яку важко перебільшити, має безневинну, на перший погляд, назву. На сайті МОН оприлюднено проєкт «Державного стандарту базової середньої освіти». Автори проекту пропонують ось таку новацію: «об’єднати українську мову, українську та зарубіжну літератури» в «інтегрований предмет» «українська мова». Тобто тепер Шекспір, Шевченко і Гомер – це все «українська мова»… (Окрім того, варто звернути увагу, що диявол, як здебільш, ховається в деталях; от і ці години можуть ще розподілятися на вивчення мов національних меншин, і тоді вийде, що й російських класиків, – а про них відповідна меншина точно не забуде! – вивчатимуть у курсі української мови. Пушкін на уроках української мови – це ж найкрутішим чорносотенцям і не снилося аж таке досягнення!)

Отже, літературу вчити не треба, вона зводиться, як сказано в документі, до ілюстративного матеріалу для вивчення мови. До речі, методологічно зовсім безглузда пропозиція, бо класики не завжди шанували нормативну граматику. Краще вже вчити за кулінарною книжкою якоюсь. Там менше незрозумілого.

Одразу ж застерігаюся, що я зараз дуже мало уваги звертаю на проблему естетичного виховання. Це треба обговорювати окремо, але маю тверде переконання: без уміння аналізувати художній текст і отримувати насолоду від класичної поезії естетичний смак сформувати неможливо. Принаймні на такому рівні, аби людина вміла відрізнити низькопробний телесеріал від роману, покладеного нібито в основу сценарію.

Та я не про естетику, я, нагадаю, таки про держбезпеку. Націю як уявлену спільноту об’єднує не подібність форми черепа чи носа. Її згуртовує не тільки мова, а ще й колективна пам’ять, культурний спадок, ритуали, традиції. Усі імперії завжди колонізували не лише територію, а й минуле, позбавляючи підпорядкованих права розповідати власну історію. Вивчаючи нашу літературу, ми водночас розгортаємо хроніку культурного спротиву русифікації та й загалом зазіханням на все те, що й визначало тожсамість, а відтак і національну гідність. Наші белетристичні тексти в силу обставин іноді ставали псевдонімами політичних памфлетів та ідеологічних програм, доводячи, що й найпильніші цензори часом недобачають.

Вилучити зі шкільної програми українську літературу – це найпевніший спосіб позбавити національно-культурної ідентичності. Чи автори проєкту «Державного стандарту базової середньої освіти» ставлять перед собою якраз це завдання? Коли так, то вони все зробили бездоганно правильно! Кілька років не вчити Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку – і їхні портрети зостануться лише такими собі милими зображеннями на наших чи не найлітературніших у світі грошах. Більше ми нічого про них не знатимемо. Вигнати зі шкіл учителів української словесності – і справді невдовзі стане байдуже, під яким пам’ятником призначати побачення.

Постає ще й питання (знов же, ті диявольські дрібниці!) про те, як зміниться саме функціонування української мови. Так, читання Лесі Українки чи Миколи Хвильового потребує інтелектуальних зусиль. А нащо їх робити? Можна вчити мову, добираючи «ілюстративний матеріал» з найпримітивніших інформаційних сайтів. Усім життя спроститься…

Утім, може, розробники проєкту дбали про економію державного бюджету? Бо ж коли не вивчати літературу в школі, враз поменшає поетів, романістів, драматургів. Як же навчитися писати, коли про класиків і не чув? А відтак не треба підтримувати книговидання, дбати про бібліотеки. А далі можна подумати й про те, щоб перестати вчити дітей читати. Тільки клопіт із тими розумними критиками влади…

Російський президент Путін останнім часом дуже перейнявся українською минувшиною. Зокрема, пам’ятаємо, заявив, ніби українців вигадав чи то Потоцький, чи то австрійський генштаб під час Першої світової. Хто б міг подумати, що вигадана при початку ХХ століття «австрійська інтрига» знов послужить великодержавній імперській пропаганді?! Так от, коли не вивчати нашу багатющу барокову спадщину, коли не мати уявлення, що там писав Сковорода й Котляревський, кому присвячував свої вірші гетьман і поет Мазепа, – то й заперечити видатну роль Потоцькогого як фокусника, котрий дістав з чарівного капелюха Україну, буде ніяк. Вигадали австрійські генерали, та й по всьому. Коли ми не знаємо свого письменства (може, у нас його й зовсім не було?), то чим же ми відрізняємося від інших народів? Чому не хочемо стати федеральним округом сусідньої держави? Навіть у найгірші десятиліття сталінського великого терору українську літературу скорочували, марґіналізували в шкільних програмах, але вилучити зовсім не зважилися.

Незбагненна для мене також логіка, за якою прокламований із високих трибун курс на європейську інтеґрацію може означати вилучення зарубіжної літератури. Ми тому і європейці, що маємо спільну античну спадщину, спільний культурний код. Чи для дипломатів уведемо спецкурс, де пояснюватимуть, хто такий Гамлет і чому не можна їхати послом у Німеччину, не прочитавши «Фауста»? Звісно, людиною, яка нічого про них не чула, легше маніпулювати. Вона до решти втратить здатність розпізнавати за ідеологічною тріскотнею базові людські цінності й психологічні мотиви. Бо наша природа не так уже, зрештою, й змінилася за якусь тисячу років.

Серед інших чільних імен античність зберегла й Герострата. Не мавши жодних талантів, аби здобути визнання у віках, цей грек спалив храм Артеміди в рідному Ефесі. Хоч так змусив себе не забути.

Уся ця історія з модернізацією нашої освіти – насправді потребує якнайшвидшої реакції держави. Бо йдеться про зазіхання на її цілісність і безпеку. Греки покарали Герострата дуже суворо.