Мілєнко Єрґович. Вілімовський (УРИВОК)

Анотація:

Він — краківський професор на пенсії, що втратив дружину і залишився з хворим на туберкульоз кісток сином. Вона — німкеня, яка втекла на край світу, щоб відкрити готель в горах на Адріатичному узбережжі.Вони — мешканці глухого села на хорватському порубіжжі, сповнені забобонів і ласі до чуток і пересудів. Доля зведе їх усіх в одному місці і в один час, коли в далекому Страсбурзі під час футбольного матчу «Бразилія — Польща» польський нападник Ернест Вілімовський заб’є аж чотири голи у ворота бразильців.

Мілєнко Єрґович. Вілімовський / пер. із хорват. І. Маркова. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2020

Уривок:

Томаш Мєрошевський сів на стілець навпроти радіоприймача і ще раз під заключні такти «Революційного етюду» стиснув праву руку Давида.

Він відчував гордість за сина, і за себе, і за історичну мить, активними учасниками якої вони є, завдячуючи виключно тому, що він сконструював радіоприймач та виготовив таку досконалу антену.

Навіть якщо в цьому його захопленні й було щось дитяче, професор залюбки з ним мирився і радо на це погоджувався.

Потяг життя зійшов з рейок, відокремився від реальності й продовжив свій шлях деінде, у межах снів, мрій та уяви, куди Томаш навіть у дитинстві не надто часто навідувався. А як же інакше жити, якщо біль і постійний страх не давали жодного шансу повернутися до нормального узвичаєного ритму.

Батько і син вирушили назустріч пригодам усього безмежного світу.

Голос радіодиктора оголосив про початок футбольного матчу в Страсбурзі. Польська команда мала честь, чи нещастя, у вирішальному двобої — бо той, хто програє, припиняє боротьбу на Чемпіонаті світу, — помірятись силами з непереможною збірною Бразилії. А Бразилія саме гостро переживала приниження, яке Латинській Америці завдав президент Міжнародної федерації футболу Жуль Ріме, коли вирішив, усупереч раніше встановленим правилам, Чемпіонат світу з футболу вдруге поспіль проводити в Європі. Замість того, щоб за прикладом перших чемпіонів світу, найсильнішої футбольної збірної світу — Уругваю, чи сусідньої Аргентини, бойкотувати Чемпіонат світу з футболу, бразильці вирішили брати участь і приїхати, маючи намір боронити честь та гідність усього континенту.

Так сказав диктор, авторитетним голосом верховного судді — футбольного коментатора, — який принаймні зараз оперував самими прописними істинами.

Батько різко посерйознішав, а тоді почорнів обличчям.

Томашу не подобалися такий гіперболізований песимізм і перебільшена обережність. Він не міг собі навіть уявити польської поразки. Насправді він не міг уявити себе і Давида складовою частиною цієї поразки.

Вони з сином вирушили в далеку путь, Томаш забезпечив тут радіотрансляцію всіх польських футбольних матчів з Чемпіонату світу. Вони прибули на місце, до якого не веде жодна дорога, і це лише тому, чи переважно через те, що батько подумав: саме тут Польща переможе Бразилію і його батьківщині вдасться продовжити боротьбу за першість на Чемпіонаті світу. Батько сподівався, що в такий спосіб ці два тижні славного наполеонівського походу національної збірної та національного тріумфу, який не мав би жодних аналогів у трагічній та важкій історії польського народу, та й просто присутність польської футбольної збірної на Чемпіонаті світу, зможуть полегшити батьку його моральні страж¬дання і примирять його з подальшою долею сина й невтішними перспективами.

Цей задум Томаша був дуже наївний, але за такими наївними ідеями зазвичай стоять великі, доленосні рішення. Звісно, люди зростають разом, а тоді забувають одне одного. І все врешті-решт закінчується добре. Томаш Мєрошевський вигадав, як йому попрощатися з сином, щоб потім не гризли докори сумління. Попри всю свою наївність та ґанджі, це був грандіозний план. Гідний навіть Чемпіонату світу з футболу. Це був наймасштабніший план в історії людства.

Хлопчик же, у свою чергу, розхвилювався.

Він думав про те, що бразильці борються про¬ти великої несправедливості та кривди. А Польща бореться проти Бразилії. Давид запитував себе, чи буде боротьба з боку поляків справедлива? Але відповіді на запитання, поставлене в такий спосіб, немає і бути не може.

Хлопчина це знав, але мовчав, бо йому здавалося, що соромно розмовляти про щось, що містить запитання, на які неможливо віднайти відповіді. Соромно говорити про щось таке, про що нічого не можна розповісти по суті, адже на жодне поставлене і невимовлене питання немає відповіді. Соромно розмовляти про те, що ж справедливого у футбольному двобої між Польщею та Бразилією, а що ні, так само як соромно спілкуватись про фекалії та сечу в аристократичному товаристві.

«Польща опинилася у страшному місці в невдалий час», — верещав диктор.

Всі інші збірні гратимуть якісь звичайні, менш важливі футбольні матчі, у яких не вирішується питання честі й справедливості, а також правди, історії та гідності цілого континенту. Всі інші гратимуть у футбол, а Польща боротиметься за правду чи проти правди. Інші займатимуться спортом, а Польща сповідуватиметься про свої дії та наміри перед Богом нашим милостивим і перед футбольними вболівальниками всієї Латинської Америки…

Давидові паморочилось у голові від важливості та важкості моменту. Це була, як сказала б Роза, велика людська драма. Він відчував біль через цю драму, але насолоджувався цією мукою.

Це було дуже доросле почуття. Насолоджуватися своїм стражданням, неспокоєм та клопотами.

Давид про все зараз думав інакше, тож йому здавалося, що він відразу зрозумів і Сенкевича, і Стефана Цвейґа, Ісуса Христа і Наполеона, і всіх тих солдатів та військових, живих та скалічених, що боролись за добро чи за зло, не знаючи навіть за що вони борються, бо про причини і мотиви їхньої боротьби виголосить присуд історія та нащадки, падали мертві та зранені на європейських полях, найкривавіших точках бойових дій і на персидському килимі їхньої краківської вітальні, де Роза, за вказівками Давида, розставляла війська для різних битв, щоб потім, перед самим початком бою, тихо вислизнути на кухню, замісити тісто на кнедлі зі сливами.

Як і завжди, вирішуючи щось важливе, Давид подумав, як добре, що він такий, який він є.

Його хвороба і потворність його тіла є Божим благословенням і черговим підтвердженням особливого завдання і місії, які йому призначені: на нього покладено обов’язок вирішити, кому сьогодні належить право перемогти — Польщі чи Бразилії — і кому це вдасться насправді.

— Польщі вдасться, — вирішив хлопчик.

Бо чому бразильці повинні захищати свою честь у протистоянні з поляками? У який спосіб поляки їх збезчестили?

Могло статися так, що Польща й не була б частиною Європи. Лише якби, приміром, інакше були накреслені географічні карти чи на глобусі інакше розподілені та розмальовані сині та зелено-коричневі поверхні.

Польща могла б розташовуватись і в Південній Америці, як і Бразилія, тож і її Жуль Ріме міг би знеславити. Давид цю людину ніколи не бачив, ніколи не потрапляла йому на очі навіть світлина чоловіка, але хлопчик уявляв його собі злим старцем, який використовує своїх дітей і змушує їх жебракувати, як у романі про Олівера Твіста.

«Хтось випадково саме так накреслив географічні карти, а потім фарбами розмалював глобус, тож Польща опинилася в Європі», — подумав Давид. Бразильці це мусили б знати, і неввічливо з їхнього боку думати, що Польща з власної волі опинилася в Європі та самою своєю фізичною присутністю зачепила їхню честь.

Як старий священик, що ціле життя беземоційно промовляє одну й ту саму молитву, футбольний коментатор перераховував гравців.

«Бразилія: Бататайс, Машадо, Еркулес, Лопес, Леонідас, Мартім, Перасіо, Ромеу, Зезе Прокопіо, Домінґос да Ґія, Афонсіньо.

Польща: Мадейський, Пец, Шерфке, Вілімовський, Водаж, Щепаняк, Дитко, Пьонтек, Ґура, Ниц, Ґалецький».

Імена бразильців були схожі на імена героїв з античних міфів, які йому зі старої грубої батькової книги читала Роза перед сном ще до того, як він сам вивчив усі літери.

Звичайні люди, поляки, поміж якими міг опинитися і якийсь Мєрошевський, бо й усі інші звалися якось схоже, грали у футбол проти напівбогів та героїв, про яких ніколи, аж до кінця історії, не можна знати напевне, що вони зроблять і як переможуть, перехитрять чи обіграють значно сильнішого ворога.

Більше про книжку – на сайті видавництва Комора.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики